Ключ від Королівства, стр. 12

— Оживи! — заволала я на все горло. — Оживи! Оживи!

Сидячи навпочіпки, я так низько схилилася над квіткою, що втратила рівновагу й упала.

Хрясь!

Ніколи вже бджілки не прилетять до цієї квіточки. У пошуках опори я навпіл переламала її й без того тендітне стебло.

— Гарольде, я…

Він уже йшов не озираючись.

Розділ сьомий

Буря

У сідло я залазила хвилин із тридцять. Поїхав Оберон, поїхали стражники і принц із нареченими, покотилась карета, вервечкою потягнулися вершники. Уже й обозні вози рушили в дорогу, проїхали повз нас і прилаштувалися в хвіст каравану. Луг, поцяткований чорними плямами згаслих багать, зовсім спорожнів, а я все намагалася видертися на спину бідній тварині, пристосовуючи для цього каміння, кущі й купину, стрибаючи з розгону й на місці, чіпляючись за сідло й гриву.

Гордість не дозволяла мені покликати на допомогу Гарольда. А кинути мене йому не дозволяв обов’язок. Тому він стежив за моїми спробами, жуючи травинку і час від часу поплескуючи по шиї свою руду нервову кобилу.

Я знесилилась і замучила коня. Гарольд чекав. Час спливав. Невідомо, що було б далі (чи ні, відомо: я б швидше померла на місці, аніж попросила вчителя підсадити мене). Але тут у траві я запримітила березову колоду — мабуть, на ній сиділи біля багаття, а потім забули чи залишили. Підставивши під ногу колоду, мені вдалося спочатку лягти на сідло животом, потім всістися обличчям до хвоста і тільки тоді — нарешті! — зайняти належне вершнику положення.

Гарольд, побачивши мене в сідлі, не сказав ні слова, тільки спурхнув на спину своєї рудої, ніби пташка на гілочку. І, не озираючись, рушив з місця.

Мій коник без нагадування прилаштувався у хвіст рудій.

Гарольд підганяв кобилу п’ятами — він, звичайно, хотів наздогнати караван. І мій кінь перейшов на рись.

Я щосили вчепилася в нього руками й ногами. Кінська спина стрибала — це було жахливо…

Хоча й весело.

М’язи боліли вже не так сильно. Навіть місце для сидіння скоро звикло до сідла. Чи то я нарешті навчилася пружинити ногами.

Мій сіренький біг весело — йому було легко. Скільки там у мені кілограмів? Мелькала назад трава, миготіли кущі, вставало сонце — все вище, вище… І все світліше й світліше, усе яскравіше й яскравіше ставало навколо.

Мій сіренький обійшов кобилу Гарольда. Я б із задоволенням обернулася й показала вчителю язика, та побоялася, що не втримаюся. Вітер бив у обличчя. Мені захотілося співати, і я заспівала пісню, якої колись учив мене дід:

Сірий кинувся учвал. Я швиденько стиснула зуби, щоб не відкусити язика. Мене підкидало й гепало об сідло, знову підкидало й гепало, а я вчепилася в передню луку, розчепірила ступні п’ятами вниз, носками назовні, і від жаху заплющила очі.

Сірому, мабуть, сподобалося, як я співаю. Бо коли пісня обірвалася, він майже відразу зменшив швидкість, перейшов знову на рись і потім на крок. І вчасно — я, наче міх, готова була звалитися долу.

Підскочив Гарольд, сердитий, як оса:

— Здуріла?

— А що, не можна?

Він пробурмотів щось під ніс і поїхав уперед.

— Скажіть, майстре, а в нас сьогодні буде перший урок?

Під час денного привалу я вже пригледіла собі дуже зручний камінь, щоб залізти на коня, і тому почувалася впевнено. А Гарольд, почувши моє питання, почервонів, мов буряк, і уткнувся в свою миску, вдаючи, що оглух.

