Твори: оповідання, романи, листи, щоденники, стр. 17

— Ну, слава тобі Господи! — сказав пан Замза і перехрестився. Всі три жінки й собі почали хреститися. Ґрета, що не зводила очей із тіла, сказала:

— Гляньте, який він худий. Він уже давно нічого не їв. Усе, що ми йому клали, так ціле доводилось і вимітати.

І справді, Ґреґорове тіло було зовсім пласке й висохле; власне, це аж тепер стало видно, бо воно не було вже підняте на лапках і лежало все на видноті.

— Зайди на хвильку до нас, Ґрето, — мовила пані Замза, сумно всміхаючись, і Ґрета, все ще озираючись на тіло, пішла за батьками до їхньої спальні. Робітниця прихилила двері й відчинила навстіж вікно. Хоч ще було дуже рано, у свіжому повітрі відчувалося тепло: адже кінчався вже березень.

Зі своєї кімнати вийшли пожильці й здивувалися, що на столі немає сніданку; за них забули.

— Де сніданок? — понуро спитав середній пожилець у робітниці. Та приклала пальця до вуст і кивнула їм на Ґреґорову кімнату — хай увійдуть і подивляться. Пожильці зайшли і, заклавши руки в кишені поношених сурдутів, поставали навколо Ґреґорового тіла. В кімнаті тим часом повиднішало.

Рантом двері із спальні відчинились, і на порозі з’явився пан Замза в мундирі; жінка й дочка підтримували його під руки. Вони були трохи заплакані; дочка тулилась обличчям до батькового плеча.

— Забирайтеся геть із мого дому! — мовив пан Замза і показав на двері, не відпускаючи від себе дружини й дочки.

— Що ви хочете цим сказати? — трохи сторопіло спитав середній пожилець і солодко всміхнувся.

Решта двоє тримали руки за спиною і безперестанку терли їх, ніби радісно чекали великої сварки, що мала для них добре скінчитися.

— А те, що чуєте, — відповів пан Замза й однією лавою з жінками, що підтримували його, підступив до пожильця. Той спочатку стояв тихо, дивлячись собі під ноги, ніби обмірковував своє нове становище.

— Ну, коли так, то ми йдемо, — сказав нарешті він і глянув на Замзу, ніби у своїй покірливості, що раптом опосіла його, навіть на це просив дозволу.

Пан Замза лише мовчки покивав головою, сердито дивлячись на нього. Тоді пожилець справді сягнистим кроком рушив до передпокою; його друзі, що вже з хвилинку як перестали терти руки і уважно стежили за розмовою, потюпали за ним, наче боялися, що пан Замза перший зайде до передпокою і роз’єднає їх з ватажком. У передпокої всі троє познімали з гачків капелюхи, взяли свої ціпки, мовчки вклонились і залишили помешкання. З якогось цілком необґрунтованого, як виявилося, недовір’я пан Замза вийшов з дружиною та дочкою на помісток; перехилившись через поруччя, вони дивилися, як пожильці хоч повільно, але неухильно спускались довгими сходами донизу: на кожному поверсі вони робили закрут, зникали з очей і за мить знову з’являлися; що нижче вони спускалися, то менше ними цікавилась сім’я Замзи, а коли їм назустріч почав підійматися, гордовито ступаючи, різників помічник з ношею на голові і скоро поминув їх, пан Замза з родиною залишили поруччя і, ніби їм спав тягар з пліч, повернулися назад до помешкання. Вони поклали собі сьогодні добре відпочити й погуляти; і обоє старих, і Ґрета не тільки заробили цей відпочинок, а й конче потребували його. І вони сіли до столу писати три пояснювальні листи: пан Замза своїй дирекції, пані Замза — замовникові, а Ґрета — господареві крамниці. Коли вони саме писали, зайшла робітниця сказати, що вже йде, бо скінчила ранкову роботу. Всі троє, схилившись над листами, спочатку лише кивнули, не дивлячись на неї; проте робітниця не йшла, і вони сердито підвели голови.

— Ну? — мовив пан Замза.

Робітниця стояла в дверях і всміхалася, ніби мала сповістити їм якусь велику радість, але хотіла зробити це аж тоді, коли її добре поспитають. Майже пряме маленьке страусове перо в неї на капелюшку, що, скільки робітниця була в них, завжди дратувало папа Замзу, колихалося на всі боки.

— То що ви хочете? — спитала пані Замза, яку робітниця найбільше поважала.

— Ну… — почала робітниця і зайшлася веселим сміхом, — ну, вам нічого клопотатися, де діти ту погань. Усе вже зроблено!

Пані Замза й Ґрета схилилися над листами, ніби мали намір писати далі; пан Замза, помітивши, що робітниця хоче розповісти все докладно, рішуче спинив її рукою. А що їй не дозволили говорити, вона згадала, що дуже поспішає, сказала ображено «адью вам!», повернулась і вийшла, так грюкнувши дверима, що аж вікна забряжчали.

