Королівська обіцянка, стр. 50
— Зачекай, — буркнув людожер, відвертаючись. — Може, ти його більше ніколи й не побачиш.
На світанку ми з Максиміліаном знайшли в сусідньому селищі і віз, і коня. Хоч у нас були із собою срібні монети, нам довелося спочатку відбиватися від собак, потім довго стукати в набухлі низенькі двері й переконувати хазяїв, що ми не збираємося їх убивати. Нічого не допомагало — вони або хапалися за дрючка, або валялися навколішки і благали помилування. Максиміліан висипав гроші на землю перед порогом, ми абияк прив’язали коня до воза (одній мені нізащо б не впоратися) і вивели на дорогу.
Піднялося сонце. Ми повантажили на віз принца-деспота й принца-бранця, який знову ослаб. Максиміліан видерся на коня верхи, а принц-саламандра побіг поруч, намагаючись зігрітися.
Уйма йшов сам, тільки іноді дозволяючи собі взятися за край воза. А я зібралася з силами, відштовхнулася від курної землі й трішечки злетіла.
Під сонячним промінням змучена сіра земля видавалася золотою. Золотилися шибениці уздовж узбіч. Золотий кінь тяг віз, Максиміліан скавчав і посвистував, б’ючи п’ятами по круглих кінських боках. Я здійнялася вище, задихаючись від щільного вітру, намагаючись, щоб мене не сильно відносило. Радість голочками заштрикала в подушечки пальців: я лечу! Я вмію літати!
Я побачила село, де ми дістали коня, потім піднялася ще вище й побачила замок. Він ледве вгадувався в ранковому серпанку. Налетів вітер, і на мене раптом повіяло знайомим смородом! Я придивилася… Привиділася мені чорна цятка на шляху — чи ні?!
Я мало не звалилася з піднебесся. Приземляючись, забила ступню.
— Що? — крикнув на ходу Уйма.
Я важко видерлася на край воза:
— Жени, Максе! Він іде за нами! Він іде!
Максиміліан на секунду обернувся. Я побачила його бліде обличчя, очі-щілинки й рот-ниточку. У брудному волоссі горіло світанкове сонячне золото.
— Ану пішла! — він хльоснув долонею по коричневому крупі, та так, що пилюка полетіла. — Пішла!
Товста коняка неохоче перейшла у чвал.
Розділ двадцять сьомий
Утікачі з царства мертвих
Щаблі, що вели до печери, були вкриті зотлілим червоним килимом. Максиміліан одразу поскакав нагору — він виявився найвитривалішим, а може, найбільш нажаханим. Принц-бранець звалився на нижній сходинці, принц-саламандра допоміг йому підвестися, але сам мало не впав.
Вечоріло. Швидко темніло. Уйма ледве тримався на ногах, я боялася, що він от-от знепритомніє. Поспішаючи, я погано залікувала йому рану, і там, здається, почався запальний процес. Нічого, заспокоювала я себе. Ще трішки, ось перетнемо Печатку, і Оберон миттю поставить Уйму на ноги.
І тут уперше пролунав голос принца-деспота.
— Розв’яжи мене, — сказав він. — Невже ти думаєш, що я відмовлюся піти за Печатку заради задоволення зустрітися із чумою?
Він звертався до мене й тільки до мене.
— Я вам не довіряю, — сказала я, дивлячись на його брови.
Лице, вкрите фігурною засмагою, взялося легкими зморшками, наче тріщинками. Принц-деспот в’їдливо посміхався.
— У тебе немає вибору.
— Звільнимо… йому… ноги, — подав голос Уйма, задихаючись на кожному слові. — Я… простежу.
Уйма сам перерізував ремені, що стягували ноги принца-деспота. Той підвівся не відразу, але все-таки встав і, не оглядаючись на нас, рушив нагору по сходах. Я про всяк випадок націлилася на нього посохом, але він просто йшов і йшов, іноді шпортаючись і падаючи, піднімався без сторонньої допомоги (а в нього ж були зв’язані руки!), продовжуючи шлях. Так, подумала я. У мене, звичайно, злючі вороги, але мужності нікому з них не бракує.
Ми розтяглися вервечкою: попереду Максиміліан, тоді два принци: саламандра й колишній бранець — за ними шкутильгав принц-деспот. Позаду Уйма й, нарешті, я — із посохом напереваги.
