Дві Вежі, стр. 47

— Вже втямив, — сказав Пін. — Хоч всі сім куль переді мною поклади, я руки до кишень, очі заплющу, та й годі!

— Дуже добре, — посміхнувся Гандальф. — Я сподівався, що твоя розсудливість прокинеться.

— А ще я хотів спитати… — почав був Пін, але Гандальф, сміючись, перервав його: [182]

— Змилуйся! Якщо я мушу відповідати на всі питання, щоб відвернути тебе від зайвої цікавості, мені до кінця моїх днів нічим іншим займатися не доведеться! Лишенько моє… чого тобі ще треба?

— Назви всіх зірок на небі й усіх тварин на землі, історію Середзем'я від створення світу, а також описи Закрайнього Краю та Моря Розлуки, — випалив Пін. — Аякже? Чи варто бажати меншого? Але я тебе не кваплю. Поки що просто скажи, що то за тінь пролетіла над нами? Чому ти кричав «посланець Мордору»? Хто це був та навіщо летів до Ізенгарда?

— Він летів за тобою, — сказав Гандальф. — Чорний вершник, назгул на крилатому коні.

— Але звідки ж… — тремтячим голосом спитав Пін, — звідки ж йому знати, що це я дивився у…

— Звісна річ, він не знав. Від Барад-Дура до Ортханка двісті ліг пташиного льоту, а може, й більше, навіть назгулу на це треба кілька годин. Скоріш за все, Саруман часто користався палантіром з того дня, як відправив своє військо на Рохан; вважаю, чимало його потайних думок прочитав той, другий, більше, ніж Саруману сподобалось би. Отже, тепер надіслано посланця — вияснити, чим зайнятий Саруман. А після пригод сьогоднішньої ночі, треба думати, приїде другий посланець, і дуже швидко. Пастка, куди Саруман необачно поткнувся, замкнеться. Назгули не знайдуть бранця, якого їм обіцяли. Палантіра в Ортханку більше нема, і Саруман не зможе ні роздивитися, що діється в далечині, ані відповісти на виклик свого володаря. Саурон підозрює, що Саруман сховав полоненого і навмисне опирається впливу кристала. Це аж ніяк не полегшить Саруманові з'ясування стосунків. Особливо якщо врахувати, що Ізенгард лежить зруйнований, а він цілий та здоровий у недоторканому Ортханку. Хочеш не хочеш, він здаватиметься Сауронові бунтівником. А він же відмовився піти за мною, саме щоб цього уникнути! Ну, хай сам вигадує, як викрутитись… Поки він сидить в Ортханку, в нього, мабуть, вистачить сили опиратися Дев'ятці. Може, він відважиться на це, а може, затримає назгула чи хоча б уб'є його скакуна. І тоді хай пастухи пильніше стережуть табуни Рохану!

Не можу передбачити, чи добре це для нас, чи погано; може, негаразди з Саруманом перекреслять або зовсім порушать якісь плани Ворога. Але Саурон неодмінно довідається, [183] що я був у Ізенгарді, стояв на ґанку Ортханка і гобіти чіплялись за мою полу. Ось цього я боюся більш за все. Май на увазі: рятуючись від вогню, ми ліземо прямо у полум'я. Кожний стрибок Тінебора наближає нас до Країни Тіні, мій чудовий Перегріне!

Пін зіщулився та щільніше загорнувся у плащ; його раптом пронизав холод. А сіра земля все летіла й летіла з-під копит Тінебора, срібної тіні у струменях вітру.

— Поглянь, — сказав Гандальф, — перед нами долини Західного Долу, звідси дорога веде на схід. Ось та чорна пляма — вхід до Хельмового Яру. Там знаходиться Агларонд, Осяйні Печери. Про них при нагоді розпитай Гімлі — хоч раз у житті одержиш відповідь набагато змістовнішу, ніж тобі треба. Але самі печери ти не побачиш, у всякому разі, не зараз.

— Невже ми не заїдемо до Хельмового Яру? — здивувався Пін. — Куди ж ми прямуємо?

— До Мінас-Тіріта. Треба дістатись туди, поки війна не перетяла нам дороги.

— Леле! А чи далеко до Мінас-Тіріта?.

