Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою, стр. 28
— Тобі, Шльома, — сказав я, — я можу розкрити таємницю цих рисунків. Уже з самого початку находили на мене сумніви, чи й справді я їх автор. Часами вони видаються мені мимовільним плягіятом, чимсь таким, що було мені підказане, підсунуте… Так, мов би щось чуже послужилося моїм надхненням для незнаних мені цілей. Бо мушу тобі признатися, — додав я потиху, дивлячись йому в очі, - я знайшов Автентик…
— Автентик? — перепитав він з обличчям, роз'ясненим раптовим блиском.
— Так — сам, зрештою, подивися, — сказав я, приклякаючи над шухлядою комоди.
Я вийняв спершу шовкову сукню Аделі, пуделко із стьожками, її нові пантофлики на високих обцасах. Запах пудри чи парфумів розійшовся у повітрі. Я підняв ще кілька книжок: на дні лежав і справді довго не бачений, дорогий шпарґал і світився.
— Шльома, — сказав я зворушено, — поглянь, ось лежить…
Але він стояв затоплений у медитації з пантофликом Аделі у руці і приглядався до нього з глибокою повагою.
— Бог того не повідав, — сказав він, — а проте, як глибоко це мене переконує, припирає до стіни, відбирає останнього аргумента. Ці лінії невідпорні, потрясно влучні, остаточні і вдаряють, як блискавка, у саму суть речі. Чим заслонишся, що їм протиставиш, коли тебе самого вже підкуплено, забальотовано і зраджено найвірнішими союзниками? Шість днів створення було божих і ясних. Але сьомого дня почутив Він, що щось чуже снується під руками, і, вжахнений, відсахнув руки від світу, хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Йосифе, стережися сьомого дня…
І, з пострахом підносячи стрункий пантофлик Аделі, говорив, мов би уречений полискливою, іронічною вимовністю цієї пустої луски з лаку: — Чи усвідомлюєш ти потворний цинізм цього символа на нозі жінки, провокацію її розв'язного ступання на цих вимисливих обцасах? Як же міг би я тебе полишити під владою цього символа? Боронь Боже, щоб я мав таке вчинити…
Говорячи це, він вправними рухами всував Аделині пантофлики, сукню, коралі за пазуху.
— Що ти робиш, Шльома? — сказав я остовпіло.
Але він швидко віддалявся до дверей, ледь накульгуючи у своїх куценьких картатих споднях. У дверях він ще раз обернув сіре, зовсім невиразне обличчя і підняв руку до уст рухом заспокоювання. Вже був за дверима.
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
Весна
Ось історія однієї весни — весни, яка була справжніша, більш осяваюча і яскравіша від інших весен, весни, яка просто всерйоз сприйняла свій дослівний текст, сей надхненний маніфест, писаний найяснішою, святковою червінню, червінню поштового лаку і календаря, червінню кольорового олівчика і червінню ентузіязму, амарантом щасливих телеграм звідтіля…
Кожна весна так починається, з тих грандіозних і приголомшливих гороскопів, не на міру одної пори року, в кожній — щоб то раз ісказати — все це є: нескінченні походи і маніфестації, революції і барикади, через кожну в певний момент проходить той гарячий вихор самозабуття, та безмежність суму і сп'яніння, яка даремно шукає адеквату в дійсності.
Але потім ті перебільшення й ті кульмінації, ті перевершення і ті екстази вступають у цвітіння, входять цілі в буяння холодного листя, у збурені ніччю весняні сади, і поглинає їх шум. Так спроневіряються весни в собі, — одна за одною, — занурені в задиханий шелест квітнучих парків, у їх надимання й припливи, — забувають про свої присяги, гублять листок за листком із свого заповіту.
Одна та весна мала відвагу витривати, залишитися вірною, дотримати всього. Після стількох невдалих спроб, злетів, інкантат вона хотіла врешті по-справжньому уконституюватися, вибухнути на світ весною генеральною і вже остаточною.
Той вихор подій, той гураґан випадків: вдалий державний переворот, ті патетичні дні, піднесені і тріюмфальні! Я хотів би, щоб хід цієї історії підхопив їхній пориваючий і надхненний такт, перейняв геройський тон тієї епопеї, зрівнявся в марші з ритмом тієї весняної Марсельєзи!