Я йшла й оглядалася. Чим вище ми піднімалися, тим дальше проглядалася дорога. Замок, де ми зустрілися з Максиміліаном, стояв темною пусткою — чи вимер, чи зачаївся. Некроманта це зовсім не хвилювало — ось він уже добрався до верхнього майданчика й бігцем припустив по кам’яному карнизу.
Принци й людожер ступили на карниз один за одним. Відтіля шапкою докинути до печери… Леле моя! Невже ми все-таки вирвемося?!
Я на секунду зупинилася на самому вершечку сходів. Подивилася на обрій денним зором, потім кліпнула й подивилася нічним.
Темна цятка вдалині була не більша за яблучне зернятко. Ривок — і вона вже розміром з половину сірника. Ривок — і от уже можна розрізнити людську фігуру за декілька кілометрів від нас. Ще ривок…
Ніздрі мої затремтіли. Я розвернулася й, спотикаючись, кинулася навздогін за принцами:
— Швидше! Біжіть до Печатки, він зараз буде тут!
— Розв’яжи мене, — чи то просив, чи то благав принц-деспот.
Ми стояли перед ровом, через який було перекинуто тонку трубу. Ліворуч зяяла порожнеча. Праворуч рів був завалений камінням (і кістками, пригадала я), покритий кіптявою, але цілком придатний для переходу.
Максиміліан перебирався з каменя на камінь із небаченою спритністю. Видно було, що він знав цю дорогу, навідувався сюди не раз і не двічі. Некромант і нащадок некромантів, пригадалося. Але зараз не час про це замислюватися.
Принц-саламандра мало не тяг на собі принца-бранця. У темряві печери той зняв пов’язку з очей, але сили його давно вичерпались.
— Швидше! — крикнув Уйма. — Миттю через рів, я піду останнім!
— Розв’яжи мене, інакше мені не дійти, — повторив принц-деспот.
Я провела набалдашником посоха по ременях, що стягували його руки. Ремені впали. Руки повисли нерухомо. Я згадала, як звільняла Максиміліана, тільки той був худючим низьким хлопчиськом, а цьому я ледве діставала до грудей.
— Дарма, — пробурчав Уйма. — Нумо вперед.
— Я за тобою, — сказав йому принц-деспот.
— Ага, зараз! — Уйма вишкірився. — Пущу я тебе за спину, помрій! Ану пішов, якщо падаллю не хочеш бути!
На мій подив, принц-деспот послухався. Почвалав з каменя на камінь — ноги в нього були довгі, він ішов легко й упевнено, встигаючи на ходу розминати занімілі руки. Я подумала: як швидко він отямився! Нам на правилах дорожнього руху розповідали, що якщо надто довго тримати на руці джгут — рука може навіть відмерти…
Чи хотів Оберон, щоб заради його обіцянки когось полонили, зв’язували, силою тягли під вінець?
Я сповзла з краю рову, зістрибнула на камінь і зачула запах. Принц-чума був уже тут. Він заходив у тунель, який ми щойно проминули.
А якщо він прорветься крізь Печатку слідом за нами?!
Думка була такою страшною, що я завмерла на секунду. Уймі довелося підштовхнути мене в спину:
— Заснула?!
— Ми не можемо… — я задихалася. — Якщо він… Ми повинні…
— Уперед! Уперед!
Я замружилася від страху й подумала: якщо не встигнемо — роздушу ключ. Наступлю на восковий відбиток Гарольдового пальця, щоб чума не міг пройти й ніхто не міг пройти… Ой леле!
Я впала, забила коліно. Підвелася. Ось уже край рову, залишилося тільки узятися за нього руками, підтягтися…
Бракує сил. А позаду дужчає запах. Як уві сні: за тобою погоня, а ти не маєш сил поворухнутися.
— Давай!
Уйма, сопучи, підсадив мене й з надзвичайними труднощами вибрався сам. Залишалося зовсім трішечки. Вперед по вузькій печері, похмурій і сирій, як справжнє загробне царство… Тут десь має бути пласка скеля, з глибин якої ми з Уймою проникли в цей світ. Де?!
Я обернулася праворуч, ліворуч… Нагромадження каменів, сталактити й сталагміти, як зімкнені ікла, а де ж ця чорна скеля?!
— Ліно, де ви? Я нічого не бачу… — голос принца-саламандри. Він стояв за десять кроків від мене й витріщався в темряву. Біля його ніг лежав принц-бранець. Здається, знову без свідомості.