Ключ від Королівства, стр. 49

Він схилив голову, ніби підставляючи її під сокиру ката. Я з жахом глянула на Оберона…

Король щасливо всміхався. Він здавався молодшим, бадьорішим, веселішим, він звів очі до неба, ніби закликаючи сонце у свідки його тріумфу.

— Нарешті я чую хоч щось, гідне чоловіка й мого сина… Незважаючи навіть не те, що ти знову брешеш. Уставай і займися ділом. Суд ухвалить остаточне рішення, коли Королівство облаштується на новому місці. У дорогу!

Усі знову розступилися, а Оберон узяв мене за руку і повів до шатра.

Розділ двадцять восьмий

Кінець дороги

Із шатра на той час винесли всі похідні меблі, окрім кількох грубо збитих крісел і широкого столу, порожнього, якщо не брати до уваги глека та пари глиняних кухлів. Оберон наповнив обидва, один підсунув мені.

— Тепер, коли принц нарешті зізнався… Ти розповіси мені цю історію? Детально?

Кажучи так, він доторкнувся посохом до мого рукава, і від мокрого одягу одразу ж повалила пара.

— Часу в нас, як завжди, обмаль… Ну що ж ти? Випий води.

Я відсьорбнула з кухля. У житті не пробувала нічого смачнішого. Пара від мене все валила й валила, я стояла, оповита хмарою — мов паровоз на пероні чи примара в лазні. Мокрий одяг висихав на очах. Сухі піщинки осипалися на підлогу.

Оберон ходив по шатру туди-сюди. Дивлячись на його чоботи, я почала свою розповідь від тієї миті, як принц розбудив мене посеред ночі. Я розказувала дуже детально, намагаючись нічого не забути, нічого не спотворити і не переплутати. Оберон здавався абсолютно байдужим, незрозуміло було, слухає він мене чи ні. Тільки коли я дійшла до покинутого замку и падіння з башти, він раптом підвів голову:

— А зараз знімай штани і лягай ось сюди, — і прибрав зі столу глек і кухлі.

Я обімліла:

— Чо… Чому?

Мій страх його розвеселив.

— Тому що ти ж не збираєшся шкутильгати до старості, так? Що там у тебе з ногою? Давай-давай, я відвернувся…

Моя сорочка все одно була довшою, ніж найдовша міні-спідниця. Обсмикнувши нижче поділ, я ледве видерлася на стіл. Оберон підійшов, присвиснув і довго мовчав, роздивляючись мою ногу.

— Як ти падала? Спиною?

— Я не пам’ятаю…

— Пощастило, що не зламала хребта. Якого біса ти взагалі туди полізла?

— Вибрати напрямок. Я побачила море…

— Ой леле. Та не сіпайся ти, це ж не хірургія, боляче не буде… Розказуй далі.

Моя нога оніміла. Лежачи на спині, дивлячись у сірий від дощів купол шатра, я розповідала про битву з туманною бабою, про те, як ми вийшли до моря, і про те, як принц і Ельвіра спробували заснувати своє Королівство.

— Я їх одружила. Це насправді? Вони тепер дійсно чоловік і дружина?

— Вони давно вже чоловік і дружина, Ліно, річ не в тому, хто їм влаштував одруження…

Вони люблять одне одного й ніколи не розлучаться. Принаймні хочеться вірити.

— Ваша величносте, — ризикнула я запитати. — Якщо ви бачите, що вони… ну… навіщо решта п’ять наречених? Адже це все сталося, тому що принц і Ельвіра, ну… втекли від такого життя. Їм просто хотілося бути щасливими.

Оберон відставив убік посох. Я знову починала відчувати ногу: вона була вкрита ціпками. Я змерзла, мене морозило.

— Ти думаєш, я цього не розумію? — тихо запитав король.

Я мовчала. Вийшло, ніби я вважаю Оберона дурнішим за себе.

— Одягайся… Тепер я тобі розповім. Коли ми вирушили в путь, ні про яку любов не йшлося — був принц, і було шість принцес-наречених, кожна на щось сподівалася. Ці шість надій підтримували Королівство в дорозі, ніби шість маленьких крил. Однак у дорозі всі відчуття загострюються — принц зробив свій вибір завчасно. Я просив його бути розсудливим. Я пояснював йому, чим загрожує Королівству його свавілля. Проте він слухав тільки Ельвіру…

Я сіла на столі. Моя нога була вкрита пухирцями, проте абсолютно ціла. Тільки маленький шрам під коліном нагадував про колишню кульгавість. Може, Оберон його спеціально залишив — на згадку?

