Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2, стр. 39

Я повертався до Токіо під звуки старого рок-н-ролу, вдома, потягуючи пиво, готував вечерю і спокійнісінько, з насолодою з’їдав її наодинці.

Під час зустрічей ми нічого особливого не робили. Слухаючи музику, роз’їжджали на автомобілі, розлігшись на морському березі, знічев’я розглядали хмари, їли морозиво в готелі «Фудзія», каталися на човні по озеру Асіноко. За тихими розмовами ми гаяли час і стежили за тим, як минають дні за днями. «Геть-чисто як пенсіонери», — подумав я.

Одного дня Юкі сказала, що хотіла б подивитися кіно. Я спустився з гір до Одавари, купив газету й подивився, що йде в кінотеатрах, але нічого цікавого не виявив. І тільки в кінотеатрі повторного фільму показували «Нерозділене кохання» з Ґотандою. Я розповів, що Ґотанда — мій колишній однокласник у середній школі, з яким я й досі іноді зустрічаюсь, і Юкі, видно, зацікавилася.

— А ви цей фільм бачили?

— Бачив, — відповів я. Одначе, звісно, промовчав, скільки разів. Бо якби сказав, то довелося б пояснювати причину.

— Цікавий? — спитала Юкі.

— Нудний, — миттю відповів я. — Нікудишній. М’яко кажучи, марна трата плівки.

— А що каже ваш друг про той фільм?

— Каже — нікудишній, марна трата плівки, — засміявся я. — Якщо самі актори так про фільм відгукуються, то, очевидно, справа кепська.

— Та я хочу подивитися.

— Гаразд, ходімо.

— А ви не проти? Ви ж удруге, мабуть, не захочете дивитися.

— Та нічого. Все одно нема чого робити. Особливої шкоди від нього не буде, — сказав я. — Бо такий фільм не може зашкодити.

Я подзвонив у кінотеатр і дізнався, коли починається «Нерозділене кохання». До сеансу ми згаяли час у зоопарку на території місцевого замку. Напевне, ніде у світі, крім Одавари, немає такого міста, де на території стародавнього замку розміщувався б зоопарк. Що й казати, дивне місто. Здебільшого ми розглядали мавп. Спостерігати їх не набридає. Бо, мабуть, їхня зграя нагадує людське суспільство. Є серед мавп свої тишки. Є свої нахаби. Є свої забіяки. Добре вгодований самець, умостившись на пагорку, зверхньо дивився навколо себе, та в його очах прозирав страх і підозра. Справді огидне створіння. «Що треба зробити, щоб стати таким товстим, похмурим та відразливим?» — дивувався я. Та, ясна річ, не у мавп же про це питати.

Опівдні цього будня кінотеатр, звісно, пустував. Крісла були твердими, в залі пахло, мов у стінній шафі. Перед сеансом я купив Юкі плитку шоколаду. Сам також збирався щось з’їсти, але, на жаль, у кіоску не побачив нічого, що могло б розбудити мій апетит. Молода продавщиця теж не спішила що-небудь пропонувати. А тому я задовольнився одним шматком шоколаду Юкі. Таких ласощів я не куштував, напевне, майже рік. Коли я так сказав, Юкі здивувалася: «Ого! Ви що, не любите шоколаду?!»

— Він мене не цікавить, — відповів я. — Не скажу, люблю його чи не люблю. Просто він мене не цікавить.

— Дивак! — сказала Юкі. — Якщо вас не цікавить шоколад, то ви — психічно ненормальний!

— Абсолютно нормальний! — заперечив я. — Таке часто-густо буває. А от ти любиш далай-ламу?

— А що це таке?

— Найголовніший монах Тібету.

— Не знаю такого.

— Ну, а Панамський канал ти любиш?

— Мені нема діла до нього.

— А як ти ставишся до лінії зміни дати? Або до числа «пі»? А до антимонопольного законодавства? Чи до юрського періоду? До державного гімну Сенегалу? До восьмого листопада тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року?

— Перестаньте вже! Якась дурість! Одна за одною, — роздратовано обірвала Юкі. — Все ясно. Ви шоколаду не любите і не ненавидите, а просто байдужі до нього. Це я зрозуміла.

— От і добре, що зрозуміла! — сказав я.

Незабаром почався фільм. Його сюжет я знав напам’ять, а тому на нього майже не дивився, а віддався своїм роздумам. Здається, Юкі оцінила його низько. Це було видно з того, як вона раз у раз зітхає і сопе.

— Якась дурість! — не витримавши, прошепотіла вона. — І який це дурень спеціально знімав таке дрантя?

