Зло не має влади, стр. 56
Небо затягло курявою. Тупіт Сарани перебивав усі звуки. Принц-деспот, стояв зі схрещеними на грудях руками й дивився на мене.
— Чого дивишся? Веди своїх в атаку!
— Я служу тільки моєму панові.
Я підібрала з землі посох. Максиміліан сидів, намагаючись величезною потворною долонею затиснути рану на грудях. Половина монети забруднилася чорною липкою рідиною.
— Наказую тобі, — із заплющеними очима промовив Максиміліан, — наказую…
Він раптом часто задихав ротом, як собака, що вмирає від спраги.
Тримаючи посох лівицею, я скерувала навершя на його рану. З’єднати, зростити, зупинити кровотечу; некромант відштовхнув мене.
— Я сам… — прошипіло з чорних губів. — Геть звідси, дурепо! Тут усім кінець!
Уламок монетки здригався в такт ударам його серця, дедалі слабше. Я озирнулася. Сарана була вже зовсім близько. Я бачила, як над головами в понурих мерців погойдуються шоломи вершників — у такт крокам. Заревли роги; в їхніх звуках був наказ, команда, й ритм кроків Сарани відразу прискорився…
Моє зап’ястя розпухло, мов булка. Я розуміла, що не встигну його вилікувати, перш ніж накотить Сарана; на землі підстрибували дрібні камінчики, ніби краплі на барабані.
Пальці Максиміліана раптом ожили, зашкребли повітря, між ними застрибали крихітні блискавки. Принц-деспот повернувся, мов лялька, здійняв над головою величезного щербатого меча та щось закаркав.
— Припини!
— Треба битися. Сарана…
Некромант на превелику силу підвівся. Повернувся обличчям до війська що йшло в наступ, приклав руки до рота — й завив так, що в мене волосся стало сторч. Сіра зморшкувата хвиля страху прокотилася над головами мерців, відбилась від їхнього війська, як від увігнутого дзеркала, й затопила Сарану.
Гуркіт кроків перервався. Відновився. Перервався знову, перетворився на безладне тупотіння. Піт струмками стікав у мене по спині, ліва рука трусилася, права висіла, мов батіг. Некромант сів на землю.
— Максе, відпусти їх!
— Не можу.
— Можеш!
— Вони вже… Частина мене… Навіщо я… якби я тільки знав! Ні надії…
— Відпусти їх!
— А Сарана?
— Відпусти, тварюко, бо я тебе на місці порішу!
Я вперла навершя посоха в його бліде чоло, вкрите зеленавими плямами.
— Але я ж некромант, — прошепотів він. — І надії нема…
— Ім’ям Оберона — відпускай!
Він замружився. Я все одно й далі бачила його очі — повіки настільки потоншали, що через них просвічувалися очні яблука. Страшні пальці з безліччю суглобів засмикалися.
Мене раптом наче вдарили по голові дуже важким, дуже м’яким молотком — повітря навколо погустішало. Затремтіла земля, я ледь встояла на ногах. А наступної секунди мертвий дракон раптом розправив крила, підняв голову й злетів у небо, поступово перетворюючись на тінь.
Сарана топтала власних вояків, що піддалися паніці, й не відразу помітила зникнення супротивника. Схил наповнився тінями — колишні воїни Максиміліана втікали, ховалися, повертались у могили, й тільки Лісовий Воїн ще якийсь час височів посеред бойовиська — начебто роздумуючи.
А потім зник і він.
Некромант лежав, згорнутий калачиком на камінні, як дитина в утробі, зі зчепленими, покрученими, гулястими пальцями. Шкіра його повільно очищалася — сходили плями, гоїлися тріщини, ніби й зріст став нормальним — у всякому разі, так здавалося, поки він лежав…
— Максе, вставай. Ходімо, поки вони не отямилися!
Він не відповідав.
— Максе!
Із хмари пилу над моєю головою раптом зринула величезна тінь. Я піднесла посох; переді мною на каміння важко приземлився Гарольд.
Я кинулася до нього. Увіткнулася обличчям йому в живіт, у пряжку шкіряної перев’язі:
— Допоможи… Допоможи нам, будь ласка…
— Що тут… ти ціла?
— Так.
— А монета?
— Нема… Її розбили…
— Некромант?!
— Зшивач… Гарольде, мерщій ходімо до замку, слід готуватися до оборони… З тими, хто лишився живий…
Гарольд перевів погляд на скорчене тіло Максиміліана.
