Королівська обіцянка, стр. 48
Домовитися з Чумою!
Мої ніздрі знову відчули запах. Той самий, котрий мучив мене всю дорогу до тронного залу. Я здогадалася, чим це тхне.
Горло пересохло, тому я не відразу змогла заговорити. Я відступила на крок, потім ще на крок. Мутнуваті очі принца-чуми дивилися на мене не відриваючись. Я себе не тішила марною надією: йому вистачило б одного поруху, щоб доторкнутися до мене.
— Ти… Іди ти… Пішов ти…
Я так і не наважилася закінчити фразу. Втім, принц-чума сам уже здогадався, куди саме я його посилаю. Він посміхнувся з жалем і розкинув руки, збираючись згребти мене в обійми. Я замружилася…
— Н-на!
Мене наче вкутало хрустким поліетиленом. Я навіть подумала, що саме так людина відчуває дотик принца-чуми, і вкрилася холодним потом, але вереск, від якого гуділо у вухах, крики й тупіт юрби, що розбігалася хто куди, змусили мене розплющити очі.
Принц-чума був поруч. За напівпрозорою стінкою, схожою на плівку, якою накривають парники. І він бився об цю плівку, намагаючись прорватися до мене. Плівка тріщала, але поки що трималася.
— Утікай! Хода!
Мене вхопили за руку й поволокли геть із залу. І це був не принц-чума. Це був скуйовджений, блідий Максиміліан. Він відтягнув мене до стіни і зробив це вчасно: нас мало не затоптала божевільна від страху юрба.
— Я його затримав… Хвилини на дві…
— То це ти зробив?!
— Я… все-таки некромант, — він посміхнувся зі згасаючою гордістю. — Тільки він усе одно сильніший. Де Уйма? Нам треба вирушати за Печатку, тут ні тобі, ні мені більше не жити.
— Уймо! — заверещала я, але через стогони і крики збожеволілих людей мене й за два кроки не можна було розчути. Тоді я звела посох і вдарила сигнальним променем у стелю.
Посипалися пил і кам’яні крихти. Я вдарила ще раз. Максиміліан закашлявся. У дверях, затягнутих пилом, наче туманом, раптом виник величезний силует людожера. За ним я розгледіла принца-саламандру й заледве не розреготалася від полегшення.
Уйма обхопив мене лапищами, так що я мало не задихнулася:
— Він торкнувся до тебе?!
— Ні. Максиміліан…
— Біжімо! — заволав некромант. — За Печатку!
— Зачекайте… Тут принц-бранець і принц-деспот!
— Що?! — Уйма роззявив рот.
— Якщо їх не затоптали, — промурмотів Максиміліан собі під ніс. — Один сліпий, другий — паралізований, з ними нам далеко не втекти!
— Ми повинні, Максе, — прохрипіла я.
— Дурна! Дурна! — в очах його — і нормальному, і травмованому — запалала колишня злість. — Ідіотка! І нащо я старався! Він зараз наздожене!
Не слухаючи його, я повернулась і кинулася туди, де залишилися брати-вороги.
— Ліно, це ти?
Принц-бранець стояв, утиснувшись у стіну. Рогожка з паралізованим ворогом лежала біля його ніг.
— Я.
— Що відбувається? Чума…
— Він тут! — заверещав Максиміліан. — Він за нами женеться! Він…
Подув вітру. Подув огидного запаху. Темна тінь виникла наприкінці коридору. Один рух — і вона поближчала кроків на десять.
— Стій!
Я піднесла посох, але Максиміліан виявився прудкішим. З кінчиків його довгих гнучких пальців скапували ніби шматочки сірого тіста. Хлюп! І вони розтеклися плівочкою між нами й лихом, що насувалося. Бабах! Я не встигла втриматися, мій посох вибухнув блискавкою, прорвав діру в захисній плівці, й крізь цю діру з усмішкою проник принц-чума!
— И-и-и!
Максиміліан залаявся так страшно, що я навіть зрозуміти його не змогла. І ще раз змахнув пальцями. Нова плівка виникла за кілька кроків від нас, принц-чума навалився на неї всім тілом, але плівка витримала.
Уйма закинув на плече паралізованого принца-деспота. Я вхопила за руку сліпого принца-бранця й кинулася за людожером. Принц-саламандра побіг слідом, а позаду всіх мчав Максиміліан. Він біг і лаявся, лаявся й біг, і незабаром його лайка перетворилася для мене на монотонну музику на кшталт барабанного бумкання, що задає ритм веслярам на галері. Іноді некромант обертався й заліплював коридори за нашою спиною новими полотнищами захисної плівки.
