Зло не має влади, стр. 46

— Ні, не соромлюся, — відгукнувся холодно й рівно. — Якщо в тебе міцні нерви… Що ж, залишайся. Дивись.

Далекі сурми вили безперестанку. Максиміліан покрокував до дверей. Чорний плащ струменів за ним у повітрі, мов приспущений прапор. Я розсудливо трималася подалі.

— Візьми.

Він витяг щось із кишені, обернувся, кинув мені — через усю відстань, яка розділяла нас. Я дозволила цій речі впасти, «обмацала» посохом і тільки по тому взяла до рук. Це був залізний череп на іржавій шпильці — завбільшки з великий брелок для ключів, грубо зроблений, тьмяний.

— Це охоронна грамота. Перепустка.

— Навіщо?

— Щоб не кидалися мертвяки. Втім, як хочеш.

Я пришпилила череп до холоші на рівні коліна. Не хотілося носити на собі таку гидоту, але мертві арбалетники в скелях стріляли влучно. А ще кістяки при вході…

З карниза я вибралась на галерею. Ранок був похмурий, раз у раз зривався дощ, налітав рвучкий вітер, пробирав до кісток; я не пам’ятаю, щоб у Королівстві коли-небудь було так холодно. Роги Сарани, чиї передові загони дісталися нарешті до скель, ревли надсадно й монотонно.

Я обернула посох навершям до себе. Тепле зелене світло обігріло спершу обличчя, потім груди. Теплі потоки заструменіли під пахви, у живіт, на мить здалося, що чиїсь руки лягли на плечі; колись цей посох належав Оберону. Колись король подарував мені його — на знак великої довіри.

Від воріт до замку поспішали люди — певне, ті самі, що цілу ніч вергали каміння на перевалі. Вони не приховували страху; ніхто з них раніше не бачив Сарани. Ніхто не уявляв собі до кінця, із чим доведеться боротися. Багато хто озирався навсібіч, начебто шукав способу втекти, але мертві арбалетники стояли на виступах скель і дивились униз. Напевно, отримали наказ відстрілювати дезертирів.

Уздовж дороги, від брами, яка вела до входу, в два ряди горіли смолоскипи. Латники, лучники, мечники в повній бойовій готовності, ополченці в саморобних обладунках, стражники з блідими обличчями — всі дослухалися до голосу рогу й чогось очікували; ті, хто вночі зводив укріплення, збилися в щільну юрбу. Всі старалися триматися якнайдалі від входу в замок. Я спустилася з галереї на землю я ґанку й відразу побачила, чому.

Величезні, метри по два кожен, маслакуваті, з дірами порожніх очниць, вони сиділи кожен у своїй ніші. Один прихилився до кам’яної стіни, опустив череп на груди й дивився на мене начебто спідлоба. Другий простромив пальці всередину власної грудної клітини й замислено водив по внутрішній поверхні ребер. Навколо таза в нього було обмотано шмат нової добротної тканини.

Я намацала залізний череп на своїх штанях. Той, що дивився спідлоба, стомлено похитав кістяною головою. Другий, здавалося, не звернув на мене уваги. Я дуже пожалкувала цієї миті, що не послухалася Максиміліана й не пішла до свого світу. «Я не хочу, щоб ти це бачила»…

Багато я дала б, аби ніколи такого не бачити!

Принц-деспот вийшов до своїх воїнів за кілька хвилин — дуже блідий. Очі його дивилися в різні боки — одне вгору, друге вниз. Вояки, що вишикувалися вздовж дороги із запаленими смолоскипами, з жахом позадкували.

Слідом за деспотом вийшов Максиміліан:

— Його високість принц-деспот приймає командування над мертвим гарнізоном фортеці. Живим гарнізоном командуватиму я. Якщо хтось хоче просто зараз перейти з-під мого командування до його високості — зробіть крок уперед.

Люди застигли. Принц-деспот притягував усі погляди, але ніхто не дивився на Максиміліана пильніше за мене.

Його бліде обличчя стало тепер аж зеленавим. Він говорив лунко й чітко, голос не тремтів, але фрази обривалися, начебто некромантові бракувало повітря. Біле волосся прилипло до чола. Пальці опущеної лівої руки стискалися й розтискались, але це не було чаклунством — прості нервові рухи.

