Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2, стр. 25

— Чого ж ні? Тим більше що мені сьогодні нічого робити, — відповів я.

— Перекусимо, вип’ємо чого-небудь. Я по тебе приїду.

Я розпакував дорожню сумку, зібрав усі квитанції, що накопичилися під час подорожі, і розділив їх на дві групи — на сплачені за рахунок Хіраку Макімури та з власної кишені. Половину витрат на харчування та оренду автомобіля відніс на його рахунок. А також за все, що Юкі купувала сама, — за дошку для серфінгу, магнітолу, купальник і таке інше. Я чітко розписав ці витрати, вклав у конверт разом із грошима (залишками дорожніх чеків, оберненими в готівку) і заадресував, аби вислати якнайскоріше. Всі ці канцелярські формальності зробив швидко й ретельно. Не тому, що люблю цим займатися. На світі нема людей, яким би таке подобалося. Просто я не терплю безладу в грошових справах.

Скінчивши бухгалтерські підрахунки, я зварив шпинат, перемішав із дрібного сушеною рибкою, злегка побризкав оцтом — і з такою закускою взявся пити темний «Кірін» [46]. Уперше за тривалий час неквапливо перечитав оповідання Харуо Сато [47]. Був надзвичайно приємний весняний вечір. Синя заграва наче невидимим пензлем зафарбовувала небо дедалі більше, поки нарешті не залягла нічна темрява. Втомившись од читання, я поставив платівку із тріо Шуберта опус 100 у виконанні Стерна-Роуза-Істоміна. Вже давно, коли настає весна, я часто слухаю цю музику. І відчуваю, як вона гармоніює зі своєрідним смутком весняної ночі. Весняної ночі, що заливає всю душу м’якими синюватими сутінками… Я заплющив очі — і в цій синій темряві виринули тьмяні силуети скелетів. Життя розтануло в небутті, а кістки залишилися незмінними, як спогади.

32

О восьмій сорок приїхав Ґотанда на своєму «Мазераті». Сама поява такого автомобіля біля мого під’їзду здавалася недоречною. Та нічиєї вини в тому немає. Просто буває так, що деякі речі фатальним чином не підходять одна одній. Раніше моєму під’їзду не підходив його велетенський «Мерседес», а тепер так само «Мазераті» — ні до чого. Та що вдієш! У кожної людини свій стиль життя.

На Ґотанді був звичайнісінький сірий пуловер, звичайнісінька синя сорочка і прості бавовняні штани. І все-таки навіть у такому одязі він привертав до себе увагу. Як Елтон Джонс у бузковому піджаку та жовтогарячій сорочці зі своїми шаленими стрибками на сцені. Ґотанда спочатку постукав, а коли відчинив двері, привітно всміхнувся.

— Якщо ти не проти, можеш зайти й посидіти в мене, — запросив я його. По ньому було видно, що хоче поглянути на мою квартиру.

— Із радістю, — погодився він із сором’язливою усмішкою на губах. Від такої приємної усмішки гостя можна запросити навіть на цілий тиждень.

Моя квартира, — дарма що тісна, — здається, справила на нього певне враження.

— Війнуло чимось давнім і рідним, — сказав він. — Колись і я в такій мешкав. Поки не здобув популярності.

В устах іншої людини такі слова звучали б зверхньо, але тільки не в нього.

Якщо коротко, то моя квартира складалась із чотирьох приміщень: кухні, ванної, вітальні та спальні. Усі досить тісні. Кухня радше скидалася на розширений коридор. Там уміщався тільки довгастий буфет і столик на дві особи. Так само спальня: ліжко, шафа для одягу й письмовий стіл забрали всю площу. І тільки у вітальні залишалося хоч трохи простору для життя. Бо там не було майже нічого. Етажерка з книжками, поличка з платівками й маленька стереосистема, от і все. Ні стола, ні стільців. Тільки дві великі подушки «мерімекко»: одна на підлогу, інша до стіни, щоб зручно було спертися. А як потрібен столик, дістаю розкладний зі стінної шафи, — і готово.

Я показав Ґотанді, як користуватися подушками, розклав столик, приніс темного пива і суміші шпинату з подрібненою сушеною рибкою. І ще раз поставив Шуберта.

— Чудово! — похвалив Ґотанда. Гадаю, не заради компліменту, а таки насправді.

— Може, ще щось приготувати? — спитав я.

— А тобі не буде важко?

— Та ні… Простіше простого. Вмить приготую. Не щось особливе, а хоч якусь закуску до випивки.