— Слушне запитання, — погодився я. — І який це дурень спеціально знімав таке дрантя?

На екрані елегантний Ґотанда вів урок. І хоча це була гра, в нього це виходило добре. Зрозуміло, м’яко і з гумором він пояснював, як дихають двостулкові молюски. Я був у захваті від його уроку. Героїня-учениця, підпираючи щоку долонею, не спускала з нього зачарованих очей. Хоча я вже не один раз бачив цей кінофільм, але на таку деталь звернув увагу вперше.

— Це ваш друг?

— Ага, — підтвердив я.

— У нього якийсь такий дурнуватий вигляд, — сказала вона.

— І не кажи, — погодився я. — Та в житті він набагато нормальніший. Не такий уже й поганий. Розумний, цікавий співрозмовник… Просто фільм надто нікчемний.

— Міг би й не грати в такому дранті.

— Твоя правда. Але ж бувають у житті різні складні обставини. Та це — довга історія, щоб її розповідати.

А тим часом фільм розгортався за своїм надто простим і посереднім сюжетом. Посередні діалоги, посередня музика. Плівку з таким кіно хотілося помістити в герметичну капсулу з написом «Посередність» і закопати глибоко в землю для майбутніх поколінь.

Потім з’явилася знайома сцена з Кікі — досить важлива в цілому фільмі. Ґотанда спить із Кікі. Недільний ранок.

Затамувавши подих, я прикипів очима до екрану. Вранішнє сонце, що пробивається крізь віконниці. Завжди, завжди ті самі промені. Однакового кольору, однакової яскравості, під однаковим кутом. Я знаю цю кімнату до найдрібніших деталей. Навіть можу дихати її повітрям. Видно Ґотанду. Його пальці пестять спину Кікі. Надзвичайно вишукано й ніжно, ніби вишукують найменші звивини пам’яті. Її тіло чутливо відгукується на його пестощі. Тремтить від кожного його дотику. Як полум’я свічки від слабкого, невідчутного шкірою потоку повітря. Від цього тремтіння в мене перехоплює дихання. Широкий план — пальці Ґотанди і спина Кікі. Кінокамера змінює ракурс. Видно обличчя Кікі. З’являється героїня-учениця. Вона піднімається сходами, стукає, відчиняє двері. «Чому двері не замкнені?» — вже вкотре дивуюсь я. Та нічого не вдієш. Як-не-як, а це — кіно. До того ж, посереднє. В усякому разі, учениця відчиняє двері, заходить. І бачить, як Ґотанда обіймається в ліжку з Кікі. Учениця зажмурює очі, зупиняє подих, випускає з рук коробочку з печивом — і втікає. Ґотанда сідає в ліжку і розгублено на все це дивиться. Кікі скрикує: «Що сталося?»

Усе те саме. Завжди, завжди однакове.

Я заплющив очі й іще раз відтворив у пам’яті всю сцену. Недільний ранок, сонячне світло, пальці Ґотанди, спина Кікі. Окремий світ, який існує у власному фантастичному просторі-часі.

І саме тоді я помітив, що Юкі нагнулась уперед, спершись чолом на спину переднього крісла. І міцно обхопила груди руками, ніби захищаючись від холоду. Не видавала ні звуку, не ворушилася. Здавалося, навіть не дихала. Ніби замерзла до смерті.

— Слухай, із тобою все гаразд? — спитав я.

— Не дуже, — відповіла вона здушеним голосом.

— Ну, тоді вийдемо. Зможеш іти?

Юкі злегка кивнула. Я взяв її за задубілу руку, і ми попрямували до виходу. Поки ми йшли між рядами крісел, Ґотанда знову стояв за кафедрою і читав лекцію з біології. Надворі безшумно сіялася мжичка. З моря віяв вітер — у повітрі ширився слабкий запах приливу. Підтримуючи Юкі за лікоть, я повів її до припаркованого автомобіля… Міцно закусивши губи, вона мовчала. Я також не намагався говорити. Від кінотеатру до автомобіля було метрів двісті, але ця відстань здалася мені страшенно довгою — такою, що доведеться йти цілу вічність.

38

Я посадив Юкі на переднє сидіння й відчинив вікно. Як і раніше, надворі мрячило. Ішов дрібний, невидимий оком дощ, від якого потроху темнішав асфальт доріг і ширився в повітрі особливий запах. Перехожі траплялися під парасольками і без них. Ось такий дощ. Не було й помітного вітру. І тільки безшумні краплі прямовисно спадали з неба на землю. Для проби я висунув із вікна долоню, почекав трохи — вона ледь-ледь зволожіла.