Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою, стр. 18

Але її риси, які в першій хвилині розпалися були в паніці, знову почали порядкуватися. — Які брехні? — спитала, моргаючи очима, що були порожні, налиті темною блакиттю, без білка. — Я чув їх від Аделі, — сказав я, — але знаю, що походять вони від тебе; хочу знати правду.

Уста її ледь тремтіли, зіниці, уникаючи мого зору, помандрували в куток ока. — Я не брехала, — сказала вона, а уста її набубнявіли і заразом стали малі. Я відчув, що вона кокетує зо мною, як жінка з чоловіком. — 3 тими тарганами — то правда, сам, прецінь, пам'ятаєш… — Я знітився. Я справді пам'ятав те вторгнення тарганів, те нашестя чорного ройовища, яке наповнило нічну темряву павучою біганиною. Всі шпари повні були тремтливих вусів, кожна щілина могла вистрелити знагла тарганом, з кожної тріщини підлоги могла вилупитися та чорна блискавка і полетіти навісним зигзагом по підлозі.

Ах, той дикий безум сполоху, писаний блискучою, чорною лінією на таблиці підлоги! Ах, ті жаскі крики батька, ті його скоки з крісла на крісло з дротиком у руці! Не приймаючи ні їства, ні питва, з рум'янцями гарячки на обличчі, з конвульсією огиди, вритою довкола уст, батько мій здичів повністю. Ясно було, що такого напруження ненависти жоден організм довго витримати не може. Страхітлива відраза перетворила його обличчя в стужавілу трагічну маску, в якій тільки зіниці, сховані за нижньою повікою, лежали на чатах, напнуті, як тятиви, у вічній підозріливості. З диким вереском зривавсь він нагло з сидження, летів наосліп у куток покою і вже підносив дротика, на якому наштрикнутий величезний тарган розпачливо перебирав карлючками своїх ніг. Тоді Аделя приходила йому, блідому від жаху, на допомогу і відбирала піку разом з прохромленим трофеєм, щоб утопити її в цебрику. Вже тоді, однак, не зміг би я сказати, чи то Аделині оповідання прищепили мені ті образи, чи то сам я був їх свідком. Батько мій не посідав уже тоді тої відпорної сили, яка захищає здорових людей від заворожености огидним. Замість відмежуватися від страхітливої завабливої сили тої заворожености, батько мій, виданий шалові на поталу, щораз більше в неї вплутувався. Сумні наслідки не примусили себе довго чекати. Невдовзі з'явились перші підозрілі знаки, які наповнили нас жахом і смутком. Батькова поведінка змінилася. Його шал, евфорія його збудження — пригасли. В рухах і міміці стали себе видавати знаки нечистого сумління. Він почав нас уникати. Цілий день крився по кутках, у шафах, під периною. Нераз я бачив, як він замислено розглядав власні руки, досліджував консистенцію шкіри, нігтів, на яких почали проступати чорні плями, блискучі, чорні плями, як лусочки таргана.

Вдень він з останніх сил ще опирався, боровся, як міг, але вночі ота завороженість уражала його потужними нападами. Я бачив його пізно вночі, у світлі свічки, що стояла на підлозі. Мій батько принишк на землі нагий, попістрявлений чорними плямами тотему, покреслений лініями ребер, фантастичним рисунком просвіченої назовні анатомії, принишк на рачках, одержимий завороженістю осоруги, яка втягала його в глиб своїх заблудливих доріг. Мій батько рухався многочленистим, чудернацьким рухом дивного ритуалу, в якому я з жахом упізнав імітацію древнього церемоніялу тарганів. Відтоді ми відреклися батька. Подібність до таргана проступала з кожним днем виразніше — мій батько перетворювався в таргана. Потроху ми почали призвичаюватися до цього. Надибували його щораз рідше, цілими тижнями зникав він десь на своїх тарганячих дорогах — ми перестали його відрізняти, він повністю злився з тим чорним несамовитим плем'ям. Хто міг сказати, чи жив він ще десь у якійсь шпарі підлоги, чи перебігав ночами покої, заплутаний у тарганячі афери, а чи був, може, між тими мертвими страховидами, яких Аделя щоранку знаходила лежачими горічерева і наїжачених ногами і яких з огидою брала на смітярку й викидала? — І все-таки, — сказав я дещо згідливо, — я певен, що той кондор — то він. — Мати глянула на мене з-під вій. — Не муч мене, любий, — я ж тобі вже говорила, що батько подорожує по країні як комівояжер, — ти ж знаєш, що часом уночі він приїжджає додому, щоб ще перед світанком виїхати далі…

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Віхола

Тієї довгої і марної зими темрява розродилась в нашому місті величезним, стократним урожаєм. Дуже вже довго не прибиралось горищ і прикомірків, громадилось пляшки на пляшках і горшки на горшках, непомірно нарощувалось батареї порожніх бутлів.

