Буремні дев'яності, стр. 99

Старателі просили містера Морана вийти до своїх виборців і поговорити з ними. Моран відмовився.

Поліцейське управління робило спроби очистити вулиці, алемісцеві констеблі воліли краще не зв’язуватися з старателями в цей день. Хтось змайстрував опудало, що мало уособлювати міністра гірничої промисловості. Під схвальний рев натовпу опудало повісили на ліхтарі на вулиці Марітани. Потім його підпалили.

Години за дві натовп угамувався. Це було несамовите й нестримне шаленство сотень засліплених гнівом людей, спинити яке ніхто не наважився; але воно не спричинилося до руйнувань. Потерпілих не було, розповідав потім Дінні, коли не рахувати опудала пана міністра, а хлопцям буча пішла на користь: і собі розважили душу, і урядові показали, яка сила стоїть за Спілкою захисту старательських прав та її політикою пасивного опору.

Воспер відвідав засуджених у фрімантлській в’язниці.

Згодом з міністерських кіл дали зрозуміти, що Брей та Х’юз повинні лише покаятися за свої дії і звернутися з клопотанням до інспектора, — тоді їх негайно звільнять. Воспер повідомив Міка Меньйона, що обидва в’язні ладні просидіти все життя за гратами, а не проситимуть про звільнення на таких умовах.

Пет Х’юз сказав:

— Зробити так — значить визнати, що ми йшли проти закону і намагались вкрасти золото в Айвенгівського синдикату. Але ж насправді це вони хочуть нас обікрасти. Ми скорилися перед силою, проте ми не відступимо ні на крок.

«Нехай уряд і далі кидає старателів у в’язниці, — писав Воспер. — Скоро вони будуть забиті мужніми, незламними людьми, готовими на будь-які жертви. Міністерство змушене буде припинити свої знущання».

Старателі продовжували працювати на своїх ділянках на айвенгівському наділі. Ще двоє з них були заарештовані й кинуті за грати. На приїску Булонг також двоє старателів потрапили до суду, а звідти — у фрімантлську в’язницю.

РОЗДІЛ LII

Події на руднику Айвенго стали причиною жорстокої сварки між Дінні та Олфом.

— Як ти можеш таке говорити, Олфе!—обурювався Дінні. — Чи ти вважаєш мене за дурня? Якщо ти зробився управляючим, то це ще зовсім не означає, що ти з спокійним сумлінням можеш перекинутися на бік отих мерзотників, що заарештовують і ув’язнюють людей тільки за те, що вони захищають свої права!

— Закон про добування золота вийшов раніше, ніж на Заході знайшли глибокі розсипища, — відповів Олф.

— Це брехня! — скипів Дінні. — Глибокі розсипища розроблялися біля Лейк-Остіна і в Нанніні ще з дев’яносто другого року. Та й не в тім річ. Ти знаєш не гірше за мене, що на всіх наших приїсках розсипне золото вважалося золотом бідняків. Старателі завжди мали право добувати його. Багатії й без того одержують наділи по двадцять чотири акри і розробляють жили машинами та різною технікою. Але що станеться з нами, коли вони в такий спосіб загарбають всю землю і зовсім позганяють з неї старателів? Доведеться просто подихати з голоду, і це ти теж чудово розумієш.

— Подвійного володіння не повинно бути, — сказав Олф роздратовано. — Неможливе таке становище, коли промисловець володіє наділом, а старателі мають право відміряти й закілковувати собі ділянки — двадцять п’ять на двадцять п’ять — всього за п’ятдесят футів від жили.

— А чому ні? — заперечив Дінні. — Досі ж було саме так. Пригадую, ти й сам, бувало, непогано заробляв за цих порядків. Компанії як хочуть розпоряджаються жильним золотом — і досить з них.

— Справа не тільки в цьому, — вперто стояв на своєму Олф. — Англійські вкладники не розуміють наших приїскових законів. До них не доходить, що хоч якась дрібка золота на їхніх наділах може належати ще комусь іншому, а не тільки їм. Вони ніколи не визнають подвійного володіння. Тепер вони погрожують вилучити всі свої гроші з місцевих підприємств, якщо уряд поступиться старателям у цьому питанні. Коли ж до цього дійде, акції враз знеціняться, і все полетить шкереберть.

