Цинамонові крамниці та всі інші оповідання, стр. 4

Батько поволі малішав і в’янув на очах.

Сидячи навпочіпки під великими подушками, дико нашорошений пучками сивого волосся, він розмовляв із собою впівголоса, цілком занурений ув якісь плутані внутрішні авантюри. Могло здаватися, що його особистість розпалася на багато взаємно посварених і суперечливих істот — надто вже голосно він сварився із собою, надто пристрасно й наполегливо розважав, переконував і просив, а то раптом ніби брався головувати на зібранні групи якихось зацікавлених осіб, що їх, докладаючи до цього всіх покладів запалу й енергії, намагався примирити. Але ці галасливі зборища з усією жарінню всіх темпераментів насамкінець неминуче розвалювались у прокльонах, звинуваченнях та образах.

Потім настав час деякого затихання, внутрішнього заспокоєння, благої душевної врівноваженості.

На ліжку, на столі, на підлозі знов було порозкладувано фоліанти, і якийсь наче бенедиктинський спокій праці запановував у світлі лампи над білою постіллю та схиленою сивою головою батька.

Але щойно мати пізнього вечора поверталася з крамниці, батько оживав, кликав її ближче і з гордістю показував чудові перебивні картинки, якими він так майстерно приоздобив сторінки головної книги.

Тоді ж ми всі зауважили, що батько з дня на день зменшується — немов горіх, що всихається всередині шкаралущі.

Це меншання принаймні не супроводжувала жодна втрата сил. Навпаки — стан його здоров’я, настрій та рухливість ішли, здавалося, до кращого.

Тепер він часто, голосно і зі щебетанням сміявся, просто-таки заливаючись, або, бувало, стукав у ліжко й відповідав собі «прошу» в різних тональностях, причім упродовж годин. Час від часу він вибирався з ліжка, вилазив на шафу і, скорчившись під стелею, щось там упорядковував у звалищах, повних іржі та пилюки.

Іноді він ставив два крісла одне проти одного і, спершись руками на бильця, розгойдувався вперед і назад ногами, в той же час просвітленими очима шукаючи на наших обличчях виразів подиву і підтримки. З Богом він, здавалося, примирився цілковито. Ночами у вікні спальні іноді з’являвся лик бородатого Деміурга, залитий темно-пурпуровим бенгальським світлом [18]; якийсь час він приязно дивився на батька в його глибокому сні, співуче батькове хропіння, здавалося, мандрувало десь далеко незнаними теренами сонних світів.

Довгими й півтемними пополуднями тієї пізньої зими батько час від часу на цілі години провалювався в густо заставлені непотребом закамарки, завзято в них нишпорячи.

Кілька разів траплялося, що під час обіду, коли всі збиралися при столі, батька не було. У такі хвилини мати мусила довго гукати «Якубе!» і гримати ложкою об стіл, поки він не вилазив з якої-небудь шафи, весь обліплений шматтям павутини й пилюки, з відсутнім поглядом, зануреним у плутані, лиш йому відомі справи, які цілком поглинали його.

Часом він видряпувався на карниз і прибирав нерухому позу симетрично до опудала грифа, підвішеного на стіні потойбіч вікна. У цій непорушній скуленій позі, з туманним поглядом і хитрим усміхом, він простоював годинами, щоби знагла, щойно хтось увійде, затріпотіти руками, наче крилами, і, мов півень, пропіяти.

Ми переставали звертати увагу на всі ті дивацтва, в які він заплутувався що не день, то глибше. Немов уже зовсім позбавлений тілесних потреб, упродовж тижнів не споживаючи їжі, він усе глибше занурювався у заплутані й дивні афери, зрозуміти які нам було годі. Недосяжний для наших переконувань і прохань, він щось відповідав уривками свого внутрішнього монологу, на розвиток якого не могло вплинути ніщо зовнішнє. Завжди з головою в тих аферах, нездорово збуджений, з червоними плямами на сухих щоках, він просто не бачив нікого з нас.

Ми починали звикати до його нешкідливої присутності, до тихого белькотіння, до дитинного, затопленого в себе цвірінькання, переливи якого, зрештою, лунали десь на межах нашого часу. Тоді він уже став зникати на багато днів, провалюючись десь у найзанедбаніші закамарки помешкання, і знайти його було ніяк.

