Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою, стр. 1

Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - i_001.png

Бруно Шульц

Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Передмова

Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - i_002.png

На одному із світових перехресть культур та релігій, у Дрогобичі на Галичині наприкінці століття та великого правління кайзера Франца Йосифа І, в народі вічних подорожніх торгівців та мудреців — євреїв року Божого 5652 чи 12 липня 1892 року за Григоріянським календарем в очікуванні на щось незбагненне і передчуване народилося звичайнісеньке немовля. Ім'я принесло собі само — 12 липня саме іменини Бруно.

А перед тим року Божого 1871-го 1 мая за Юліянським календарем чи 14 травня за Григоріянським в тій самій Галичині, в селі Русові, в народі одвічних хліборобів народився син Василь. Народився, щоб стати чи не найпронизливішим по цей день дослідником болю людського, яким сочилася земля Галицька. Учився, щоб в рік народження Бруно скласти матуру в Дрогобицькій гімназії і полишити Дрогобич на нього. Молодого Стефаника чекав Краків.

У таїнство слова літературного та велику єресь життя людського Василя провадив народжений 7 травня 1868 року в сім'ї сільського вчителя в Лоєві під Іновроцлавом Великий Краківський Єресіярх Станіслав Пшибишевський, який перший не лише омовив нелюдський тягар життя, але і відважився проникнути в той регіон, який потім Бруно назве Регіоном Великої Єресі, де досліджував зло, розлите не поміж людей, а в їхніх душах.

Здавалося б, до чого все це — різні календарі, різні культури, релігії? Однак спільна для всіх Галичина була тим єдиним місцем, яке вони — діти біблійних пророків, селян чи вчителів — звали своєю батьківщиною і яке їх єднало в цьому Ноєвому Ковчезі життя. Поруч жили не лише їхні народи, але й вони самі. Все життя малого Бруно мало пройти саме на цьому дивному кораблі, що віз когось до далекої Америки (як односельців Стефаника), когось до Ізраїлю (як його брата Ізидора), а когось і до божевілля перверсій у сфери інфернальні (як самого Пшибишевського). І, здається, Бруно найкраще відчув, що насправді десь глибоко під ним — бездонна й нетривка стихія води, біблійного первісного океану tehom-y, з якого постав увесь світ, однак в якому ще немає різниці між добром і злом, священним і єретичним. Разом з Пшибишевським та Стефаником він все життя наслухав, чи не прибуває вода в трюмах, чи не піде цей корабель рано чи пізно на дно разом з усіма його мешканцями…

Батько — Якуб Шульц, як багато хто з дрогобицьких євреїв, крамував сукнами. Мати — Ґендель-Ґенрієт з дому Куґмеркерів, теж з родини дрібних промисловців і торгівців лісом. До Бруно в родині вже було двійко дітей — брат Ізидор та сестра з несподівано українським йменням Ганя. Виростав хлопець між різних мов та культур.

Вкраплений в українське море Дрогобич з його польською, єврейською та німецькою компонентою складав ту амальгаму, якою була стара, тепер ледь не біблійна Галичина кінця століття, Галичина, яка очікувала своєї долі, і, як підводний континент культур, виринала до активного культурного і політичного життя. Сталим залишався специфічний містечковий мікросвіт, під стіни якого періодично підходили вали крамівників (тут і далі лінки, що ведуть у розділ «Словник незвичайних слів», підготовано верстальником електронної книги. — Прим. верстальника), що розмовляли руською мовою, пошукували за сукнами та коралями на празники, аби потім кудись відплинути і безслідно зникнути, полишивши дрогобицький ринок на спеку, пустку та бездомних собак. Після галасливої зустрічі нового століття Бруно тихо і буденно пішов 1902 року до цісарсько-королівської імени Франца-Йосифа гімназії в своєму рідному Дрогобичі. З невизначеної різномовности тогочасного Вавілону почала виокремлюватися мова школи — польська, що поступово витісняла побутову ідіш. Потім студії з німецької відкрили, що є мови не такі розмріяні, а набагато штивніші та конкретні. Хоча, Бруно не був схильний до конкретів — його вже тоді манила стихія творчости. Збереглися сліди його ранніх проб у скульптурі вже з 1908 р., які ведуть в 1910 р., коли молодий Шульц вступає до Вищої Технічної Школи у Львові на архітектурний факультет.

