Королівська обіцянка, стр. 46

Принц-бранець стояв, дивлячись у темряву, все сильніше й сильніше затягуючи мотузку на шиї брата. Принц-деспот упустив арбалет, руки його вчепились у мотузку, я була впевнена, що вона не витримає й порветься, але принц-бранець, схоже, плів її не один день, плів старанно й на совість. Принц-деспот захрипів.

— Він задихнеться!

Принц-бранець повернув голову. Розгледів у темряві мої очі:

— Зачаруй його. Інакше я його задушу.

— Не треба!

Я піднесла посох. Згадала, як знеболювала рани. Дія приблизно така ж, тільки сила стократ більша. Ну ж бо, долоні, німійте!

З першого разу не вдалося. Із другого теж. Принц-деспот хрипів і дряпав каблуками підлогу. Втретє у мене не просто долоні оніміли — мало руки не оніміли, а принц-деспот раптом обм’як і повис, як лялька.

— Він прикидається? — запитав принц-бранець.

— Ні. Відпустіть його!

Принц-бранець послабив хватку. Його знетямлений брат сповз на землю, принц-бранець опустився навколішки, все ще втримуючи петлю навколо його шиї.

— Не підходьте… до дверей, — промурмотіла я сухими губами.

Гримнуло так, що навіть дурні смужелиці кинулися навтьоки. Запахло гаром, пруття клітки погнулось, замок наполовину розплавився, двері клітки зависли на одній петлі. Я стискала посох, сама собі не вірячи: це зробила я?!

— Я нічого не бачу, — пошепки сказав принц-бранець.

— Ви вільні, — я задихалася. — Обережно, прути гарячі. Не обпечіться.

Він не рушав з місця.

— Відпустіть його. На хвилинку. Він паралізований. Ми його зв’яжемо, — кожне слово доводилося виштовхувати силою, як першокласника на шкільну сцену.

— Ви великий маг, — з благоговінням прошепотів принц-бранець.

Я згадала, як тряслася в темряві, ціпеніючи під поглядом принца-деспота.

— Допоможіть мені, — буркнула ледве чутно. — Зв’яжемо його моїм поясом.

Розділ двадцять п’ятий

Чума

У замку було тихо. Дивна, нездорова тиша. То тут, то там наш шлях перепиняли жмутки рухливого килима — мурахи в паніці поспішали утекти геть із замку. Тоді я наказувала принцу-бранцеві зупинитися й зачекати, поки колишні воїни підуть і прохід знову звільниться.

Колишній бранець ледве волочив слабкі ноги. Йому було вдвічі важче: він уперше за багато років вийшов із клітки, він тяг за собою рогожку, на якій лежав його паралізований і зв’язаний брат. Будь-хто інший на місці бранця давно звалився б, а цей ішов, хрипко дихав, утирав піт із чола і час від часу повторював сам до себе:

— Я щасливий…

Поки було темно, принц-бранець ішов за мною на слух. Коли в стінах почали з’являтися вікна, з очей його покотилися сльози, і дивитися він уже не міг. Довелося відірвати рукав від його старої сорочки й зав’язати йому очі.

Я йшла, твердо знаючи, що в чужому замку мені доведеться розшукати Уйму. У людожера — наш пропуск за Печатку. А ще поруч із Уймою повинен бути принц-саламандра… Ой леле, та ж ми відшукали для Оберона лише трьох принців! А скільки часу на це витрачено, скільки сил, скільки небезпек довелося пережити! І абсолютно ж незрозуміло, де шукати ще двох. Кляті сестри-охоронниці!

Я почула тупіт і притислася до стіни. Принц-бранець зробив те ж саме — тонкий слух майже заміняв йому зір. Повз нас, не розглядаючись, промчали два стражники — вони були покусані мурахами, але, судячи з бадьорого бігу, цілком здорові. Якби не жах, що спотворив їхні обличчя, можна було подумати, що ці двоє просто поспішають виконати чиєсь важливе доручення.

Вони втекли. Тупіт стих удалині.

— Підемо за ними? — пошепки запитав принц-бранець.

— Я боюся… — почала я, і такий початок мені не сподобався. — Я думаю, нам треба йти саме туди, звідки вони прибігли.

Запала тиша.

— Тоді ходімо, — сказав принц-бранець.

Ми рушили далі. Іноді я зупинялася, щоб поглянути на принца-деспота. Параліч усе ще діяв: деспот міг лише дихати й дивитися. І він дивився на мене так, що мені щоразу ставало моторошно.

— Скажи, як виглядає місце, де ми зараз перебуваємо?

