Цинамонові крамниці та всі інші оповідання, стр. 10

Але поступово малий Німрод [47] (він отримав саме це горде войовниче ймення) починає вживатись у смак буття. Виняткове підпорядкування материнській праєдності [48] поступається місцем зацікавленості різноманіттям.

Світ починає розставляти свої пастки: невідомий, проте чарівливий смак усілякого їдла, чотирикутник ранкового сонця на підлозі, що на ньому так хочеться полежати, рухи власних кінцівок або хвоста, що кокетливо запрошує до гри із самим собою, пестощі людської руки, від яких поволі дозріває деяка самовпевненість і з’являються веселощі, які, розпираючи тіло, народжують потребу цілком нових ґвалтовних і ризикованих рухів — усе це підкуповує, переконує й заохочує прийняти, погодитися з експериментом життя.

І ще одне. Німрод починає розуміти, що те, чим його тут спокушають, попри позірну новизну, є насправді таким, що вже було, безліч разів було, безмежно багато разів. Його тіло пізнає ситуацію, враження і предмети. За великим рахунком усе це не надто його дивує. Потрапляючи щоразу в нову ситуацію, він пірнає у свою пам’ять, у глибинну пам’ять власного тіла, й шукає, навпомацки, гарячково — і трапляється, що знаходить у собі відповідну, вже готову реакцію: мудрість поколінь, закладена в його плазмі, в його нервах. Так і знаходить певні дії, рішення, про які й не знав, що вони вже дозріли в ньому, вже чекали на те, щоб вистрибнути.

Обставини його молодого життя, кухня з пахнючими баняками, з ганчірками, що просякли складними й загадковими пахощами, зі шльопанням Аделиних пантофлів, з її галасливим вертінням — уже не лякають його. Він уже звик до думки, що то його володіння, тут він обжився й почав розвивати щодо них невиразне почуття належності, себто вітчизни.

Хіба що звалювався на нього неочікуваний катаклізм у вигляді шурування підлоги — падіння законів природи, струмені теплого лугу, що підмивають меблі, і загрозливе шамотання Аделиних щіток.

Однак небезпека минає, заспокоєна й нерухома щітка лежить у кутку, підлога, висихаючи, приємно пахне мокрою деревиною. Німрод, повернувшись до своїх законних прав і свобод на власній території, відчуває живу потребу зцапати зубами старий килимок і з усіх сил шарпати його в різні боки. Заспокоєння стихій наповнює його невимовною радістю.

Зненацька він стає як укопаний: перед ним, за якісь лише три собачі кроки, перебігає чорна гидота — створіння, що дріботить на прутиках незліченних напівзігнутих ніжок. Страшенно вражений Німрод водить поглядом за діагональним маршем лискучої погані, напружено стежачи за її пласким, безголовим і сліпим тулубом, що його несе на собі шалена рухливість павучих кінцівок.

На це видовисько щось у ньому назбирується, дозріває, пучнявіє — щось таке, чого сам він ще не розуміє, щось наче гнів або страх, але радше приємний і поєднаний із дрожем сили, певності, агресивності.

Тож він раптом припадає на передні лапи і видає із себе раніше не знаний голос — чужий, зовсім несхожий на звичайне скавуління.

Видає його раз і вдруге, і ще — тоненьким дискантом, який щоразу ламається.

Проте дарма він апелює до потвори цією новою, в раптовому натхненні народженою мовою. Тарганячий розум не сприймає такі тиради, й комаха продовжує свою діагональну мандрівку до кімнатних закамарків, просуваючись у згоді з освяченим вічністю ритуалом.

Хоч там як, але ненависні почуття в душі собачати ще не набули тривкості й сили. Щойно пробуджена радість існування перетворює всі емоції на веселощі. Німрод усе ще погавкує, але сенс того гавкання непомітно змінився, й воно стало пародією на себе, за великим рахунком прагнучи висловити невимовну втіху від забави життям — сповненої пікантністю, несподіваними афектами та пригодами.

Пан

У кутку поміж задніми стінами повіток та прибудов був останній закапелок подвір’я — найдальший його відросток, замкнутий між коморою, вбиральнею та задньою стіною курника, глуха затока, з якої вже не було виходу.

То був найдальший мис, Ґібралтар усього подвір’я, що розпачливо бився головою об сліпий паркан з горизонтальних дощок, заключну й остаточну стіну цього світу.

