Твори: оповідання, романи, листи, щоденники, стр. 113
На це я відповім, що, насамперед, цей закид, який почасти можна обернути й проти тебе, йде не від тебе, а саме від мене. Адже ти навіть недовіряєш людям менше, ніж я недовіряю сам собі, а мою недовіру виховав ти. Не заперечую, цей закид, який уже сам собою додає чогось нового до характеристики наших з тобою взаємин, певною мірою не безпідставний. Насправді речі не можуть бути пов’язані між собою так логічно, як докази в моєму листі, життя — штука складніша, ніж звичайна головоломка. Але з поправками, що випливають з цього закиду, — поправками, які я не можу й не хочу вносити кожну окрему, — в моєму листі, гадаю, все ж досягнуто чогось такого близького до істини, що воно може обох нас трохи заспокоїти й полегшити нам життя і смерть.
Листопад, 1919
Франц
(Переклав Олекса Логвиненко)
Заповіти
Любий Максе, ось моя остання воля: все, що виявиться в моїй спадщині (тобто у книжкових шафах, у білизняній шафі, в письмових столах вдома й у конторі, або, може, якось випадково опинилося десь інде й трапиться тобі на очі) — щоденники, рукописи, листи (мої й чужі), малюнки тощо, — спалити все без винятку й не читаючи, як і все мною написане й намальоване, що маєш ти чи будь-хто, до кого ти можеш звернутися з проханням від мого імені. Якщо хто-небудь відмовиться віддати тобі листи, нехай принаймні пообіцяє спалити їх сам.
Твій Франц Кафка
(Приблизно осінь — зима 1921 р.)
Любий Максе, цього разу я вже, мабуть, усе ж таки не встану, легенева лихоманка, що триває вже цілий місяць, завершиться, досить вірогідно, запаленням легенів, і навіть те, що я про це пишу, його не відверне, хоч певною мірою й подіє. Тож про всяк випадок ось моя остання воля щодо всього мною написаного. З усього, що я написав, мають вагу лише книжки: «Вирок», «Кочегар», «Перевтілення», «У виправній колонії», «Сільський лікар» і новела «Голодомайстер». (Ті кілька примірників «Споглядання», що збереглися, нехай лишаються, я не хочу нікому завдавати клопоту з їхнім знищенням, але перевидавати звідти нічого не треба.) Коли я кажу, що ті 5 книжок і новела мають вагу, то не виявляю цим бажання, аби їх перевидавали і зберігали на майбутні часи, навпаки, якщо вони без вороття загубляться, то це відповідатиме моєму справжньому бажанню. Я тільки нікому не забороняю ті книжки зберігати, коли вже їх мають і хочуть зберігати. Але решту з того, що я написав (опубліковане в газетах, рукописи й листи), — без винятку все, що пощастить дістати чи випросити в адресатів (більшість із них ти ж бо знаєш, насамперед ідеться про пані Феліцу М., пані Юлію, вроджену Вохрицек, і пані Мілену Поллак, особливо не забудь про кілька зошитів, які має пані Поллак), — усе це без винятку, найкраще не читаючи (я, звісно, не забороняю тобі зазирнути туди, але мені було б приємніше, якби ти цього, звичайно, не робив, принаймні ніхто інший зазирати туди не повинен), — усе без винятку потрібно спалити, і зробити це я прошу тебе якомога скоріше.
Франц
(29 листопада 1922 р.)
(Переклав Олекса Логвиненко)
Із щоденників 1910—1923 pp.
…Нарешті, через п’ять місяців свого життя, протягом яких я не спромігся написати нічого такого, що дало б мені задоволення, і які жодна в світі сила не поверне, хоч зробити це зобов’язані всі, мені спало на думку знов якось поговорити з собою. Коли я справді ставив собі запитання, то все ще знаходив відповідь, тут усе ще можна було щось вибити з мене, з цієї копиці, на яку я обернувся за ці п’ять місяців і якій, здається, судилося згоріти, коли влітку її підпалять, і згоріти так швидко, що глядач не встигне й оком кліпнути. Коли б таке лишень сталося зі мною! І хай воно станеться хоч би й десять разів, я навіть не пошкодую за цим нещасливим часом. Мій стан не назвеш нещастям, але це й не щастя, не байдужість, не слабкість, не стомленість, не інтерес до чого-небудь. То що ж це таке? Те, що я не знаходжу відповіді, пов’язано, мабуть, з моєю нездатністю писати. І я, здається, відчуваю її, не знаючи причини. Бо всі речі, які спадають мені на думку, ростуть не з коріння, а десь із своєї середини. Спробуй їх стримати, спробуй тримати траву й триматися на ній самому, коли вона починає рости аж із середини стебла. Дехто це, певно, вміє робити, як, скажімо, японські акробати, котрі вилазять на драбину, що стоїть не на землі, а на задертих догори ступнях того, хто лежить на спині і не спирається на стіну, а стримить просто вгору. Я так не вмію, позаяк мою драбину не підпирають навіть ступні. Це, звісно, ще не все, і таке завдання ще не примусить мене заговорити. Але щодня на мене має бути націлений бодай один рядок, як ото тепер на комети націляють далекоглядну трубу. І коли потім я раптом опинюся перед тим реченням, захоплений тим реченням, як це сталося зі мною, наприклад, торік на Різдво, коли дійшло до того, що я вже ледве владав собою, і коли я, здавалося, справді був уже на останньому щаблі своєї драбини, яка, однак, спокійнісінько стояла собі на землі, сперта на стіну. Але яка то земля, яка стіна! І все ж драбина не впала, так я притискав її ногами до землі, так я тримав її ногами під стіною.