— Та вже ж не близько. Втричі далі, ніж до Золотого Двору Теодена, а до нього десь миль сто на схід, якщо брати звідси по прямій, як літають птахи… чи назгули. Тінеборові доведеться попрацювати. Хто встигне раніш? До світанку зупинятись не будемо — це ще години дві чи три. А потім навіть Тінеборрві буде потрібний відпочинок у якійсь ущелині, а може, і в Едорасі. Ти б краще поспав, якщо зможеш — з першим промінням сонця побачиш золоті дахи Еорлового двору. А ще за два дні — фіолетові тіні під горою Міндоллуїн та білі стіни башти Денетора…

Пін міцніше вчепився у Гандальфа й заплющив очі. Старий маг схилився до шиї коня і тихо сказав:

— Вперед, Тінеборе! Лети, друже мій, як ніколи ще не літав. Ми вже на твоїй рідній землі, тобі знайомий тут кожен камінець. Лети — вся наша надія на тебе…

Тінебор закинув голову та дзвінко заіржав, немов почув спів бойової сурми; іскри бризнули з-під копит. Він розрізав темряву, як біла блискавка…

Сон подолав нарешті Піна; засинаючи, він відчував, нібито вони з Гандальфом скам'яніли, і Тінебор обернувся на нерухому статую, а земля сама собою вислизає в нього з-під ніг під могутній посвист вихору.

Частина четверта

Розділ 1 ПРИБОРКАННЯ СМЕАГОРЛА

— Та-ак, пане мій, кепські наші справи, — пробурмотів Сем Гемджи. Він зі страху вчепився у Фродо і безпомічно витріщався у темряву.

Був вечір третього дня походу — а може, й не третього; вони втратили лік, долаючи голі, сухі схили Прирічного Узгір'я, Емін-Мейл. Раз по раз доводилося кружляти, натикаючись на непрохідні хащі, повертатися і починати спочатку.

Попри все вони впоралися непогано, головне — не збилися зі шляху на схід серед плутанини гір. Вони намагалися триматися зовнішнього краю хребта, але їм заважали тріщини, урвища, осипи, а внизу, біля підніжжя, тяглися мертві болота, гнилі і такі смердючі, що навіть птахи над ними не літали.

Зараз гобіти зупинилися на крутому і кременистому урвищі, над морем сивого туману. Над головами низько пливли хмари — простягни руку, і дістанеш. Дув холодний східний вітер. Гнила зелень трясовин внизу буріла, втрачала колір: настав вечір. Удень Андуїн привітно виблискував здаля, коли сонце проривалося крізь хмари; тепер він розчинився у темряві. Але гобіти і не дивилися в той бік, де залишили світ друзів, світ живих. Вони змушували себе дивитися тільки на південь і схід, де неясною смугою скам'янілого диму лежали гори. Серед вершин, врізаних у небо, слабко мерехтів ледь помітний вогник.

— Кепські справи! — повторив Сем. — Треба ж: найменше хочеться йти саме туди, куди потрібно… Ох, чи взагалі потрапимо? Здається мені, ми помилилися шляхом. Злізти отут не можна, а якщо й зліземо, куди далі — у трясовиння? Чуєте, який сморід? Ото бридота… [187]

— Чую, — відгукнувся Фродо, не зводячи очей з червоного вогню на обрії. — Мордор! — шепнув він ледве чутно. — Якщо вже я повинен іти, дістатися б туди скоріше, та щоб усе відразу скінчилося…

Він пересмикнув плечима. Вітер був крижаний, до того ж ще й тхнув смородом гнилого болота.

— Гаразд. Чи погано, чи добре, не стояти ж отут до ранку! Давай пошукаємо яку-небудь місцинку, щоб не було протягу, та поспимо. Либонь, вранці знайдеться стежка.

— Вранці, чи до обіду, чи завтра до вечора, — буркнув Сем, — чи опівдні на свято. Я вам кажу, ми помилилися шляхом!

— Не галасуй, — заспокоїв його Фродо. — Якщо нам судилося потрапити до Країни Тіні, то й дорога знайдеться. Не можна гаяти часу, розумієш? А ми, мов навмисне, все спотикаємося тут. Може, це Чорний Замок нам перешкоди ставить? Я зробив безліч помилок: треба було залишити наших набагато раніше, зайти з півночі східним берегом Андушу через Емін-Мейл на рівнину, яку називають Полем Битви, і відтіля прямо до Мордору. А тепер вороття немає — на березі орки. Я жахливо втомився, Семе. І я не знаю, як бути далі. Добре, хоч провізія ще залишилася…

— Тільки ті, як їх… лембаси, лоріенські коржики. Цього вистачить ще надовго. Краще мало, ніж нічого… Я коли їх вперше скуштував, думав, ніколи не набриднуть, а зараз не відмовився б від пари бутербродів і пінти… ну хоч півпінтй пива — горло промочити. Я прихопив усіляке кухонне начиння, а навіщо? Тутечки і вогнище ні з чого розпалити, і варити нічого: трава навіть не росте!