Цинамонові крамниці та всі інші оповідання, стр. 24

Як же збайдужів я до всіх книжок!

Бо звичайні книжки схожі на метеори. Кожна з них має тільки мить, єдиний момент, коли з криком злітає, як фенікс [100], палаючи всіма сторінками. Задля цієї миті, цього єдиного моменту ми згодом їх любимо, хоч на той час вони вже лиш попіл. З гіркою резиґнацією ми часом мандруємо тими схололими сторінками, пересуваючи з дерев’яним постукуванням, ніби намистини вервиці, їхні мертві формулюваннячка.

Екзегети [101] Книги стверджують, що всі книжки тяжіють до Автентика. Вони живуть лише позиченим життям, яке у мить злету повертається до свого старого джерела. Це означає, що книжок меншає, Автентик натомість росте. Проте ми не хочемо зануджувати читача викладом Доктрини. Хотілось би звернути увагу на одну-єдину річ: Автентик живе і росте. Що з цього випливає? А те, що коли наступного разу ми відкриємо зшиток, то хтозна де на той час опиниться Анна Чиллоґ зі своїми послідовниками. Може, побачимо її, довговолосу прочанку, що своїм плащем замітає моравські гостинці, мандруючи далеким краєм, білими, зануреними в буденність і прозу містечками, і роздає зразки бальзаму «Ельза-флюїд» серед простаків Божих, замучених пухирями й коростами. І що тоді зроблять поштиві містечкові бородані, паралізовані своїми гігантськими заростами, що зробить вірна громада, приречена плекати і порядкувати свої надмірні врожаї? Хтозна, чи не накуплять вони собі справжніх катеринок зі Шварцвальду [102] і чи не рушать у світи за своєю апостолицею, щоб шукати її по всій країні, граючи повсюдно «Дейзі, Дейзі».

Одіссеє бороданів, що блукають із катеринками поміж містами в пошуках своєї духовної матері! Коли вже знайдеться гідний такої епопеї рапсод [103]? Бо на кого ж покинули вони град, відданий їм під опіку, кому довірили правити душами в місті Анни Чиллоґ? Хіба вони не могли передбачити, що позбавлене своєї духовної еліти, своїх осяйних патріархів місто провалиться у зневіру та зрадництво і відчинить брами — кому? — ах, цинічній підступній Маґді Ванґ (Вид-во Інституту антропософії в Будапешті), яка заснує в ньому школу дресирування людей і ламання характерів?

Однак повернімося до наших прочан.

Хто не знає цієї старої гвардії, цих мандрівних кімврів [104], цих жагучих брюнетів з міцними на позір тілами, зробленими із тканини без м’язів та соків? Уся їхня сила, вся міць пішла у волосяний покрив. Антропологи здавна морочаться цією особливою расою, завжди одягнутою в чорні убрання, завжди з товстими срібними ланцюгами на черевах, з пальцями, що всіяні важкими мосяжними перснями.

Я люблю їх, цих поперемінно то Каспарів, то Балтазарів, їхню глибоку статечність, похоронну декоративність, ці чудові чоловічі екземпляри з гарними очима, наділеними масним полиском паленої кави, люблю цей шляхетний брак вітальності в розбуялих і губчастих тілах, родовий розклад і розпад, засапане дихання могутніх грудей і навіть запах валеріани, що навсібіч поширюють їхні бороди.

Немов Ангели Обличчя, вони часом несподівано постають у дверях наших кухонь, величезні й засапані, і відразу втомлені, витирають піт зі зрошеного чола, крутячи синюватими білками очей, — і в цю мить забувають свою місію і, здивовані, шукаючи пояснення, підстав для своєї появи, простягають руку по милостиню.

Повертаємося до Автентика. Проте ми й не полишали його. І тут ми вкажемо на дивну рису Зшитка, тепер уже зрозумілу читачеві, — Зшиток розвивається під час читання, його межі зусібіч відкриті для всіх можливих видозмін і перетікань.

