Дві Вежі, стр. 43
— Геть! — сказав Гандальф.
Саруман скрикнув, відсахнувся від перил і зник за дверима. Тієї ж миті важкий снаряд, пущений зверху, вдарив туди, де щойно стояв Саруман, відскочив від перил, пролетів на волосину від голови Гандальфа та врізався у ґанок. Залізні перила погнулися, від гранітних сходин бризнули скалки. Але гладка куля з темного матового скла, непошкоджена, покотилася, підстрибуючи, вниз по сходах і плюхнулась би до брудної калюжі, якби Пін не кинувся навздогін і не вхопив її в останню мить.
— Негідник! Б'є спідтиха! — вигукнув Еомер. Гандальф тільки похитав головою:
— Ні, цим снарядом Саруман кидатись би не став і нікому б не дозволив. Кулю кинули звідкись зверху. Судячи по всьому, це прощальний привіт від Гадючого Язика. Він схибив, бідолашний!
— Схибив тому, що не міг вирішити, кого більше ненавидить, тебе чи Сарумана, — сказав Арагорн.
— Можливо, — згодився Гандальф. — Цим двом спільне життя не буде солодким. Якщо Гадючий Язик вивернеться з Ортханка живим, це для нього незаслужене щастя… [167]
Тим часом Пін, крекчучи та згинаючись від ваги, волочив свою здобич по сходах.
— Гей, друже, а віддай-но мені цю кульку! — схаменувся Гандальф. — Хто тебе прохав її хапати!
Він підбіг до гобіта, вихопив кулю з його рук та поспіхом загорнув у полу свого плаща.
— Цим я займусь сам. Оце так прислужився хазяїнові Гадючий Язик, нічого не скажеш. Сам Саруман нізащо б його не викинув.
— А може, він має щось більш придатне для цього? — сказав Гімлі. — Якщо ти скінчив, давайте відійдемо звідси подалі.
— Тут все скінчилось, — сказав Гандальф. — Ходімо.
Вони спустилися з ґанку. Роханці радісно зустріли Те-одена та шанобливо схилились перед Гандальфом. Сили Сарумана вичерпались. Усі бачили, як слово Гандальфа зламало патерицю чародія.
— Ну що ж, — сказав Гандальф. — Одну справу зробили. Тепер треба відшукати Древеса та розповісти йому, чим скінчилось.
— Він і сам здогадається, — сказав Меррі. — Чи можна було ждати іншого кінця!
— Сподіватись можна завжди. Бува, що й пушинка переважить гору. Я мусив поговорити з Саруманом: по-перше, хотів переконатись, що голос його втрачає силу. Він попався на гачок і намагався обплутати кожного з нас окремо, поки всі інші прислуховувались. Але ж неможливо бути разом і радником, і тираном. По-друге, дати йому нагоду перейти на наш бік. Він дуже знадобився б нам… Однак він хоче не допомагати, а правити. Тепер він розраховує на непохитність Ортханка. Втім, хоч нам не вдалося його взяти, але Саурон…
— А якщо Ворог за нього не візьметься? Що ти зробиш з Саруманом? — спитав Пін.
— Та нічого не зроблю. Що з ним станеться, не знаю. Яка сила марно пропадає, зійде нанівець… Дивні завороти робить доля! Ненависть, як змія, іноді сама себе кусає. Навіть якщо б ми одержали доступ до всіх скарбів Ортханка, ми б не знайшли там більшої коштовності, ніж ця куля, котру Гадючий Язик зі злості кинув нам на голови…
З верхніх вікон Ортханка долинув шалений крик. [168]
— Ось, чуєте, Саруман тої ж думки, — закінчив Гандальф. — Залишимо приятелів наодинці, хай порозуміються…
Древеса з десятьма іншими ентами вони зустріли відразу ж, як виїхали за ворота. Арагорн, Гімлі і Леголас дивилися на ентів з великим подивом.
— Пам'ятаєш, я казав тобі про своїх товаришів? — зверг нувся до Древеса Гандальф. — Ось вони, знайомтесь.
Він назвав імена всіх трьох. Старий ент, як завжди, довго придивлявся до кожного, потім спитав у Леголаса:
— Отже, ти з Чорнолісся, шляхетний ельфе? Колись це був прекрасний ліс…
— Такий він і нині, - сказав Леголас. — І нам не набридло милуватися ним. Але ми любимо також відкривати нові місця. Я дуже хотів би навідатись до твоїх володінь. Ми дійшли тільки до узлісся, але й тоді мені було сумно прощатися з Фангорном…
Очі Фангорна розчулено зблиснули:
— Сподіваюсь, що твоє бажання здійсниться раніше, ніж гори постаріють.
