1q84. книга ІІІ, стр. 37

Аомаме задумалася.

— Я не уявляю собі, що означає мати власну дитину, бо батьки відмовилися від мене малої. І не маю для себе правильного зразка.

— І все-таки ви збираєтеся привести свою дитину в цей світ. Світ, переповнений суперечностями й насильством.

— Бо я хочу любові, — сказала Аомаме. — Однак не до власної дитини. Такого рівня любові я ще не досягла.

— Але ж дитина причетна до цієї любові.

— Можливо. В якійсь формі.

— А якщо ви прорахуєтеся і дитина виявиться непричетною до любові, якої ви жадаєте, то вона почуватиметься ображеною. Як ми самі.

— Це можливо. Але я відчуваю, що так не станеться. Інтуїтивно.

— Я поважаю інтуїцію, — сказав Тамару. — Однак якщо людина народилася, то може жити лише як носій моралі. Це варто добре запам'ятати.

— Хто це сказав?

— Вітґенштейн. [12]

— Запам'ятаю, — сказала Аомаме. — Якщо ваша дитина народилася, то скільки років їй зараз сповнилося?

Тамару прикинув у голові.

— Сімнадцять.

— Сімнадцять, — повторила Аомаме й уявила собі сімнадцятирічну дівчину як носія моралі.

— Про нашу розмову я розповім мадам, — сказав Тамару. — Вона хотіла поговорити безпосередньо з вами. Але, як я вже неодноразово казав, з міркувань безпеки я був проти цього. Хоча я вжив запобіжних технічних заходів, телефон — досить небезпечний засіб спілкування.

— Зрозуміло.

— Але вона глибоко цікавиться перебігом подій і переживає за вас.

— Я знаю. Дякую.

— Ви зробите розумно, якщо довірятимете їй і прислухаєтеся до її порад. Вона — дуже кмітлива людина.

— Звичайно, — відповіла Аомаме.

«Та попри це мені треба вдосконалювати свою свідомість і самій захищатися, — подумала Аомаме. — Господиня садиби в Адзабу — справді дуже кмітлива людина. З великою реальною силою. Але дечого вона не знає. Скажімо, того, за яким принципом рухається світ 1Q84 року. І, напевне, не помічає, що на небі два Місяці».

Поклавши телефонну слухавку, Аомаме лягла на диван і проспала з півгодини. Коротким глибоким сном. Їй снився порожній простір. В цьому просторі вона щось думала. І в білісінькому блокноті писала невидимим чорнилом. А коли прокинулася, то мала перед очима навдивовижу ясний образ. «Я народжу дитину. Вона щасливо прийде в цей світ. За визначенням Тамару, як носій моралі».

Приклавши долоню до низу живота, Аомаме прислухалася. Але все ще нічого не почула. Поки що.

Розділ 12

(про Тенґо)

Закони світу починають зм'якшуватися

Після сніданку Тенґо скупався у ванні під душем. Помив голову й поголився. Переодягнувся у випрану й висушену білизну. Потім, вийшовши з дому, купив ранкову газету у пристанційному кіоску, зайшов у найближчу кав'ярню й випив гарячої чорної кави.

У газеті не знайшов повідомлень про події, які могли привернути його увагу. Принаймні, переглянувши сьогоднішню газету, він відчув, що світ — досить нудне й нецікаве місце. Здавалось, що читає не сьогоднішню, а тижневої давності газету. Тенґо згорнув газету і глянув на годинник. Була дев'ята з половиною, а відвідувачів пускали до оздоровниці о десятій.

Збиратися додому було просто. Він узагалі не мав великого багажу. Всього-на-всього переміну білизни й одягу, речі туалету й в'язку паперу. Все вміщалося у сумку через плече з парусини. Закинувши її через плече, Тенґо розплатився за перебування в готелі й від станції на автобусі приїхав до оздоровниці. Був уже початок зими. Цього ранку майже ніхто не прямував до морського берега. На зупинці перед оздоровницею з автобуса зійшов лише він.

У фойє оздоровниці, як завжди, він вписав у журнал відвідувачів дату й прізвище. За конторкою сиділа молода медсестра, яку він нечасто бачив. Вона, з надзвичайно тонкими й довгими руками й ногами, зустрівши його усмішкою, скидалася на доброго павука, що показував дорогу в лісі. Медсестри Тамури в окулярах, що завжди тут сиділа, цього ранку не було. Однак Тенґо трохи полегшено зітхнув. Боявся, щоб вона не сказала чогось багатозначного з того приводу, що вчора ввечері він провів додому Кумі Адаті. Не було видно також медсестри Омури, що встромляла кулькову ручку в зібране догори волосся. Можливо, вони безслідно провалилися крізь землю. Як три відьми у п'єсі «Макбет».

