Королівська обіцянка, стр. 33

Скінчилося зненацька. Я, здається, задрімала й пробудилася від того, що голоси в улоговині більше не бубоніли. Я хитнула головою, виглянула…

Старий кат сидів, закривши обличчя руками. Уйма, ворушачи губами, перераховував гроші з його гаманця. Я нарешті наважилася підійти.

Максиміліан сидів там, де вранці я напувала його водою. Зазвичай бліде лице його було зеленим. Ну точнісінько, як ряска в ставку. Я ойкнула:

— Максе! Що з тобою?

Він подивився на мене мутними очима, нахилився вбік, і його вирвало на траву.

Я відступила.

— Залізяки візьмеш? — не віднімаючи долоні від обличчя, запитав старий. — Кліщі? Свердла? Тесак? Сокиру?

— Нащо мені твої залізяки, — поблажливо кинув Уйма. — Хоча сокира, мабуть, згодиться. Не іржава хоч?

— Знущаєшся, шмаркачу! З такої сталі королівські мечі кують!

— Ну, давай.

Максиміліан сидів, скорчившись.

— Ліно, — сказав Уйма. — Розв’яжи його.

Не чекаючи, поки мене попросять двічі, я підскочила до Максиміліана й черкнула посохом по мотузках. Руки некроманта повисли, як тоді, у Соляній Безодні.

Старий зняв із себе перев’яз із величезною сокирою в чохлі. Кинув під ноги Уймі:

— На. Подавись. Якщо прийдеш до міста на моє місце найматися — візьми до уваги, що платять мало, роботи багато, пиво кисле, баби худі…

— Не найматимусь я, — Уйма позіхнув. — Ходи собі, шановний. Дякую за науку.

Кат блиснув очима, але промовчав. Закинув за плечі схудлий мішок (сир, хліб, картопля, ще якісь продукти гіркою лежали на прим’ятій траві) і зашкутильгав геть.

Розділ вісімнадцятий

Вогненна куля

— Ну, чого ти така пришиблена?

Я справді йшла, не підводяючи голови. Хліб, сир, залишки смачного м’яса — все зникло в глотці людожера, та ще блідий Максиміліан трохи підкріпився. А в мене апетит як відрізало. І от ми крокуємо дорогою: Максиміліан, вільний і притихлий, Уйма із сокирою за плечима, я з посохом в опущеній руці. І було в мене на душі майже так само паскудно, як у підвалах принца-деспота.

— Що сталося, Ліно? На кого ти дуєшся, жритраву?

— А тобі що до того? — огризнулася я.

І відразу не втрималася:

— Що ж ти раніше не зізнавався, що ти кат?

— Я? — людожер щиро здивувався. — Ну ти, це… Ворогів я їв, це траплялося. А катів у нашому племені зроду-віку не існувало. Немає такої посади.

— Це не посада, — я дивилася під ноги. — Це покликання.

Максиміліан мовчав. Я чекала, що він бовкне якусь гидоту, але він мовчав, потупившись. Це був зовсім інший Максиміліан: змагання двох катів так на нього вплинуло, що, здається, його зріст поменшав сантиметрів на п’ять.

І Уйма довго мовчав. Я вже думала, що він не захоче продовжувати розмову на цю тему. Але він сказав тихо, з докором:

— Ось ти, виходить, до школи ходиш. Книжки читаєш. Телевізор дивишся, про який мені Оберон розповідав. А в нас на островах ані книжок, ані телевізора. Тільки казки. Ну, традиція така, дітям на ніч казки розповідати, щоб добре спалося! Казка вся на три слова, жив такий-то, зустрівся з ворогом і переміг його. А потім на півгодини — що він із цим ворогом зробив. І щоразу по-іншому. Діточки ж не люблять, коли одне й те ж! Вони нового чекають!

Я підвела голову. Уйма дивився обурено, наче я образила найкращі його почуття.

— То ти йому дитячі казки переказував?

Максиміліан звернув до узбіччя, схилився, і його знову вирвало.

— Ну звичай у нас такий, — Уйма розвів волосатими руками. — Що я можу вдіяти?

Споночіло. Насунули хмари, почав накрапати дощик. Уйма ступав беззвучно, ніби плив над землею: ні тупоту, ні подиху. Максиміліан сопів, шморгав носом, іноді навіть повискував; йому було важко витримувати заданий Уймою темп, він то відставав, то жалюгідно, підтюпцем наганяв людожера.