— Ваша величносте, — я боялася того, що збиралася сказати, але все-таки промовила: — Хіба так можна — використовувати… надію принцеси-нареченої? Знаючи, що п’ять надій із шести все одно будуть обдурені?

Оберон різко обернувся. Я заметушилася:

— Я розумію… Королівство мусить знайти нове місце, це потрібно для загального блага, для всього світу… Але надія на щастя — адже це не дрова, щоб ними палити багаття?

Оберон узяв мої штани, що лежали на спинці крісла. Штани були зовсім сухі, тільки задубли трохи від морської солі.

— На, — він поклав їх мені на коліна. — Ліно, ти коли-небудь мріяла вийти заміж за принца?

— Ні. Тобто так… Тобто всі дівчатка мріють, коли їм років дванадцять. Напевно. Але… — я затнулася. У мене ледве не вирвалося, мовляв, хто познайомиться з принцами поближче, той не мріятиме про них. — Ваша величносте… відверніться, будь ласка.

Оберон відвернувся. І так, стоячи до мене спиною, сказав:

— Давай-но тепер я розповім тобі, що сталося з нами, коли ви зникли. Ельвіра… мила дівчина, однак, чесно кажучи, і без неї ми б жили спокійно, як і раніше. Втрата мага дороги — важкий удар, я не був упевнений, що зможу вивести Королівство з біди. Але найстрашніше, Ліно, не це. Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що в Королівстві у кожного є своє місце? Так от принцеси-наречені раптом стали зайвими. Вони вже не були нареченими. Вони перестали сподіватися, а почали ображатися, сердитися й ненавидіти — одна одну, принца, мене, всіх. Уявляєш?

Я насилу застебнула штани.

— Це було схоже на нарив. Іде здорова людина, сильна, раптом її ніби розпирає зсередини, і вона починає розсипатися на частинки. Так і наше Королівство. Я кілька днів не наважувався рушити з місця — чекав, що ви повернетеся, все чекав і чекав…

— Але ж я не знала! — вирвалося у мене. — Я не думала…

— Принц знав. Повинен був знати. Проте він, як ти справедливо зауважила, прагнув до особистого щастя, і не в майбутньому, а тут і зараз… Я що, тебе сварю? Ні ж. Я пояснюю. Потрібне було нове призначення для принцес, нова сила, яка повернула б їх у Королівство і перетворила роздратування у щось більш потрібне для подорожі… В ідеалі — знову в надію.

Я пригадала, що ані вчора, ані сьогодні «високостей» я не бачила.

— Ви їх зачарували?!

— Ні, ну що ти. Я… словом, тепер вони члени Ордена сестер-хранительок обіцянки.

— Черниці, чи що?

— Не зовсім. Сестри-хранительки.

— Хранительки чого?

— Обіцянки, — Оберон усе ще стояв до мене спиною.

— Якої?

— Моєї обіцянки, Ліно. Що кожна з них отримає свого принца раніше, аніж на її скронях з’явиться перша сива волосина.

— О-о-о, — сказала я здивовано. — Але ж принц…

— Нічого не вдієш, тепер у мене додасться халепи — видати їх заміж. П’ять принців до певного часу — чи може щось бути простіше? — у голосі у Оберона бринів сарказм.

— І ваша обіцянка повернула їм надію?

Оберон нарешті обернувся. Він здавався збентеженим, це мене вразило.

— Так, Ліно. Бо це ж обіцянка короля.

— А якщо, — я затамувала подих, — ви не зумієте знайти їм принців, поки вони не почнуть сивіти?

За сірими стінами мелодійно заспівала сурма.

— Час шатро згортати, — діловито сказав Оберон. — Твій Сірий цілий і неушкоджений, іди до конюхів, скажи — я звелів…

— Ваша величносте! Що буде, якщо ви не знайдете принців?!

Він усміхнувся.

— Та знайду я. Не бійся…

І ось я знову їхала поряд із Гарольдом у самій середині каравану, наче нічого й не було. Мені постійно здавалося, що ось-ось з’явиться Ланс, проїде мимо, стежачи, чи все гаразд, і мимохідь дасть мені нудним голосом якусь пораду.

Проте Ланса не було.

Я повторювала свою історію — цього разу для Гарольда. Тепер я розказувала інакше: в основному розписувала свої битви й перемоги, а Гарольд пояснював, яке чудовисько мені трапилося, які в нього звички і що воно зазвичай робить із жертвами.