— Ввечері ми її звільнимо, — мовив пан Замза, проте ні жінка, ні дочка не обізвалися — робітниця, здавалось, порушила їхній ледве здобутий спокій. Вони підвелися і, обнявшись, підійшли до вікна. Пан Замза повернувся в кріслі у їхній бік, хвилину мовчки дивився на них, тоді сказав:

— Ходіть-но сюди. Забудьте нарешті те, що було. І не кидайте мене напризволяще.

Дружина й дочка відразу підійшли до старого, почали біля нього упадати й швидко докінчили свої листи.

Потім усі троє вийшли з помешкання, чого не робили вже місяцями, і поїхали електричкою на природу, за місто. Вони сиділи самі на весь вагон, заллятий сонцем. Зручно вмостившись, родина обговорювала свої надії на майбутнє, і виявилося, що вони не такі вже й погані, як добре зважити. Всі троє мали цілком пристойну працю, а надалі сподівалися мати й ще кращу — раніше вони про це просто не питали одне в одного. А тепер їхнє становище, звичайно, найкраще і найлегше поліпшити, змінивши житло; вони хотіли знайти собі менше, дешевше, але зручніше і взагалі практичніше помешкання, ніж їхнє теперішнє, яке ще напитав колись Ґреґор. Отак розмовляючи, пан і пані Замза майже одночасно помітили, що їхня дочка, яка ставала дедалі жвавішою, останнім часом хоч і пережила таке лихо і щоки її зблідли, зробилася стрункою, вродливою дівчиною. Вони замовкли, майже несвідомо порозумілися поглядом і подумали, що час уже шукати для неї добру пару. А коли дочка перша схопилася виходити з поїзда і потягнулася молодим тілом, батьки побачили в цьому підтвердження своїх задумів і добрих надій.

(Переклав Євген Попович)

Вирок

Була неділя, чудовий весняний ранок. Ґеорґ Бендеман, молодий комерсант, сидів у себе в кімнаті на другому поверсі невисокого, полегшеної конструкції будинку — такі будинки довгою низкою тяглися вздовж річки і майже не відрізнялися один від одного, хіба що декотрі були трохи вищі, а декотрі інакше пофарбовані. Він саме дописав листа приятелеві з молодих років, що жив за кордоном, зумисне повільно вклав його до конверта, тоді сперся ліктями на письмовий стіл і задивився на річку, на міст, і на пагорби потойбіч, які вже починали зеленіти.

Він згадував, як той приятель, невдоволений своєю кар’єрою вдома, багато років тому таки просто втік до Росії. Тепер він мав торгове підприємство в Петербурзі, і спершу йому дуже добре велося, але вже віддавна щастя почало його зраджувати, на що під час кожних своїх відвідин, дедалі рідших, нарікав приятель. Так він виснажував себе надаремною працею, а жовтавий колір знаного з дитячих років обличчя, який не могла приховати чужинецька борода, свідчив про те, що його, мабуть, точила якась хвороба. За його словами, він не спромігся зійтися ближче з тамтешньою громадою своїх краян, але й з місцевими родинами майже не знався і таким чином остаточно рокував себе на самітне життя неодруженого чоловіка.

Що можна написати такому чоловікові, який вочевидь схибнувся? Йому можна поспівчувати, але не можна допомогти. Хіба порадити повернутися додому, жити далі так, як він жив тут раніше, поновити давні товариські стосунки — бо що ж йому стало б на заваді, — а в усьому іншому здатися на допомогу друзів? Але ж це означало б сказати йому — і тоді найбільша обережність стала б найбільшою образою, — що його дотеперішні намагання були невдалі, що він повинен нарешті відмовитися від них і повернутися додому, де на нього всі витріщатимуть очі як на вічного невдаху, сказати, що тільки його друзі щось тямлять і досягли успіху, нікуди не рушаючи з дому, а він — велика дитина й повинен просто дослухатися до їхніх порад. Та й хіба можна бути певним, що ти не дарма завдав би йому таких мук? Може, взагалі не вдалося б намовити його вернутись додому — адже він сам казав, що вже відвик від тутешніх обставин, — тоді він, незважаючи ні на що, таки лишився б на чужині, ображений порадами друзів, ще віддаленіший від них. Але якби він справді послухався порад і потім почував би себе тут приниженим — звичайно, не через чиїсь лихі наміри, а через реальні умови, — якщо б він не ввійшов у коло друзів і не міг обійтися без них, якщо б він соромився свого становища і тоді вже справді не мав би ані батьківщини, ані друзів, то чи не краще йому було б лишитися на чужині, хоч яке важке в нього там життя? Хіба можна за таких умов сподіватися, що справи в нього пішли б на краще?