Сьогодні, наприклад, я тричі зважився на зухвальство — щодо кондуктора, щодо одного з моїх начальників… ага, то це трапилося тільки двічі, але мої вчинки печуть мені, мов біль у шлунку. Вони були б зухвальством з боку будь-кого, про мене вже годі й казати. Отож я втратив самовладання, в нестямі заходився битися в повітрі, а найгірше те, що ніхто й не помітив: навіть щодо своїх супутників я повівся, мусив повестися, відверто по-зухвалому, я скорчив справжню гримасу, за яку маю відповідати; але ще гірше те, що один з моїх знайомих сприйняв моє зухвальство навіть не як рису вдачі, а як саму вдачу, він звернув мою увагу на те зухвальство й висловив свій захват ним. Чому я втрачаю самовладання? Принаймні тепер я кажу собі: ось поглянь — світ дозволяє тобі бити себе, кондуктор і начальник лишилися спокійні, а коли ти виходив, начальник навіть кивнув головою. Та це ще нічого не означає. Ти нічого не досягнеш, якщо втрачатимеш самовладання. Але що ти втратиш, крім нього, іще в своєму колі? На це запитання я відповім тільки так: краще нехай і мене б’ють у цьому колі, ніж самому бити кого-небудь поза ним. Але де в біса те коло? Адже якийсь час я бачив його на землі, так ніби намальоване крейдою, але тепер воно тільки витає навколо мене, та навіть і не витає.
Ніч комети, 17—18 травня. Був із Бляєм, його дружиною й дитиною, часом дослухався до себе, немовби зсередини, як ото до нявкання кошеняти, мимохідь, але все ж таки.
Скільки днів знов німо пропливло повз мене; сьогодні 28 травня. Хіба я не маю навіть рішучості щодня братися за ручку, за цей дерев’яний цурпалок! Мені вже здається, що рішучості я таки не маю. Я сідаю за весла, катаюся верхи на коні, плаваю, лежу на сонці. Литкам це на користь, стегнам теж не вадить, черево ще сяк-так, але ось груди вже геть нікудишні, а як закину назад голову…
Неділя, 19 червня 1910 р. Поспав, прокинувсь, поспав, прокинувсь. Нікчемне життя…
Я часто міркую про це і щоразу доходжу висновку, що моє виховання багато в чому завдало мені великої шкоди. Цей докір стосується багатьох людей, принаймні всі вони стоять тут, поруч, і, як на давніх групових портретах, не знають, як бути одне з одним, опустити очі їм цієї миті не спадає на думку, а всміхнутись вони не важаться, бо застигли в чеканні. Тут мої батько й мати, дехто з рідні, з учителів, одна цілком певна кухарка, кілька дівчат із танцювального гуртка, дехто з тих, хто колись давно ходив до нас додому, кілька письменників, учитель плавання, білетер, шкільний інспектор, далі — люди, які лише один раз траплялися мені на вулиці, і ще хтось, кого я тепер уже й не пригадую, й такі, про яких я вже ніколи й не згадаю, і нарешті такі, на уроки яких я, чимось тоді захопившись, узагалі не звернув уваги; одне слово, їх так багато, що треба пильнувати, аби не згадати когось двічі. І до всіх їх я звертаюся з докором і в такий спосіб знайомлю їх одне з одним, але ніяких заперечень не стерплю. Бо наслухався я тих заперечень уже справді доволі, і, позаяк більшість моїх заперечень відкинуто, мені не лишається нічого іншого, як долучити й ці заперечення до моїх докорів і заявити, що, крім виховання, й ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.