Погоня за вівцею, стр. 32

— Якби вона там опинилася, то була б станцією Екода! — заперечив водій.

— Але ж разом з нею перемістилася б лінія Одакю, — не вгавала подружка.

— Однак повернімося до головної теми, — запропонував я. — Припустімо, що станції можна було б поміняти місцями. Припустімо, що завдяки системі масового виробництва державних станцій у типовому складаному вигляді станцію Сіндзюку вдасться замінити на станцію Уено. Що тоді?

— Все дуже просто. Де район Сіндзюку — там і станція Сіндзюку, а район Уено — там станція Уено.

— Виходить, що, по-вашому, назва стосується не об’єкта, а його функціональної ролі? Отже, знову на першому місці мета?

Водій мовчав. Однак цього разу не дуже довго.

— Я от раптом подумав, — сказав він, — що на таку справу треба подивитися трохи приязнішим поглядом.

— Тобто?

— Усі парки, вулиці, станції, стадіони для гри у бейсбол і кінотеатри мають імена, чи не так? Вони отримали ці імена в нагороду за те, що їх прив’язали десь до землі.

Це була нова теорія.

— То що, — спитав я, — мені дадуть прекрасне ім’я, якщо я повністю відмовлюся від своєї свідомості і заклякну на одному місці?

Водій зиркнув на моє відображення в дзеркалі заднього виду. В його погляді був сумнів — чи не готую я йому якоїсь пастки.

— Що означає — заклякну?

— Замерзну. Як красуня в Сонному Лісі.

— Але ж ви, здається, вже маєте ім’я.

— Справді, — погодився я. — Зовсім забув.

Біля реєстратури багажу в аеропорту нам видали посадочні талони, і ми попрощалися з водієм, що нас супроводжував. Він начебто збирався проводжати нас до останньої хвилини, та, дізнавшись, що до відльоту залишилося дві з половиною години, передумав і зник.

— Дуже дивна особа, правда? — сказала подружка.

— Я знаю одне місце, де всі такі… Там корови блукають у пошуках обценьків.

— Щось на зразок «Дому на перевалі», чи не так?

— Можливо, — погодився я.

Ми подалися до ресторану і вирішили завчасно пообідати. Я замовив креветки, запечені в тісті, подружка — спагеті. За вікном ресторану з якоюсь особливою доленосною величавістю злітали й опускалися «Боїнги» і «Трайстари». Моя супутниця недовірливо оглядала кожну нитку спагеті перед тим, як піднести її до рота.

— А я думала, що в літаках завжди годують! — сказала вона невдоволено.

— Е ні!.. — Охолодивши в роті шматок запеченої креветки, я проковтнув її і відразу запив холодною водою. Креветка була просто гарячою і майже не вирізнялася якимось смаком. — Годують тільки на міжнародних рейсах. А на внутрішніх — особливо, далекого сполучення — можуть дати хіба що бенто [17]. Щоправда, з не дуже смачними стравами…

— А кіно показують?

— Ні! Яке кіно, якщо до Саппоро — година з лишком?

— Невже нема нічого?

— Нічогісінько! Посидів у кріслі, почитав книжку — і прибув на місце… Як в автобусі!

— Тільки світлофорів немає.

— Так, немає.

— От тобі й на! — і вона зітхнула. Потім поклала виделку зі спагеті назад на тарілку і витерла губи паперовою серветкою. — Справді, не варто й ім’я давати…

— Що й казати, нудота. Зате часу менше витрачається. Бо на поїзді така подорож забрала б годин дванадцять.

— А куди ж тоді дівається решта часу?

Я перестав їсти креветки і замовив дві чашки кави.

— Що означає — решта часу?

— Завдяки літаку заощаджується понад десять годин, чи не так? То куди, власне, дівається така сила-силенна часу?

— Час нікуди не дівається. А тільки додається. Тих десять годин нашого життя ми можемо провести в Токіо або Саппоро. За тих десять годин можемо передивитися чотири кінофільми і два рази поїсти. Хіба ні?

— А як неохота ні їсти, ні кіно дивитися?

— Це вже твоя проблема. І час у цьому не винен.