Поступово ті його зникання перестали нас хвилювати, ми звикли до них, і коли він через багато днів звідкись там вилазив знову, на кілька дюймів менший та худіший, це вже не могло якось надовго прикувати нашу увагу. Ми просто перестали з ним рахуватися — настільки далеко він відійшов від усього людського і справжнього. Вузлик за вузликом він відв’язувався від нас, крапля по краплі втрачав усі зв’язки, що єднали його з людською спільнотою. Що з нього ще залишалося — це рештки тілесної оболонки й ота дрібка безглуздих дивацтв, але й вони могли котрогось дня зникнути так само не зауваженими, як сіра купка сміття в кутку, що її Аделя кожного дня виносила з дому.

Птахи

Настали жовті, заповнені лише нудьгою зимові дні. Поруділу землю вкривав дірявий, витертий і як на неї надто короткий сніговий обрус. Багатьом дахам його не вистачило, тож і лишалися вони чорними чи іржавими, ґонтові стріхи й арки, що крили під собою закіптюжені горища — чорні обвуглені надбудови, наїжачені ребрами крокви, платви [19] і бантини [20] — темні легені зимових завихрень. Кожен світанок відкривав нові комини й димарі, що виростали за ніч, надмухані вітрами ночі, чорні свистульки чортових органів. Сажотруси не могли відбитися від ворон, які, мов живі чорні листки, обсідали щовечора гілля дерев перед костелом, відривалися від нього, тріпочучи, щоб урешті знову припасти, кожна до свого місця на своїй гілці, на світанку ж відлітали геть великими зграями — хмарами сажі, шматками кіптяви, розхвильовані й фантастичні, миготливим кряканням цяткуючи брудно-жовті смуги світанку. Дні затвердівали від холоду та нудьги, мов буханці минулорічного хліба. Їх надпочинали тупими ножами, без апетиту, в ледачій сонливості.

Батько вже не виходив з дому. Він палив у грубах, опановував ніколи досі не вивчену суть вогню, вчувався в солоний металевий присмак і вуджений запах зимових пломенів, в зимні пестощі саламандр, що лижуть блискучу сажу в горнилі димаря. У ті дні він із великою втіхою ремонтував усе, що міг, у верхніх реґіонах кімнати. Будь-якої денної пори можна було бачити, як, умостившись на вершечок драбини, він щось майструє під стелею, побіля карнизів великих вікон, над кулями та ланцюгами підвісних ламп. Подібно до малярів, він послуговувався драбиною як здоровенними ходулями, і на тій високості пташиного лету почувався найкраще — поруч із мальованим небом, арабесками та птахами стелі. Від практичних справ буденщини він віддалявся все більше. Коли мати, сповнена турбот і переживань щодо його стану, силкувалася втягнути його в розмови про оборудки та платежі найближчого ultimo [21], він слухав її неуважно, сповнений тривоги, що відбивалась у посмикуваннях загубленого обличчя. Бувало, що він раптово перебивав її заклинальним жестом, аби відбігти в куток, припасти вухом до шпарини в підлозі і, наставивши вказівні пальці обох рук, що мало засвідчувати надзвичайну важливість розпочатого дослідження, вслухатись. У той час ми ще не розуміли сумного тла всіх тих екстраваґанцій, печального комплексу, що визрівав у ньому.

Мати не мала на нього жодного впливу, натомість особливою шаною та увагою він обдаровував Аделю. Прибирання кімнати було для нього великою і важливою церемонією, що її спогляданням він ніколи не міг знехтувати, зі змішаним почуттям страху і солодкого трепету відстежуючи всі Аделині маніпуляції. Усім її діям він приписував глибше, символічне значення. Коли дівчина молодими сміливими ривками совгала по підлозі щітку на довгому держаку, це переходило будь-які межі. З його очей текли сльози, обличчя перекошував безгучний сміх, а тіло здригалось у розкішному спазмі оргазму. Його вразливість на лоскотання доходила до шалу. Вистачало Аделі спрямувати на нього палець, що начебто збирався його полоскотати, як він із диким сполохом пускався навтьоки всіма кімнатами, захлопуючи за собою всі двері, щоб нарешті в останній упасти животом на ліжко і звиватися в конвульсіях сміху від самого лиш уявляння, котрому був не в змозі опиратися. Завдяки цьому Аделя мала ледь не обмежену владу над ним.