— Якщо живий буду, обов'язково завітаю до тебе, — сказав Леголас. — Ми з другом ще у Хельмовому Яру домовились удвох побувати у Фангорні. Ти не проти?
— Будь-який ельф буде бажаним гостем для нас.
— Мій друг — не ельф. Це Гімлі, син Глоїна.
Гімлі низько вклонився, і його сокира, вислизнувши з-за пояса, з гучним стукотом впала на землю.
— Хм-хм, — пробурмотів Древес. — Гном, та ще й з сокирою! Хм-хм… Я шаную ельфів, але ти занадто багато від мене хочеш. Яка дивна дружба!
— Може, вона й здається дивною, — сказав Леголас, — але доки Гімлі живий, я без нього не прийду до тебе. Цей гном при Гірському Розі відрубав своєю сокирою сорок дві орчих голови!
— Хо-хо! Це інша справа, — закивав головою Фан-горн. — Це мені подобається. Ну, що буде, те й буде, не станемо квапити події. Зараз нам час прощатись. Уже вечоріє, а Гандальф намагався виїхати завидна, та й Теоден поспішає додому.
— Час настав, — підтвердив Гандальф. — Мені доведеться забрати в тебе брамників, Древесе. Вже постарайся якось обійтись без них! [169]
— Як-небудь, — гучно зітхнув Древес. — Але мені їх буде бракувати… Я щось став поспішний, мабуть, старію — ми так мало знайомі, а я вже встиг прив'язатися до них… Правда, я вже багато років не зустрічав нічого нового під сонцем, аж ось з'явились вони, гобіти. Тепер у Фангорні будуть пам'ятати про них. Я вніс нові рядки до Великого Переліку, ось послухайте:
Дружба наша не зів'яне, доки зеленіють дерева навесні! Будьте здорові! А якщо в себе на батьківщині почуєте щось нового… Ну, ви розумієте, що я маю на увазі… - дайте знати. Чомусь мені здається, що наші жінки знайшли собі притулок саме у Гобітанії… А якщо буде можливість, приїжджайте погостювати.
- Обов'язково! — разом відповіли Пін та Меррі і поспішно відвернулись, ховаючи очі. Древес подивився на них, похитав головою й звернувся до Гандальфа:
- Отже, Саруман не бажає покидати Ортханк? Нічого іншого я й не ждав. Серце його згнило, мов у трухлявого уорна. Але якщо подивитись на це з іншого боку, я теж, якби трапилося лихо з моїм лісом, нікуди не пішов би, поки залишалась хоч якась шпарина, де сховатись.
- Однак ти не вдавався до заколотів, щоб весь світ засадити деревами, а всі інші племена винищити, — заперечив Гандальф. — Саруман зостався, аби спробувати полагодити розірване павутиння. Ключ від Ортханка ще в нього. Постарайтесь не дати йому втекти.
- Ми назиратимемо, — пообіцяв Древес. — Без мого дозволу він і кроку не зробить. Енти будуть беззмінно стояти на чатах.
- Добре, — сказав Гандальф. — Я на це й розраховував. Тепер я можу скинути цей тягар з пліч і зайнятись іншими справами. Але будьте насторожі. Вода зовсім спала. Тепер варти біля башти буде недостатньо, з неї напевне ведуть назовні потайні проходи, відомі одному Саруману. Якщо вас не лякає нова важка робота, прошу вас, залийте улоговину знову та утримуйте воду, щоб Ізенгард обернувся на озеро, доки не знайдете цих проходів. Якщо [170] підземелля будуть залиті, а виходи завалені, Саруманові нічого не залишиться, як сидіти в своїм голубнику.
— Можеш покластися на нас, — сказав Древес. — Ми дослідимо долину до самого дна, заглянемо у кожну тріщину. Тут знов оселяться дерева. Ми назвемо нове поселення Лісом Варти. І тут навіть білка не проскочить без нашого відома та дозволу. Не турбуйся. Поки не мине сім раз по стільки літ, скільки Саруман досаджав нам, ми не залишимо свій пост!
Розділ 11 ПАЛАНПР
Сонце вже було на заході, коли Гандальф і Теоден з супутниками вирушили нарешті у зворотну путь. Меррі взяв до себе на сідло Гандальф, Піна — Арагорн. Двоє дружинників Теодена від самих воріт Ізенгарда пустили коней навскач і швидко зникли з очей; всі інші їхали без зайвого поспіху.