— Досить широкий коридор… Праворуч сходи, вузькі, чорні, а на поруччях, зажди-но…

Так. Шипи. Цікаво, це щоб стражники по поруччях не з’їжджали? Ліворуч щось подібне на висохлий фонтан в стіні, квіточки з білого мармуру.

— Я знаю, де ми, — він утомлено опустив плечі. — Ходімо до виходу?

Я прислухалася. Як тихо! Наче й не було ніякого бою, наче всі мешканці замку просто вимерли.

— Ні. Мені треба знайти друзів. Ти допоможеш мені відшукати тронний зал… Чи щось схоже? Де всі зазвичай збираються?

— Допоможу, — сказав він після довгої паузи. — Скажіть, Ліно… Чим це тхне?

Чим далі ми йшли, тим відчутнішим ставав запах. Важкий, солодкуватий, такий бридкий, що в мене шлунок раз у раз підступав до горла. Мені зовсім не хотілося знати, що може так смердіти, але так виходило, що з кожним кроком джерело запаху все наближалося.

Назустріч нам пробігло ще кілька стражників. Вони промчали, не звертаючи уваги ні на свого пана, переможеного й зв’язаного, ні на мене з посохом, ні на принца-бранця з пов’язкою на очах. Вони давали драпака, рятували свої життя, а на щось іще в них просто не було часу.

Я повела посохом, і він пообіцяв мені небезпеку попереду. І то таку, що я ступила крок, другий — і зупинилася.

Може, Уйма зовсім не там? І принц-саламандра давно вже втік із замку, і вони разом чекають мене в гайку коло дороги?

Я прекрасно розуміла, чого варті такі думки. Ні, мені неодмінно слід довідатися, що трапилося в замку, що налякало сторожу й куди подівся Уйма. Тільки тоді я зможу, якщо пощастить, подивитися в очі Оберону й коли-небудь повернутися додому.

— За рогом хтось є, — сказав принц-бранець. Я вже не вперше зауважила, що його слух у деяких ситуаціях був кориснішим, ніж мої очі.

— Виходь! — я підняла посох. — Ми знаємо, що ти там!

Маленька тінь виступила з-за рогу й зупинилася за п’ять кроків попереду мене. Максиміліан!

Некромант завжди був дуже блідий, але тепер просто-таки позеленів. Білі патли прилипли до чола. Одне око запливло, як від удару.

— Ти втік? — запитала я різко. — Кинув їх?

Він мовчав.

— Відповідай!

Він перевів погляд на принца-бранця:

— Хто це з тобою?

— Хто треба… Принц-бранець і принц-деспот, хто ж іще!

Його вціліле око округлилося. Він обережно обійшов нас (принц-бранець повільно повертався, щоб залишатися до нього лицем) і зупинився, дивлячись на паралізованого й зв’язаного ворога.

— Принц-деспот, — прошепотів він. — Це ти його так?

— Це він його так, — я кивнула на принца-бранця.

— Ні, — сказав принц-бранець. Деспот мовчав. Його холодні очі тепер буравили уже Максиміліана.

— Хто ж такий цей Оберон, — повільно сказав некромант, — що заради нього ти змогла… Він дійсно великий король?!

— Просто гарна людина, — буркнула я.

— І все дарма, — плечі Максиміліана опустилися. — Все дарма… Де ключ від Печатки? — він різко підвів голову й втупився в мене єдиним чорним оком.

— Уйма… — я запнулася.

Максиміліан застогнав:

— Усе пропало… Там принц-чума, у цьому залі. Він чекає на тебе. Каже, що хоче поговорити з тобою про важливу справу. Каже, що ти неодмінно прийдеш.

Хоч як страшно й важко мені не бувало за Відьминою Печаткою, та звістка, що на розмову зі мною чекає принц-чума, погрожувала стати останньою краплею. Я притулилася до стінки й мало не впустила посох.

— Рятуйся, — пошепки сказав Максиміліан. — Біжи світ за очі. Я чекав тебе… щоб попередити.

— Ти? Чекав? Щоб попередити?!

— А найдужче шкода ключа від Печатки, — Максиміліан мене не слухав. — Нічого. Я повернуся в замок до мачухи. Після того як ви загинете, ваші друзі знову зможуть увійти до нас, і я дочекаюся їх. Я переповім їм правду про вашу загибель і де я вас поховав… І з вдячності вони візьмуть мене за Печатку. А не візьмуть — я вб’ю їх і вкраду ключ, та й все одно втечу звідси! — він мало не плакав.