Я сама ледве втримувалася, аби не перейти на біг. Магові не личить трюхикати навздогін за людожером. Я втомилася, задихалась, відстала кроків на десять, потім на двадцять, і от коли я вже зібралася махнути рукою й сісти відпочити на узбіччі — Уйма раптом зупинився.

Він дивився в піднебесся. Я спершу наздогнала його — неквапно, намагаючись тихіше дихати. І тільки потім простежила за його поглядом.

Здавалося, за близьким обрієм лютувала пожежа. У хмарах, як у тьмяному люстерці, віддзеркалювалися червоні сполохи.

— Це що?

— Це перевізники, якщо тобі цікаво, — сказав Уйма, не відриваючи погляду від обрію. — Вогненні кулі.

Максиміліан стояв, заплющивши очі. Плечі його підіймалися й опускались. На блідому лиці поблискували дощові краплі. Дощ припускав усе сильніше.

— Злива, — сказала я нерішуче.

— І що?

— Ну, сховатися б. Під якоюсь ялинкою. Ніч надворі…

Нарешті Уйма поглянув на мене. Потім — скоса — на некроманта. Хлопчисько ледве тримався на ногах.

— Гаразд, — зненацька погодився людожер. — Усе одно до пристані ще… Дивися!

Я роззявила рота. З-за пагорба вставало сонце — кругле, палаюче, ось воно виповзло наполовину, ось піднялося над обрієм, освітлюючи все навколо слабким червоним маревом, от здійнялося вище… І завмерло, наче вирішуючи, що тепер робити.

Минула довга й страшна хвилина, перш ніж я зрозуміла: це не сонце. Це наповнена вогнем повітряна куля.

— Невже вкрали? — промурмотів Уйма. — Випередили, чи що?

— Там їх повно, — тоненьким дитячим голоском сказав Максиміліан. — Дві чи три… Он як палахкотить…

— Розпатякався, — зазначив Уйма, і некромант під його поглядом втяг голову в плечі. — Ну що, магу, веди нас під ялинку. Показуй, де нічліг.

Заховавшись, наче новорічні подарунки, під нижні гілки великої крислатої ялини, ми абияк умостилися на подушках з буро-зеленого моху. Тут поки що було сухо, але перші краплі вже просочувалися крізь хвою. Пригадавши Гарольдові напучування, я взяла в людожера ніж, застромила його в мох вістрям догори й, зосередившись, спробувала розжарити лезо.

Із третього разу мені вдалося. Ніж засвітився жовтогарячим, повітря навколо леза затремтіло, я простягнула руки до тепла, задоволена й горда собою. Уйма, крекнувши, витягнув з рукавів волохаті лаписька й учинив те саме.

Максиміліан, востаннє шморгнувши носом, приєднався до нас. У нього були тонкі бліді пальці з довгими, як у Баби-Яги, пазурами. Неприємно дивитися на такі руки, особливо коли знаєш, що вони можуть із тобою вчинити.

— Що ж, — Уйма завовтузився, знімаючи з пояса мішечок з насіннячком правди. — Спати, начебто, рано ще, а от питання поставити можна.

— Так скажу, — буркнув Максиміліан.

— Так ти збрешеш, обов’язково збрешеш, шмаркачу. Ану, роззявляй рот!

Максиміліан не пручався. Що ж таке він почув сьогодні, якщо він не тільки не намагається звільнитися, але й скоряється Уймі, як раб?

Некромант ковтнув сіру горошину і стражденно скривився.

— Кажи, — почав Уйма, — хто такий Майстер-Генерал?

— Великий полководець.

Я нашорошила вуха, але Максиміліан мовчав. Відповідь на питання прозвучала, насіннячко правди заспокоїлося, некромант дивився на Уйму непроникними чорними очима.

Людожер насупився.

— Я ж сказав, що й так скажу, — промурмотів хлопчисько, відводячи погляд. — Майстер-Генерал… Це був великий воїн-чарівник. А мати його була відьмою, тож дала йому не одне життя, а дев’ять. Щоразу, коли він гинув у битві, то переносився в чертоги, щоб, значить, бенкетувати з усіма полеглими воїнами. Ще раз уб’ють — знову переноситься… Чесно кажучи, я й сам до кінця не розумію, як це відбулося, та тільки тепер у нашому світі є рівно вісім мертвих тіл й один живий Майстер-Генерал.

— Він що, переселяється з тіла в тіло?!