З-під його замшілих балок витікала цівка чорної смердючої води, жила гнилої й масної твані, яка ніколи не висихала — єдина стежка, що виводила у світ через кордон паркану. Але розпач просмердженого закапелка так довго бився лобом об ту перешкоду, що врешті послабив одну з найгрубших дощок. Ми, хлопці, довершили справу і вибрали важку замшілу дошку геть. Так у тому паркані з’явився вилам, наше вікно на сонце. Ногою ставши на дошку, перекинуту, мов місток, над калюжею, в’язень подвір’я міг, низько нахилившися, протиснутися крізь шпарину, що випускала його в новий, добре провітрюваний і просторий світ. І там був величезний, старий і запущений сад. Високі груші та розложисті яблуні зрідка траплялися тут кремезними групами, обсипані срібним шелестом, кипучим мереживом білястих полисків. Буйна, мішана і некошена трава волохатим кожухом накривала хвилястий терен. Там були звичайні стебла лугової трави з пір’їстими вершками колосків; були тендітні філіґрани диких петрушок і моркви; поморщені, шорсткуваті й духмяні листки собачої м’яти та сліпої кропиви; волокнисті лискучі бабки, поцятковані ржею, що вистрелювали кетягами рясної червоної кашки. Усе це, сплетене докупи й пухнасте, було просякле лагідним повітрям, провіяне блакитним вітром і промите небом. Залігши у траву, можна було накриватися всією блакитною географією хмарин, дихати всією широчінню небесної мапи. Від цього спілкування з повітрям листки і пагони вкрилися тонесенькими волосками, м’яким нальотом пуху, гачкуватою щетиною колючок, що наче слугувала для хапання й затримування кисневих потоків. Цей білястий ніжний наліт просто-таки зріднював листки з атмосферою, надавав їм сріблясто-сірого відблиску повітряної хвилі, тінистої задуми поміж двох спалахів сонця. Одна ж із рослин, жовта й наповнена молочним соком у блідих стеблинах, виділяла зі своїх порожнистих пагонів вже тільки саме повітря, лише самий пух у вигляді пір’їстих молочних кульок, що розвіювалися з вітром і безгучно всякали у блакитну тишу.

Сад був розлогий і розгалужений на кілька відростків, містив у собі різні зони та настрої. З одного боку, відкритий, сповнений молока небес і повітря, він підстеляв небу свою найм’якішу, найніжнішу і найпухнастішу зелень. Але спадаючи вглиб довгого відгалуження і занурюючись у тінь між задніми стінами покинутої фабрики питних вод і довгою напівзаваленою стіною стодоли, виразно тьмянішав, робився буркотливо-недбалим, занепадав нехлюйно і дико, пнувся кропивами, їжився будяччям, паскуднішав усіляким хвощем, аж у самому кінці поміж стінами, в широкій прямокутній затоці, губив будь-яку міру і впадав у шал.

І там він уже не був садом, а пароксизмом шаленства, вибухом сказу, цинічною безсоромністю та розпустою. Там, догоджаючи власним схильностям, розбещено паношилися пусті здичавілі капустини лопухів — величезні відьми, що серед білого дня так і вилазили зі своїх широких спідниць, ніби скидаючи їх із себе одну по одній, аж їхні здуті, шелесткі, діряві лахмани ошалілими клаптями засипали згори це сварливе байстрюче поріддя. А захланні спідниці пухли і розлазилися, громадились одні на одних, штовхались і перекривалися навзаєм, продираючись набряклою масою листяних блях аж під низьку стріху стодоли.

Це було там, де я й побачив його єдиний раз у житті о непритомній від спеки полудневій порі. Була мить, коли час, дикий і збожеволілий, виламується з одноманіття подій і, ніби втеклий волоцюга, жене з криком через поля навпростець. Тоді літо, вирвавшися з-під контролю, росте без рахунку й міри на всьому просторі, повсюдно, з диким розмахом, подвоївшись, потроївшись, переростає в якийсь інший химерний час, у незнаний вимір, у безум.

О такій порі мною заволодівало шалене бажання ловити метеликів, справжня манія переслідування цих мерехтливих цяток, цих блідих і білих клаптиків, що дрижали в розпеченому повітрі неправильним зиґзаґом. Отоді й трапилося таке, що одна з тих летючих яскравих цяток розпалася на дві, а відтак на три — і та тремка сліпучо-біла трикрапка повела мене, ніби блудний вогник, крізь зарості будяків, що згорали на сонці.