Над нерівними рядами вояків зависла мовчанка. Максиміліан перечекав кілька секунд — я бачила, як глибоко він дихає, з яким зусиллям вдає незворушність. Нарешті він напружився — немов перед стрибком із височенної вежі — й голосно розреготався. Як на мене, сміх нагадував швидше гавкіт:

— Не бійтесь. Я вмію нагороджувати. Ми підемо в бій, щоб жити й вистояти. Всім, хто переживе цю війну, заплатять чистим золотом. Я виділю кожному землі! Мертвий сміливець отримає спокій і славу. Мертвий боягуз навіки залишиться моїм рабом. Хіба що розсиплеться на порох!

Воїни мовчали. Я не заздрила цим людям; нехай ті, що прийшли із принцом-деспотом, купилися на звичайні в таких випадках обіцянки — гроші, слава… Але серед них же були й стражники із замку, навіть ополченці! Ці ж бо йшли захищати своє Королівство від ворога, а опинились у війську некроманта…

— За нове Королівство! — вигукнув Максиміліан. — Смерть Сарані!

Бійці відгукнулися нерівним гулом. Принц-деспот механічним рухом підняв руку із мечем. Тільки я, сподіваюсь, бачила, як пересмикнуло Максиміліана. Кутик ока в нього почав смикатися, він недбало притримав його рукою:

— Голоду не бійтеся. Це озеро кишить рибою. Заощаджуйте стріли. Лучники — на позиції! Капітани мечників — до мене на раду! Ваша високосте, — він обернувся до принца-деспота, — прийміть командування над арбалетниками. Я сподіваюся зібрати в горах дійсно могутню армію. Що не день поповнюватимуться ваші загони.

— Сподіваюся, не нами, — прошепотів хтось над моїм вухом.

Принц-деспот уривчасто кивнув і пішов уздовж вишикуваної шеренги; люди сахалися перед ним.

— Магу дороги…

Я озирнулася. Це був вусатий стражник, один із тих, що служили ще Оберонові.

— Магу дороги, ти з нами?

У його голосі була ревна надія.

— Я проти Сарани.

— От же як… Усі ми проти Сарани… А виходить, що з некромантом, — він уривчасто зітхнув. — Із Сараною, що ж, зовсім не можна домовитися?

— Зовсім.

— Шкода…

Його погляд раптом метнувся кудись над моєю головою. Я озирнулася й побачила птаха, що кружляв у повітрі. Зелене оперення на його кістках ледь трималось — і, коли птах умостився некромантові на зап’ястя, стануло чорним димом.

Кістяк роззявив гачкуватого дзьоба. Максиміліан схилив голову набік, слухаючи його — до інших не долинало й звуку. Може, він грав на публіку — легень же у птаха не було, трахеї теж, і…

— Ти ще й досі тут?

Некромант миттю відшукав мене поглядом.

— Підійди. Є новини. Розвідка донесла… Одним словом, у старому замку з’явились якісь люди.

Розділ п’ятнадцятий

Союзники

Згори мені відкрилося захопливе, моторошне видовисько: стан Сарани нагадував не мурашник, як можна було очікувати, а хмари, зняті з космосу. Луки на межі скель було витоптано за кілька хвилин. У цілковитому мовчанні кочівники змінювали похідний стрій на бойовий.

Стоноги, користуючись вільною хвилиною, жерли пісок і глину. Якби не бачила на власні очі — не повірила б. Тепер зрозуміло, як таке величезне військо настільки швидко переміщалося пустелею і чому за ним не тяглися нескінченні обози з фуражем.

Передові загони вже вишикувалися, ряд за рядом, готові до бою, а задні все підтягалися. Сарана розтікалася землею Королівства, мов нафтова пляма поверхнею моря. Ось вона захлиснула лісочок… Заметалися верхівки підрубаних дерев, задиміли багаття… За годину на тому місці буде дров’яний склад, а за три — попелище.

Табір постійно перебував у русі. У ньому позначився центр, ніби око тайфуну. Я спустилася так низько, що по мені почали стріляти, й розгледіла темно-червоного стонога, упівтора рази більшого за інших, із чимось подібним до розкритої квітки на спині. У цьому складному сідлі містилася людина без шиї, з блискучою, ніби наглянсованою головою. У руках вона мала молот, підозріло схожий на знак влади. Може, це був сам Саран? Чи хтось із його воєначальників?

Сарана не квапилася. Замість замку, який вона мала взяти в облогу, перед нею виявився цілий скельний масив, і перевали здавалися неприступними. Роги завивали безперестанку, в цьому завиванні вчувався виразний лиховісний зміст; війська перетікали, як бензинові плями по воді, миттю й злагоджено, вочевидь підкоряючись команді.