Королівська обіцянка, стр. 41

— Прокидайтеся! Гади паршиві! Сволоти дебільні!

Чомусь у цю хвилину мені пригадалася біологічка. Це вона нас так обзивала на уроках. Навряд чи вогнекуси зрозуміли хоч слово — але я лупила й лупила посохом, як ціпком, і темна куля потроху стала розжарюватися. І «кабіна», мало не черкнувши по землі, знову віддалилася від неї. А я гупала, молотила щосили, іноді промахуючись і відлітаючи геть, але потім знову поверталась і діставала цих ледарів своїм посохом.

Куля розпікалася, і незабаром на неї вже не можна було дивитися. Не можна було навіть підлітати надто близько — від неї так і пашіло жаром. З’явилася нова небезпека: якщо я, не розрахувавши, впаду на кулю або торкнуся до неї — тільки обгорілі кістки й залишаться!

Ми влетіли в хмари й вигулькнули з іншого боку. Небо ясно зоріло, і тільки на сході начебто намітилася бліда смуга. Світанок!

Я розкинула руки, як це робив Оберон. Відчуття було таке, ніби мене несе швидка ріка — поруч із кулею, трохи осторонь. Я повернула голову, захиталася, відновила рівновагу. Тепер я летіла, дивлячись на своїх супутників у кістяній корзині.

А вони дивилися на мене.

Чесно кажучи, я б погодилася все життя ось так летіти. І нехай би вони дивилися.

Усе життя.

Розділ двадцять другий

Сумніви й знахідки

Коли ми приземлилися, принц-саламандра не зміг сам вибратися із пташиного кістяка. Він замерз так, що ледве говорив. Уйма виніс його на руках і відразу ж узявся розкладати багаття. Некромант допомагав йому, хоча його й не просили.

Серед халабуд і помостів, які, власне, і становили пристань, Уйма відшукав найстарішу споруду й пустив її на дрова. Ніхто й слова не сказав — перевізника поблизу не було. Напевно, спав. Людожер розклав багаття мало не до неба; Майстер-Генерал лежав, повернувши голову, і полум’я віддзеркалювалося в його мертвих очах. Навряд чи це була вдала затія — усюди тягати за собою небіжчика.

Принц-саламандра байдуже сидів, поки розпалювали вогонь. Я усе сильніше переживала: а що коли він тепер помре від переохолодження чи серйозно занедужає?!

Багаття запалало. Я відповзла подалі, бо й без того лице пашіло, обсмалене вітром і подихом вогнекусів. А принц-саламандра, навпаки, підсувався все ближче. Я не встигла огледітися — він засунув руки по лікоть у вогонь. По лікоть! Я хотіла закричати, висмикнути його з вогню, але він випередив мене. Стриб — і дрова затріщали, розповзаючись, вистрілюючи в піднебесся іскрами, а принц-саламандра з блаженним обличчям всівся у самому центрі багаття, схрестивши ноги.

— Дорвався, — сказав Максиміліан, анітрохи не дивуючись.

Принц-саламандра грівся у вогні. Язики полум’я танцювали навколо його лиця, чорне лускате трико стало темно-червоним. Принц посміхався мені, до вух розтягуючи великий рот, поблискуючи добрими зеленими очима.

— Ви чарівна, пані магу, — і голос його звучав не тихо й пригнічено, як у повітрі, а впевнено й лунко. — Ніколи в житті не бачив таких, як ви.

— Я теж, — сказала я чесно.

Уйма посміювався. Попіл країни вулканів присох до його шкіри, і людожер був схожий на чорного дева, персонажа східних казок.

Ми проспали майже цілісінький день, заховавшись у гаю біля підніжжя пагорба. Я б спала й ніч, і весь наступний день, але Уйма розбудив мене.

Виявляється, Максиміліан, який встав раніше за всіх, уже наловив риби, розклав багаття й запік у золі рибу. Мені видалася підозрілою така запопадливість, я про всяк випадок перевірила посохом, чи не отруєна їжа. Але — ні.

— Ходімо за Печатку, — сказав Максиміліан Уймі, коли від його улову залишилися самі тільки кості й плавці, забруднені золою. — Зле гнівити долю. Ходімо. Будь ласка.

На відміну від принца-саламандри, некромант визнавав за головного тільки Уйму і більше нікого. Навіть після мого нічного польоту.

Уйма ворухнув товстими пальцями:

— Ми візьмемо тебе, не бійся. Тільки ще не все.

— Не все?! — некромант мигцем глянув на принца-саламандру, який задумливо пересипав з долоні в долоню гарячі вуглини. — Що ж іще?