— Акції знецінюються уже не перший місяць, — сердито заперечив Дінні. — І зовсім не тому, що старателі почали боротьбу за свої права. Шахрайські махінації на рудниках, вичерпання окислених руд та розгнуздана спекуляція на лондонській біржі — ось де собака заритий. І ти не турбуйся про всіх тих ділків, нікуди вони не втечуть. Якщо акції погорять, вони їх поскуповують за безцінь, а потім спродають, коли почнеться бум. Ні, їх звідси не виженеш, вони до останку качатимуть з країни золото, а уряд нехай за них їсть усю кашу. Капіталісти самі про себе подбають. А тобі, Олфе, не з руки вболівати за промисловців та наших міністрів.

— Я служу Мідасівській золотопромисловій компанії, і мій обов’язок — захищати її інтереси, — сказав Олф, намагаючись не дивитись на Дінні.

— Як це розуміти? — запитав Дінні. — Якщо старателі закілкують ділянки на вашому наділі, то ти, виходить, теж побіжиш до інспектора вимагати ордера на арешт?

— Мені дали саме таку вказівку, — сказав Олф.

— Боронь тебе боже! — заблагав Дінні. — Не роби цього! Не йди проти своїх хлопців, Олфе. Цього вони тобі ніколи не подарують. Одна справа — такі пройдисвіти і вискочки, як Фріско, що запродався багатіям, — так від нього нічого іншого й не чекали. Але ти не можеш зрадити своїх товаришів, Олфе. Совість тобі не дозволить відплатити чорною невдячністю людям, з якими ти продирався через усю цю кляту пустелю аж від Південного Хреста! І ти не маєш права миритися з тим, щоб твоїх побратимів-старателів вижила з приїсків банда зажерливих негідників, готових запродати всю країну, тільки б самим розкошувати по Лондонах та Парижах!

Дінні трохи не плакав від болю й образи.

— Мені самому прикро, що все так вийшло, Дінні. — В Олфа теж затремтів голос, проте рішення його було остаточне. — Але мене змусили дати слово, що я захищатиму інтереси хазяїв, коли й на Мідасі почнуться заворушення. Мене б потурили геть, якби я не погодився, і що тоді було б з Лорою та Еме?

— То що ж, по-твоєму, старателі не мають ні жінок, ні дітей? — скипів Дінні. — Одначе вони не бояться постояти за справедливу справу, а ти, виходить, не можеш, чи що?

— Господи, авжеж, не можу! Повір моєму слову, — простогнав Олф. — Не можу я знову залишитись без роботи. Особливо зараз, коли всі тільки про те й торочать, що потрібні дипломовані управляючі, а таких, як я, що лише нахапалися знань, мовляв, треба гнати у три вирви.

— У мене зараз є гроші, Олфе, — сказав Дінні. Співчуття по товариша, якого він любив, мов рідного брата, переважило в ньому в цю мить усе інше. — Я виручу тебе в скрутну хвилину. Які можуть бути рахунки між давніми друзями.

— Ні! — з розпачем вигукнув Олф. — І не говори про це, Дінні. Я й так перед тобою по вуха в боргу. Ми заробляли гроші разом. Я все розтринькав або втратив. А ти зумів дещо відкласти про чорний день. Не можу я починати все з початку й ловити щастя за хвіст. Я повинен міцно триматись за те, що в мене є, і годі про це.

— Гаразд! — Дінні був у нестямі. — Ми з тобою довго дружили, Олфе, а тепер — кінець. Якщо ти проти старателів, то ти й проти мене. Я знати тебе не хочу, раз ти ладен миритися з будь-яким беззаконням, тільки б напхати власне пузо, а всі інші нехай дохнуть з голоду. Бачу, ти просто негідник, і більше нічого!

Дінні різко крутнувся й пішов геть у напрямі селища боулдерського рудника, їхня розмова відбувалася на дорозі; гола, спечена, мов цегла, земля відбивала сліпуче проміння сонця. Олф дивився услід Дінні, що з високо піднесеною головою войовниче шкутильгав дорогою, збиваючи ногами куряву. Олф не міг відповісти товаришеві тим же, не міг образитись на його слова. Негідник! Ні від кого іншого Олф не стерпів би такої образи.

— Та й як не погодитися з Дінні, — сказав він Моррісу, зайшовши по дорозі до нього в майстерню. — Я сам почуваю себе негідником, що не можу постояти за старателів у цій справі. Мені було б у сто разів легше порпатись разом з ними на тих клятих ділянках, ніж оце підгравати золотопромисловцям. Але не можу я, ніяк не можу піти на те, щоб втратити роботу.