Цим разом, наприклад, ніхто вже не пропонує гарцьких щигликів, бо з катеринок згадуваних брюнетів, з вигинів і виломів мелодії в нерегулярній повторюваності випурхують оті пернаті вінички, аж Ринок уже засипаний ними, наче кольоровими літерками. Оце так розмноження — мерехтливе, сповнене щебету!.. Навколо всіх виступів, стовпчиків та короговок утворюються справжні кольорові затори, все аж тріпоче в боротьбі за місце. І достатньо виставити з вікна ключку костура, щоб обліплену тріпотливим і ваговитим гроном затягти її назад до приміщення.

Отож ми швидкими кроками наближаємося в нашій оповіді до тієї чудової й катастрофічної епохи, яку в нашій біографії називають епохою геніальною.

Дарма заперечувати, що вже тепер ми відчуваємо те стискання серця, той блаженний неспокій, святе хвилювання, які передують речам остаточним. Невдовзі вже забракне нам барв у наших тиглях, а в душі блиску, щоб розставити найвищі акценти, провести найпросвітленіші і вже трансцендентальні контури на цьому полотні.

Що таке геніальна епоха й коли це було?

Тут ми змушені на хвилину стати цілком езотеричними, ніби пан Боско з Мілану, й понизити наш голос до проникливого шепоту. Мусимо підсилювати наші розважання багатозначними усмішками і, наче щіпку солі, розтирати між кінчиків пальців тонку матерію неосяжного розумом. Не наша вина, якщо іноді ми виглядатимемо, як оті продавці невидимих тканин, що за допомогою вишуканих рухів демонструють свій шахрайський товар.

То була геніальна епоха чи не було її? Тяжко відповісти. І так, і ні. Бо є речі, які цілком і повністю відбутися не можуть. Вони завеликі, щоби поміститися в події, й надто прекрасні. Вони лиш намагаються статися, намацуючи підґрунтя дійсності — чи воно їх витримає. І тут-таки відступають, побоюючись утратити свою цілісність у непевному втіленні. А якщо вже надламали свій капітал і розгубили те й інше у своїх спробах реалізуватися, то тут-таки ревниво забирають свою власність, відкликають її назад, збираються докупи знову, і відтак у нашій біографії лишаються білі плями, запашні стигми, погублені срібні сліди босих ангельських ніг, велетенськими кроками розсіяні по наших днях і ночах, у той час як повня слави безупинно збільшується, росте і сягає над нами кульмінації, тріумфально перевершуючи захват по захваті.

А проте в певному сенсі вона цілою й неподільною вміщується в кожному зі своїх неповноцінних та фрагментарних утілень. Це вступає в дію явище представництва і заміщеного буття. Якась подія може бути малою і вбогою стосовно своїх витоків та власних засобів, але, розглянута з більшою пильністю, може відкритися зсередини безконечною і променистою перспективою завдяки тому, що вище буття прагне знайти в ній своє вираження і раптово в ній зблискує.

Тож і будемо збирати ці натяки, ці земні наближення, ці зупинки й етапи на шляхах нашого життя, мов уламки розбитого дзеркала. Будемо збирати по шматочку те, що єдине і неподільне, нашу велику епоху, геніальну епоху нашого життя.

Чи в пориві применшення, затероризовані неосяжністю трансценденту, ми часом не занадто обмежили її, поставили під сумнів і похитнули? Адже попри всі застереження — вона була.

Вона була, й ніщо не відбере в нас цієї впевненості, цього світляного посмаку, що досі на язиці, цього холодного вогню на піднебінні, цього зітхання, широкого, мов небо, і свіжого, як ковток чистого ультрамарину.

Чи повною мірою підготували ми читача до подальших речей, чи можемо ризикнути мандрівкою в геніальну епоху?

Наше хвилювання передалося читачеві. Ми відчуваємо його знервованість. Попри зовнішнє пожвавлення, нам також тяжко на душі і тривожно на серці.

Тож іменем Божим — сіли й рушили!

Геніальна епоха

Звичайні факти вишикувані в часі й нанизані, мов на нитку, на його перебіг. Саме там їхні передумови й наслідки, що, тісно збиваючись, без перерв і просвітів наступають одні одним на п’яти. Це не може не мати значення в оповідацтві, душею якого є тяглість і спадкоємність.

Але що робити з подіями, які не мають у часі власного місця, з подіями, що настали запізно — коли увесь час було вже роздано, розподілено, розібрано, тож вони тепер лишилися на слизькому, не порозставлювані, завислі в повітрі, блудні та бездомні?