Родина перебирається в дім Гані (в шлюбі Гоффман) та її чоловіка на вулицю Беднарську в Дрогобичі. Хворіє батько, та й хворобливий Бруно змушений покинути Львів і підліковуватися вдома з виїздами до поблизького Трускавця. За всіма хворими доглядають мати та сестра. Однак напередодні Першої світової війни йому все ж вдається ще рік провчитися у Львові, щоб знову повернутися в часі війни до Дрогобича — тієї Ітаки, до якої відтоді він повертатиметься завжди, прирікаючи себе на свідому провінційність, на провінційність як вибір. Війна багато що змінить не тільки в його житті, але і в житті всієї Європи, не кажучи вже про старосвітську Австро-Угорщину. Не один з інтелектуалів кпив з її старечої немочі, з нездатности виконати ту роль, яку їй призначала доля — наповнити справді європейським змістом той обшир, який потім назвуть Центральною чи менш помпезно — Середньою Європою. Падіння цієї ліберальної імперії призвело до зудару хвилі орд зі Сходу та мурів Заходу, що, зрештою, передчували, принаймні в настрої своєї творчости, чи не всі більш-менш вдумливі й серйозні мистці кінця століття. І блоківські скіфи таки дійшли, до Дрогобича 1915 року разом з російським військом. Атмосферу цього нашестя блискуче описав інший галичанин — Юліан Стрийковський в своєму романі «Аустерія», щоправда з перспективи приміської корчми біля сусіднього Стрия, яка на той час нагадувала Ноїв Ковчег. Дещо пізніше, вже в прозі іншого письменника з подібною долею — Франца Кафки — теж постійно зустрічаємо видиво нашестя якихось монголоподібних орд зі Сходу.

У веремії світової війни малою подією стає і смерть батька. Втікаючи від війни, Бруно ненадовго опиняється у Відні, де продовжує архітектурні студії. На той час Відень є столицею двох художніх нуртів — блискучої імперської сецесії, осердя австрійськости часів власного упадку з її Сецесіоном — храмом нового помпезного, лискучого, хоча і з відсвітом смерти в очах, мистецтва, з божищами тогочасного малярства та музики Ґуставом Клімтом та Ґуставом Малером. Та іншого нурту — нурту експресіоністичного. Напруга очікування й невизначености, страждання війни породили почуття гіркоти й розчарування, страху й безнадії, принаймні в тих, хто на все життя так і залишився вірнопідданим Його цісарсько-королівської величности, як той таки уродженець Бродів — Йозеф Рот, людина, що так і не знайшла свого місця в світі без Імперії, і якій не залишалося нічого, окрім творчости, алкоголю й добровільної смерти.

Зрештою, новий експресіоністичний мистецький нурт сполучався з типово австрійською ґротесковістю, яка через Фріца фон Ґерцмановського-Орляндо вказувала на хоч і не австрійця, але ще одного гіркого п'яницю — Ернста Теодора Амадея Гоффмана. У малярстві лідерами цього напрямку є, звичайно, Еґон Шіле, Оскар Кокошка, Альфред Кубін. Десь близько до експресіонізму був і Кафка. Повернувшись у Дрогобич, Бруно всерйоз займається малярством, стає членом групи «Kallelia», що єднає юних любителів мистецтва та єврейську інтелігенцію Дрогобича. Важко сказати, що спонукало Шульца одразу розпочати свою творчу кар'єру з такої перверсивної «Xiegi balwochwalczej» (1920). Чи знайомство з тоді вже популярним психоаналізом Зігмунда Фройда чи, може, з творчістю вже на той час старомодного та погорджуваного світським товариством земляка з Винників під Львовом Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха, ім'я якого прибрала та зображувана ним сексуальна, а згодом і не тільки, перверсія — мазохізм. Графічне вираження цієї аномалії, здається, саме у Шульца набуло своєї класичної і завершеної форми. Щоправда, пошуки в інфернальних регіонах, Регіонах Великої Єресі були на той час дуже популярними. Згадаймо хоча б того ж Бодлера чи Уайльда.