Я давно помітила: у школі зазвичай дражнять тих, хто дуже ображається на дражнилки. Коли Зайцева знущається з мене — я на стінку лізу від образи. І тут же на наступній перерві можу сама мучити Батона. Він противний, чесно кажучи, він давить жуків просто для задоволення, б’є собак ногами, а ще ябеда. Його корисно дражнити — може, він перевиховається. І приємно, коли він ридає від образи, — такий же гад.

Від самої думки про Батона щось шкрябнуло в моїй душі. Чомусь розхотілося далі про це думати. Ну , задражнили ябеду до сліз — і задражнили…

Я обхопила руками коліна. Гарольд давно доїв свою кашу, його миска була порожня, але він чомусь водив ложкою по дну, неначе йому подобався жахливий звук від дряпання по металу.

А може, і нема у мене ніяких магічних здібностей?

Я розколола ніж Оберона на дві частини — поглядом. Точніше, це він мені так пояснив. А може, сам Оберон його й розколов? Щоб я повірила в себе?

Якось дивно — хіба може король брехати? Навіть думка ця обурює. І навіщо йому це?

Гарольд відставив миску вбік. Він був жалюгідний, червоний, розпатланий і здавався молодшим за свій вік. Це від образи. І дарма: на скривджених, кажуть, воду возять.

А якщо в мені немає магічних здібностей, що воно буде? На площі голову не відрубають — Оберон обіцяв. А от відправити в обоз до кухарів — чистити картоплю, мити посуд — запросто.

І це не так уже погано, до речі. Вдома я тільки те й роблю, що чищу картоплю та мию посуд.

Усі наші розмови з мамою з цього починаються: «Ліно, ти почистила? Прибрала?»

Та все ж таки образливо. Ніяково перед принцом. Одне діло — маг дороги, зовсім інше — якась дівчинка на побігеньках.

— Скажіть, майстре, — почала я дуже ввічливо й навіть улесливо.

— Ну що?

Я продовжувала, віддано зазираючи йому в очі:

— А якщо на день проводити по три перші уроки, на тиждень це скільки вийде? Тричі по сім — двадцять один перший урок. А на місяць?

Він спалахнув ще більше.

— Заткнися.

— Можна подумати, майстре, ви не вмієте рахувати. Я ж знаю, що вмієте. Це скромність у вас прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири…

Він завівся. Обличчя вкрилося плямами. Кулаки стислися і безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно!»

— …Двадцять на чотири — вісімдесят плюс чотири, — продовжувала я дуже серйозно, ніби роздумуючи, — та плюс ще дев’ять — це той «хвостик», три дні… От і виходить у місяць дев’яносто три перші уроки. Непогано для поча…

Ноги мої задриґали в повітрі. Гарольд підняв мене за комір — комір уп’явся в шию.

— Ідіот! Пусти!

У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі — ті взагалі старечі, божевільні. Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть сильніше, ніж той ненормальний жебрак у таверні «Чотири собаки». Йому хотілося гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не помру.

За те, що я зганьбила його перед Обероном. За те, що я нездара, дурепа, бевзь, і він нічому не зможе мене навчити ніколи-ніколи. А Оберон велів мене навчити. А Гарольд не може, бо я йолоп йолопом. А Оберон велів. А Гарольд не може, бо я дурна як довбня, як сало без хліба. А Оберон велів! І це замкнуте коло, із нього нема виходу…

Я злякалася, адже він маг, хоча й молодший. І я не знаю точно, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє — мені точно кінець.

І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла:

— Зло не має влади…

Так, ніби я стерла пил зі скла. Насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було, проте обличчя Гарольда раптом змінилося, проясніло. Він перестав буравити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.

Я швиденько відповзла вбік. Озирнулася: чи хтось бачив? Чи прийдуть у разі чого на допомогу?

Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…

— У тебе є магічні здібності, — сказав одними губами.

Обернувся й кудись поплентався.