Який же неохопний гороскоп весни! Хто може взяти їй за зле, що читати його вона вчиться воднораз на сто способів — комбінувати наосліп, слебезувати в усіх напрямках, щаслива, коли їй вдасться щось відшифрувати серед оманного гадання на птахах. Вона читає той текст уперед і навспак, то гублячи сенс, то знову його вловлюючи, у всіх версіях, у тисячних альтернативах, трелях і цвіркотах. Бо текст весни увесь значений загадками, недомовками, еліпсами, викрапкуваний без літер у порожній блакиті, і у вільні прогалини між силабами птахи вставляють примхливо свої здогади й свої відгадки. Тим-то й ця історія, на зразок того тексту, буде тягнутися багатьма розгалуженими шляхами і вся буде змережена весняними тире, зідханнями і трикрапками.
В ті передвесняні ночі, дикі й розпросторені, накриті величезними небами, ще сирими і незапашними, простеленими серед повітряних вертепів і розлогів у зоряні бездоріжжя, — батько брав мене з собою на вечерю до маленького садового ресторану, замкнутого між тильними мурами останніх будинків Ринку.
Ми йшли в мокрому світлі ліхтарень, що бряжчали у подмухах вітру, навпрошки через велику склепінчасту ринкову площу, самотні, привалені громадищем повітряних лябіринтів, загублені і дезорієнтовані в порожніх просторах атмосфери. Батько піднімав до неба обличчя, облите никлою посвітою, і з гіркою турботою дивився в ту зоряну рінь, розсіяну по мілинах широко розгалужених і розлитих вирів, їх нерегулярні й незчисленні згущення не порядкувалися ще в жодні сузір'я, жодні фігури не опановували тих розлогих і безживних розливищ. Сум зоряних пустель тяжів над містом, ліхтарні пронизували ніч зісподу в'язками променів, байдуже в'яжучи їх од вузла до вузла. Під тими ліхтарнями перехожі затримувалися по двоє — по троє в крузі світла, яке створювало довкола них минущу ілюзію кімнати у світлі настільної лямпи — у байдужій і непритульній ночі, що розпадалась угору на нерегулярні простори, на дикі повітряні краєвиди, вистріпані ударами вітру, жалюгідні і бездомні. Розмови не клеїлися, з очима у глибокій тіні капелюхів усміхалися, замислено слухаючи далекого шуму зірок, котрим росли, як на дріжджах, простори тієї ночі.
В ресторанному садку стежинки були посипані жорствою. Дві ліхтарні на стовпах замислено сичали. Панове в чорних тужурках сиділи, по двоє — по троє, згорблені над біло накритими столиками, бездумно задивлені у сяючі тарелі. Сидячи так, вони обраховували в душі ходи й пересування на великій чорній шахівниці неба, бачили в душі серед зірок перескоки коней і страчені фігури, і сузір'я, що притьмом вступали на їх місце.
Музиканти на естраді мачали вуса в кухлях гіркого пива, тупо мовчали, задивлені у глиб себе, їх інструменти, скрипки й віольончелі благородних контурів, лежали покинуті на боці під безголосим шумом зоряної зливи. Часами вони брали їх до рук і приміряли на пробу, тенькливо строїли на тон своїх грудей, який пробували кахикаючи. Потім знову їх відкладали, немов би ще недозрілих і не на міру тієї ночі, яка байдужно пливла далі. Тоді в тиші й відпливі думок, поки виделки і ножі тихо побрязкували над біло накритими столами, раптом уставала сама скрипка, передчасно доросла й повнолітня, щойно ще така теньклива і непевна, стояла тепер вимовна, струнка і тонка станом і складала звіт із свого повноваження, підіймала відрочену на хвилину людську справу і далі грала той програний процес перед байдужим трибуналом зірок, серед яких водяним друком рисувалися виткі мелізми і профілі інструментів, фрагментарні ключі, незакінчені ліри і лебеді, імітативний, бездумний зоряний коментар на оберезі музики.
Пан фотограф, який уже з певного часу кидав у наш бік з-над сусіднього стола порозумілі погляди, пересів урешті до нас, переносячи свій кухоль пива зо столу на стіл. Він багатозначно усміхався, боровся з власними думками, пштрикав пальцями, знову й знову гублячи невловну пуанту ситуації. Ми від початку відчували її парадоксальність. Те імпровізоване ресторанне таборовище під авспіціями далеких зірок банкрутувало без рятунку, злиденно загиналося, не можучи справитись із зрослими без міри претенсіями ночі. Що ж могли ми протиставити тим бездонним пустелям? Ніч перекреслювала ту людську імпрезу, яку даремно пробувала боронити скрипка, ніч займала ту прогалину, затягала свої зоряні ковдри на відвойовані позиції.