В тих спечених, багатобалкових нетрях дахів та горищ розпочався неймовірний процес виродження і шумування темряви. Почались чорні ради горшків, велемовні та мирні віча, белькотливе пляшкування, булькіт бутлів і слоїків. Аж певної ночі, зібравши під ґонтовим простором фаланги горшків та пляшок, вони поплили великою тісною ордою на місто.

Горища перероджувались, виростали одне з одного, вистрілювали чорними шпалерами, а їх розлогими відлуннями проносились кавалькади стояків та балок, вистриби деревяних кізлів, що уклякали на ялицеві коліна, щоб, потрапивши на волю, заповнити пустоту ночі галопом крокв, шумом платв та бантин.

Саме тоді і вилились та поплили через ніч ті чорні ріки, ті міґрації діж та коновок. Місто облягла темінь їх лискучих та гомінких збіговиськ. Ночами чорне шумовиння посуду починало кишіти і напирати, як військо пащекуючих риб, нестримна навала пискуючих дійниць і змаразмілих цебрів.

Громадились і дудніли денцями відра, діжки і коновки, колотились глиняні ківшики пічників, дерлися одні на одних й розсипчастими колонами виростали в небо старі капелюхи й циліндри франтів.

І всі незграбно калатали кружками дерев'яних язиків, недолуго ремиґали дерев'яними губами ляпанину прокльонів і образ, розтраскували болотом на всю широчінь ночі. Аж поки допаплюжились, допроклинались.

Викликані цим шумуванням розпліткованого з краю в край начиння, насунули і зависли над ніччю цілі каравани та табори віхоли. Гігантське таборище, чорний пересувний амфітеатр почав велетенськими колами опускатися на місто. І тоді темрява вибухнула величезною збуреною віхолою і скаженіла три дні і три ночі…

— Сьогодні ти до школи не підеш, — сказала вранці мати, — надворі страшна віхола. — В кімнаті підіймалася тонка поволока пахнучого живицею диму. Груба вила і свистіла, ніби в ній прив'язали цілу зграю псів чи демонів. Вималювана на її товстому пузі парсуна скривилася кольоровою гримасою і, роздуваючи щоки, ставала чимось все більш фантастичним.

Я босий побіг до вікна. Небо вздовж і впоперек вимели вітри. Сріблисто-біле і просторе, воно прокреслювалось силовими лініями, знатужилось, аж тріскало, лютими борознами, немов застиглими жилами свинцю та олова, поділене силовими полями, тремтіло від напруги і було повне прихованого руху. В ньому промальовувались діаграми невидимої і невловимої віхоли, що заряджала весь виднокіл напругою.

Її не було видно. Вона вгадувалась лише по будинках, по дахах, під котрі вганялася в своїй люті. Віхола вривалась усією своєю силою, і горища одне за одним виростали та вибухали шалом.

Вона оголювала площі, залишала за собою на вулицях білу пустку й дощенту вимітала цілі ряди ринку. І лиш де-не-де вгиналася і тріпотіла, вчепившись за ріг будинку, поодинока людина. Під могутніми подихами віхоли вся ринкова площа випиналася і виблискувала порожньою лисиною.

На небі вітер надув холодних і мертвих барв, мідно-зелених, жовтих та бузкових смуг — далеких склепінь та аркад свого лабіринту. Чорні й криві дахи стояли під небесами повні нетерпіння та очікування. Ті, що спізнались з виром, в натхненні підіймалися під розвихреним небом, переростали сусідні будинки і починали віщувати. Потім опадали, гасли, не в силі витримати могутнього подиху, який летів далі і сповнював весь простір тремтінням і жахом.

І тоді інші будинки з криком піднімалися в пароксизмі провидців і теж починали пророчити. Величезні буки коло костьолу стояли з піднесеними руками, як свідки приголомшуючих видінь, і кричали, кричали.