Звісно, такого не могло статися. У Кумі Адаті сьогодні вихідний день, а дві інші казали, що, як звичайно, підуть на роботу. Може, сьогодні вони випадково працюють деінде.

Тенґо піднявся сходами до батькової палати на другому поверсі. Постукавши легенько двічі, відчинив двері. Батько лежав на ліжку і, як завжди, в тій самій позі спав. Під крапельницею і з катетером. Від учора ніщо не змінилося. Зачинене вікно заслоняли штори. Повітря в палаті було важке й застояне. Різноманітні запахи, пов'язані з життєдіяльністю організму — диханням хворого й виділеннями, — разом із запахами ліків та квітів у вазоні змішувалися в одне нероздільне ціле. Хоча життєві сили батька занепадали, а його свідомість за довгий час ослабла, принципи метаболізму не змінювалися. Батько все ще перебував по цей бік вододілу, коли «жити» означало виділяти різні запахи.

Зайшовши в палату, Тенґо насамперед відслонив штори й відчинив навстіж вікно. Був приємний ранок. Довелося впустити свіжого повітря. Прохолодного, але не настільки, щоб змерзнути. Сонячне проміння лилося в палату, а морський вітер гойдав шторами. Чайка, підхоплена вітром, підібгавши акуратно лапки, ширяла над сосновим бором. Зграйка горобців, що безладно розсілися на електричних дротах, ніби переписуючи музичні ноти, безперестанку змінювали своє положення. Дзьобата ворона, сидячи на ртутному ліхтарі й обережно оглядаючись навколо, думала, що ж їй тепер робити. Дуже високо в небі плило кілька хмарин. Далекі й високі, вони здавалися чимось абстрактним, що не має жодного стосунку до людського життя.

Обернувшись спиною до батька, Тенґо якийсь час спостерігав цю картину. Живого й неживого. Рухомого й нерухомого. За вікном виднів незмінний краєвид. Нічого нового. Як ведеться, світ мусив рухатися вперед. Він непогано, немов дешевий будильник, виконував доручену роль. І щоб хоч трохи пізніше опинитися віч-на-віч з батьком, він лише безцільно споглядав краєвид за вікном. Але, звісно, так не могло тривати безконечно.

Тенґо нарешті зважився і сів на складаний стілець біля ліжка. Лежачи горілиць з обличчям, зверненим до стелі, батько заплющив очі. Укривало, підтягнене до самої шиї, лежало на ньому рівно. Очі глибоко запали. Здавалося, ніби щось у них попсувалось й очні ямки вже не могли стримати очні яблука від падіння. Якби батько розплющив очі, то, напевне, з них світ мав би такий же вигляд, як з дна глибокої ями.

— Тату, — озвався Тенґо.

Батько не відповів. Вітер, що задував у палату, стих, і штори перестали ворушитися. Наче людина, яка під час роботи раптом згадала якусь важливу справу. Потім, за хвилину, ніби збадьорівши, вітер знову почав поволі віяти.

— Я повертаюся до Токіо, — сказав Тенґо. — Бо не можу тут без кінця перебувати. Більше не смію пропускати роботи. Хоча таким життям не можу похвалитися, але воно моє.

Батькові щоки заросли щетиною дводенної або триденної давності. Медсестри голили його електробритвою. Але не щодня. Білого й чорного волосся було порівну. Батько ще не мав шістдесяти чотирьох років, але здавався набагато старішим за свій вік. Так, наче хтось ненароком крутнув уперед кінострічку його життя.

— Поки я був тут, ви так і не прокинулися. Але, якщо вірити словам лікаря, ваші життєві сили ще не зовсім занепали. Як не дивно, ви зберігаєте стан, близький до здорового.

Зробивши паузу, Тенґо чекав, щоб його слова дійшли до батька.

— Я не знаю, чи мій голос доходить до ваших вух, чи ні. Та навіть якщо він ворушить ваші барабанні перетинки, я не впевнений, що електричний імпульс іде далі. Можливо, мої слова досягають вашої свідомості, але ви не можете на них реагувати. Я цього не знаю. Але досі я припускав, що мій голос до вас доходить, і читав вам книжку. Якби я цього не припускав, то не мало б сенсу розмовляти з вами. А якби не міг з вами говорити, то не варто було б сюди приїжджати. Я не можу вам як слід пояснити, але я домігся певного результату. Може, не все, але принаймні найголовніше до вас дійшло.