Вона закусила губи й довго розглядала присадкуватих «Боїнгів». Я робив те саме. Своїм виглядом 747-ий завжди нагадував мені огрядну гидку стару бабу, яка колись мешкала по сусідству зі мною. Величезні обвислі груди, опухлі ноги, суха й тонка шия… Льотне поле здавалося місцем збору ось таких старих баб. Десятки таких бабусь одна за одною то прибували, то кудись відправлялися. Льотчики і стюардеси, снуючи у фойє з гордо витягнутими шиями, скидалися на дивовижних плоских істот, позбавлених тіні. В епоху «DC-7» і «Френдшипів» такого враження, напевне, не було б, але як було насправді, я не міг пригадати. А в тому, що мені тепер привиділося, мабуть, винна схожість між 747-им та огрядною гидкою бабою.

— Слухайте, а час розширюється? — запитала вона.

— Ні, не розширюється, — відповів я. Власний голос видався мені чужим. Я відкашлявся і допив принесену каву. — Час не розширюється.

— Адже насправді збільшується, хіба ні? Як ви казали, додається…

— Скорочується тільки час, потрібний для переміщення. Загальна кількість часу не змінюється. Це означає, що просто більше кінофільмів можна передивитися.

— Якщо захочеться… — сказала вона.

Так воно і сталося насправді — як тільки ми прибули до Саппоро, то відразу переглянули підряд аж два фільми.

РОЗДІЛ 7

Події в готелі «Дельфін»

1. Переміщення закінчується в кінотеатрі. Прибуття до готелю «Дельфін»

Поки ми летіли в літаку, вона сиділа біля вікна й весь час дивилася на земні краєвиди. Я вмостився у кріслі поряд і читав «Пригоди Шерлока Холмса». У небі, куди око сягало, не було ні хмаринки, а по землі невідступно за літаком бігла його тінь. Якщо бути точним, то оскільки ми сиділи в літаку, що плив над горами й полями, в його тіні, напевне, містилися і наші тіні. А коли так, то ми теж залишали слід на землі.

— Мені він сподобався, — сказала вона, попиваючи з паперового стаканчика помаранчевий сік.

— Хто?

— Водій.

— Ага, — сказав я. — Мені також.

— Крім того, Оселедець — гарне ім’я!

— Правду кажеш. Гарне. Можливо, з ним кіт буде щасливіший, ніж зі мною.

— Не кіт, а Оселедець.

— Ну, звичайно… Оселедець.

— А чому ви досі свого кота ніяк не назвали?

— Чому?.. — сказав я і прикурив сигарету від запальнички з емблемою вівці. — Напевне, я взагалі не люблю імен. Мені здається, що краще сказати так: я — це я, ти — це ти, ми — це ми, а вони — це вони.

— Гм-м-м!.. — промимрила вона. — А от мені до вподоби слово «ми». У ньому відчувається щось від льодовикового періоду, чи не так?

— Чому льодовикового?

— Скажімо, «Ми повинні йти на південь» або «Ми повинні вбити мамонта»…

— Справді, — погодився я.

В аеропорту Тітосе ми отримали свій багаж і вийшли надвір. Повітря було холодніше, ніж ми сподівалися. На мені поверх майки була товста футболка, а на ній — поверх сорочки вовняний жилет. Осінь приходила в цей край якраз на місяць раніше, ніж у Токіо.

— Як ти гадаєш? Може, нам треба було зустрітися в льодовиковий період? Ти полював би на мамонтів, а я виховувала б дітей.

— Звучить привабливо, — сказав я.

Потім вона заснула, а я дивився і дивився на густий ліс, що безперервно тягнувся за вікном по обидва боки дороги.

Прибувши до Саппоро, ми зайшли в кафетерій випити кави.

— Передусім визначімося з планом дій, — запропонував я. — Треба розділити завдання. Коротко кажучи, я шукатиму краєвид з фотографії, ти дізнаєшся все про вівцю. Таким чином ми зекономимо час.

— Начебто цілком розумно.

— Якщо справа піде на лад… — сказав я. — В усякому разі, я хотів би, щоб ти дізналася про розміщення головних овечих пасовиськ на Хоккайдо і про породи місцевих овець. Гадаю, такі відомості ти зможеш дістати в бібліотеці або в губернаторстві…

— Мені понад усе подобаються бібліотеки! — сказала вона.

— От і добре.

— Відразу почнемо?

Я глянув на годинник. Була половина четвертої.

— Ні, вже пізно, а тому відкладемо до завтра. Сьогодні перепочинемо, підшукаємо собі житло, перекусимо і після ванни ляжемо спати.