— Уймо! Ти знаєш, де вихід?
Людожер обернувся. Я почула, як він дихає. Рідкісний випадок — зазвичай Уйма дихав безшумно. Він поранений, зрозуміла я. І тягне на собі чоловіка, майже такого ж важкого, як він сам. Може, Максиміліан мав рацію, і нам варто кинути принців і рятувати власні шкури?!
Позаду хтось упав. Я обернулася: на підлозі лежав принц-бранець. Він знепритомнів на ходу — ще б, адже він стільки років провів у клітці!
— Догралися, — сказав Максиміліан. — Усе через тебе. Ідіотка.
Я озирнулася. Ми були в якомусь коридорі, я уявлення не мала, де вихід і куди бігти далі. Уйма втер чоло, розмазавши по обличчю криваві цівки. Некромант злобливо щирився.
— Тут комин, — сказав принц-саламандра.
Я повернула голову. У кімнаті ліворуч і справді був комин, величезний, як кузов самоскида. Холодний. Порожній. Я хотіла сказати принцові, що тут він, на жаль, не зігріється, але не змогла. Я теж задихалася.
— Коминкова труба, — не здавався саламандра. Я уявила собі, як ми будемо тягти нагору по трубі паралізованого принца-деспота, і посміхнулася майже так само криво, як і Максиміліан.
— А я в дитинстві… сажотрусом, — закінчив свою думку принц-саламандра.
— Ви?!
— Ну, така гра…
Дивно. Принци граються в сажотрусів. Щоправда, з огляду на їхню любов до вогню й камінів…
— Я теж, — сказав раптом Максиміліан, і я пригадала, як він уперше з’явився переді мною. Із коминкової труби.
— У мене є мотузка, — саламандра торкнувся до пояса. — Я завжди ношу із собою.
І, не чекаючи заперечень, він ступнув до комина, вліз у нього й закинув голову, вивчаючи трубу.
Мої ніздрі сіпнулися. З найближчого коридору знову потягло знайомим нудотним запахом.
— Уймо… — я обернулася до людожера. — Якщо тобі важко…
Він не дослухав. Поправив на плечі принца-деспота й, закректавши ну зовсім по-дідівськи, поліз у комин.
— Зажди! — крикнув саламандра вже із труби. — Я спущу тобі мотузку!
Розділ двадцять шостий
Рятуйся, хто може
— Ми відірвалися, правда?
Тиша.
Ми лежали на траві обіч шляху, не спромігшись відшукати собі прихисток. Навіть багаття б не розпалювали, якби не принц-саламандра — він так змерз, що тепер сидів, скоцюрбившись, у полум’ї й усе тягся й тягся за новими сухими гілками. Паливо закінчувалося.
— Ми відірвалися? — повторила я з надією.
— Ще ні, — проскрипів Уйма.
Пов’язка на його руці була чорною від крові. Очі гарячково поблискували. У людожера піднімалася температура.
— Дай-но, я тебе полікую, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
— Нам треба йти далі, — прошепотів принц-бранець.
Темного вечора він зняв пов’язку з обличчя. Світло багаття заважало йому, але принц мужньо звикав. Ще ніколи я не бачила людину з такими величезними зіницями.
— Ми не можемо йти, — я роздивлялася глибоку рану Уйми. — Всі просто з ніг валяться. Хто потягне вашого братика?
Принца-деспота потроху відпускав параліч, зате тепер він був зв’язаний руками людожера, а отже, все одно що занурений у бетон. Зате його погляд проводжав мене, куди б я не повернулася, і дуже заважав зосередитися.
У принца-саламандри закінчилося паливо. Він виліз із багаття, що догоряло (лусочки його чорного трико диміли), огледівся.
— Візьми мою сокиру, — запропонував Уйма.
— Дякую…
Озброївшись сокирою, принц-саламандра побрів до корчуватого дерева на узбіччі.
Мої ніздрі здригнулися. Відтоді як ми залишили замок, мене переслідував цей сморід. Навколо пахло свіжою травою, димком і полем, а мені здавалося, що над дорогою стелиться запах Чуми. Але цього не може бути: ми відірвалися досить далеко. А може, принц-чума й узагалі в замку залишився?
Я слабо пам’ятала, як ми вибиралися через коминкову трубу. Принц-саламандра піднявся першим і скинув мотузку. На щастя, труба була така широченна, що в неї могли влетіти пліч-о-пліч три товсті відьми на мітлах. А вже щуплому Максиміліану там узагалі було роздолля — він міг метелятися вниз, як йо-йо на гумці.