— Замок будемо здобувати, — пояснив людожер. — Принца-деспота захоплювати в полон, замикати в колодки, вести за Печатку.

Максиміліан заметеляв головою від цілковитого розпачу. Зметнулося колись біле, а тепер брудне й закудлане волосся:

— Ну що за чортівня?! Хоч зі шкури лізьте, хоч як чаклуйте, хоч як боріться, знову вас схоплять, посадять до кліток, відберуть ключ!

— Не схоплять, — Уйма дивився на мертвого Майстра-Генерала. — Ти, замість пхикання, подумав би краще, із чого нам військо зробити.

— Що може ваше військо?! — Максиміліан мало не плакав. — Кажу ж — пробували вже! Це суцільний камінь, його не проб’єш, не підірвеш, нікуди облогові драбини закинути, нікуди тараном бити… І з чого ти взяв, що він, — некромант кивнув на мерця, — встане?!

— Останній бій, — неголосно сказав Уйма. — Повинен.

— Агов, — Максиміліан повернувся до принца-саламандри, — він у вас хоч раз воював?

Я махнула посохом: іскра, досить велика, клацнула некроманта по башці, затріщали світлі патли, запахло смаленим.

— Ти! — Максиміліан скинувся, зло блиснув очима. — Ти що?

— Шанобливіше поводься з нашим гостем, — сказала я холодно. — Звертайся «ваша високосте» і вставай при цьому, зрозумів?

Некромант глянув на Уйму. Людожер добродушно оскалився:

— Має рацію наш маг дороги. Будь чемнішим, синку.

Максиміліан подивився на мене з такою ненавистю, що мені стало не по собі.

Принц-саламандра, мов і не було нічого, підкинув у багаття соснових гілок. Від вугілля зайнялася спершу глиця, потім тонше гілля, і навіть товсті сучки затріщали у вогні.

— То з чого ми зробимо військо? — знову запитав Уйма.

Мені в руку мов розпечена голка вп’ялася. Я підстрибнула: мураха! Величезна руда мураха, і ще кілька повзуть по коліні. Не вистачало ще, щоб вони залізли під одяг!

— Навіщо нам руйнувати твердиню, якщо можна пробратися з підземелля? — запитала я, розтираючи місце укусу.

Некромант і людожер одночасно подивилися на мене.

— Із Соляної Безодні? — з жахом запитав Максиміліан.

— Щоб звільнити принца-бранця, замок треба брати штурмом, а не хитрістю, — меланхолійно зазначив Уйма. — І ще… Хіба у ту дірку чимале військо пролізе?

Я згадала вузький підземний хід у склепі повішеного короля Вирвиока.

Максиміліан схрестив руки на грудях:

— Кепські ваші справи. Замок ви не здолаєте, а якщо й здолаєте, то деспота живим не захопите. А якщо захопите — все одно ж вам треба п’ять принців! П’ять, а не три! Яка різниця, добудете ви деспота чи ні? Ви все одно програли, то навіщо ж дарма ризикувати?

Уйма ощирився. Блискавичним рухом ухопив некроманта за комір:

— А ось зараз ми тебе насіннячком правди нагодуємо й подивимося, навіщо. Не може такого бути, щоб інших принців в околиці не було!

Я покосувала на принца-саламандру. Мені було незручно, що все це відбувається при ньому, але він наче не зважав: заліз в багаття, сів, схрестивши ноги, і задумався, зрідка ловлячи губами іскри. Думав про рудоволосу наречену?

— Усе буде гаразд, — сказала я саламандрі. Той розгублено посміхнувся.

— Давай, — Максиміліан звивався, намагаючись вирватися із чіпких обіймів людожера, — годуй, запитуй! Не знаю я нічого, тільки…

— Тільки що?

— Тільки принца-чуму, — Максиміліан приречено обвис, і Уйма його випустив. — Ідіть, шукайте чуму на свою голову. Тільки залиште мені ключ від Печатки, бо коли ви з ним зустрінетеся, вам уже ключ не знадобиться!

І некромант захекав з таким виглядом, наче от-от умре від розчарування. Принц-саламандра потягнувся з багаття, взяв товстеньку гілку, підмостив під себе, щоб веселіше палало. Він, як і раніше, робив вигляд, ніби наша розмова його ні крапельки не стосується.

Я пригадала принца-бранця. Як він сидить у темряві й розмовляє сам із собою, щоб не забути людську мову. А на підлозі під його кліткою шурхотять смужелиці, величезні чорні жуки. «Я приречений… Я зістарюся в цій клітці…»