— Можна подивитись, як ти готуватимеш?

— Звичайно, — дозволив я.

Я змішав зелену цибулю з маринованими сливами, сушеним тунцем, маринованою морською капустою та креветками, дрібно порізану варену рибу приправив хроном васабі й тертою редькою, на маслиновій олії з додачею часнику та шматочків салямі підсмажив кружальця картоплі. Нарізав огірків, додав туди варених бурих водоростей і тофу, що залишилися з учорашнього дня, і все це добряче приправив імбиром.

— Чудово… — зітхнувши, проказав Ґотанда. — Ну й талант у тебе!

— Усе дуже просто. Ніяких особливих зусиль. Як наб’єш собі руку — приготуєш за п’ять хвилин. Найголовніше — скільки чого змішати.

— Оце талант! Я на таке не здатний.

— А от я ніколи не зіграв би ролі стоматолога. У кожного свій спосіб життя. Different strokes for different folks…

— Справді, — погодився він, — Слухай, а що, як сьогодні я вже нікуди не піду і заночую в тебе? Ти не проти?

— Авжеж, не проти.

І ми взялися до темного пива, закусюючи моїми стравами. А коли закінчилося пиво — перейшли на «Катті Сарк». І слухали гурт «Sly and the Family Stone». Потім — «Doors», «Rolling Stones», «Pink Floyd». А також «Surf?s Up» гурту «Beach Boys». Це була ніч шістдесятих років. А ще ми слухали «Loving Spoonful» і «Three Dog Night». Якби тоді до нас випадково завітали інопланетяни із Сіріуса, то, гадаю, подумали б: «Ось де викривився час!».

Інопланетяни до нас не заглянули, зате після десятої за вікном тихо посипався дощ. Легкий, спокійний дощ, який своїм скапуванням із даху нарешті нагадує тобі, що живеш на цьому світі. Дощ, спокійний, як мрець.

Коли вже споночіло, я вимкнув музику. Адже в мене не такі міцні стіни, як у Ґотанди. Якщо й після одинадцятої слухати музику — сусіди поскаржаться. Музика затихла — і під шелест дощу ми заговорили про мертвих.

— Розслідування вбивства Мей відтоді начебто не просувається, — почав я.

— Знаю, — відповів Ґотанда. Він також перевіряв газети й журнали, шукаючи інформації про перебіг цієї справи.

Я відкоркував другу пляшку «Катті Сарк» і підняв склянку за Мей.

— Поліція зосередила розслідування на клубі дівчат за викликом, — сказав я. — Гадаю, вони, напевне, щось вивідали. А тому не виключено, що дотягнуться й до тебе.

— Можливо, — погодився Ґотанда, злегка нахмурившись. — Та, скоріше, все обійдеться. Я також трохи захвилювався і мимохідь розпитав у людей із нашої контори, чи це правда, що той клуб зберігає цілковиту конфіденційність? І от уявляєш — я дізнався, що керівництво клубу начебто підтримує зв’язки з політиками. Кілька високих посадовців на ньому пасуться. Та навіть якби поліції вдалося його накрити — до клієнтів вона не добралася б. Руки короткі. Крім того, й наша контора має певний політичний вплив. Бо розпоряджається кількома видатними кінозірками. А ще в неї є вихід навіть на коло людей із сумнівною репутацією. А тому, сподіваюся, не кине мене напризволяще. І зробить це, очевидно, тому, що я для неї — золота жила. І те, що я, опинившись у центрі скандалу, так би мовити, втрачу свій товарний вигляд, завдасть шкоди передусім саме нашій конторі. Бо вона вклала в мене великі гроші. Звісно, якби ти видав моє ім’я — поліція, напевне, взяла б мене за горло. Бо ти — єдиний вихід на мене. Якби так сталося, ніяка політична сила не встигла б прийти мені на допомогу. Але тепер уже нема чого турбуватися. Все залежить від того, яка система сильніша.

— Який брудний цей світ! — сказав я.

— І не кажи, — погодився він.

— Два голоси за «брудний». Пропозицію схвалено.

Ґотанда кивнув. І всміхнувся.

— Саме так. Два голоси за «брудний». А до вбитої дівчини всім байдуже. Всі рятують лише свою шкуру. Включно зі мною.

Я приніс із кухні льоду, крекерів та сиру.

— У мене до тебе одне прохання, — сказав я. — Щоб ти подзвонив до того клубу й дещо запитав.