— Ти його вбила?!
— Ні! Він сам… Від відпустив усіх мертвих… Він живий!
— Що в тебе з рукою?
— Потім… Гарольде, берімо його — і полетіли!
Він дивився, не розуміючи. Біла борода знову почорніла — від пилу й кіптяви.
— Ліно. Пробач, що не прийшов раніше. Я… — він затнувся. — Я зібрав усіх людей. Вони готові до оборони — біля самого замку… Ходімо, швидше!
Ритм кроків відновився. Сарана перла тепер просто на нас — у хмарах пилу погойдувалися важкі голови й широкі плечі.
Із натугою, лівою рукою, я прилаштувала посох ззаду за поясом.
— Гарольде, поможи мені з некромантом.
— Не буду! — його очі блиснули. — Він зраджує тебе знову й знову, та знову й знову ти віриш, а тепер…
— Гарольде. Я прошу тебе ім’ям Оберона.
— Ім’ям…
Я не чула його — швидше розуміла по рухах губів. Заревли командирські роги — перший ряд Сарани, наїжачений списами, був уже за кілька десятків кроків.
Гарольд стиснув зуби.
Ми вдвох підхопили некроманта під пахви. Насилу вдалося відірвати його від землі.
Гарольд літав кепсько. Моя правиця не служила мені; ми тягли некроманта низько над землею, він зачіпав п’ятами об уступи, й на каміння капала кров, чорні краплі поступово змінювалися червоними.
Розділ сімнадцятий
Ім’ям Оберона
Біля двох високих скель, що підпирали небо, Сарана втрапила в пастку. Просто із землі вислизали списи, перепиняючи шлях, а стрільці, розставлені Гарольдом, били навісом, поки вистачало стріл. Дорогою поміж запалених смолоскипів у два ряди стояли мечники та списоносці — всі боялися відчайдушно, але стояли твердо. Гарольд був гарним полководцем.
Ми поклали некроманта просто на дорогу. Я притисла навершя посоха до рани на його грудях і була вражена тим, якою глибокою виявилась ця діра. Адже Зшивач мітив у монету! Монета мала захистити… Так зазвичай трапляється: медальйон або пряжка захищає від кулі, від кинджала, так же повинно бути!
Некромант не виказував ознак життя. Він знову змінився — біла шкіра так само щільно обтягала череп, але обличчя зробилося людським, хоч і дуже виснаженим. Пальці так і залишилися ненормально довгими, але очистилася шкіра й зникли потворні гулі на місці суглобів. І головне — з нього по краплі випливала нормальна людська кров, а не рідина, схожа на мазут. Зшивач проткнув некроманта, як скальпель…
Зшивач! Я раптом згадала, що забула меча на полі бою, там, де він випав із моєї руки, і в очах у мене стемніло. Із превеликим зусиллям я змусила себе не розкисати: і без того все було погано. Праву руку смикало болем, ніби її на шматки різали. Розумно було б залікувати собі зап’ястя, а потім уже рятувати некроманта, але надто вже кепський був у нього вигляд: здавалося, ще хвилина — й подасться слідом за своїм військом.
Невже я не в змозі затягти таку свіжу рану?!
У нішах побіля ґанку більше не було кістяків. Валялися уривки ланцюгів. З якою ж силою треба було смикнути, щоб розірвати крицеві кільця? На тринозі висів казанок із патьоками каші на закіптюжених боках. Прогоріло багаття. Всередині у некроманта все було заплутано й складно, майже як на вивороті. Кровоточили великі й малі судини, але життєво важливих органів Зшивач не зачепив — якимось дивом.
— Не стріляти без команди! — кричав за моєю спиною Гарольд. — Цілься вище на два пальці… Пускай!
Лук — жахлива зброя, безгучна й смертоносна, і якби нашим ворогом була не Сарана, я полегшено зітхнула б. Але стріли скоро мали скінчитись, а Сарана здавалася нескінченною. Скільки її полягло сьогодні? А нові пруть і пруть, і нема в них страху — тільки некромант на чолі війська мертвих може налякати їх…
Максиміліан розплющив очі. Я відсахнулася — погляд у нього був ще й досі скляний, напівбожевільний.
— Де вони?!
— Розбрелися по могилах. Їх більше нема.
Він помотав головою:
— Вони близько. Тягнуться. Кличуть. Вони хочуть…
— Вони вже нічого не хочуть! Вставай, Сарана атакує твій замок. Чи ти більше не король?