Буремні дев'яності, стр. 8

— Мій батько був рудокопом, — пояснив Дінні, — одним з тих, хто в п’ятдесят четвертому році будував промивні естакади в Баллараті [6], а потім боровся за права рудокопів. Я приїхав туди, коли вперше заговорили про Холлс-Крік [7]. Філ Саундерс знайшов там золото ще на початку вісімдесятих років, та тільки у вісімдесят шостому старателі кинулись туди. Боже милостивий, що то була за подорож! Чотириста миль від узбережжя, а коли ми зрештою приплентались на місце — золота виявилось як кіт наплакав. Починаючи від Дербі, люди мерли як мухи: пропасниця, спека, москіти й інша подібна нечисть, протухла їжа, а ще — тубільці. Вони були злі, мов чорти: так і чекай, що в тебе полетять списи. Зібралося на приїсках одразу дві тисячі чоловік, але поповзли чутки, що золото є й далі на південь, на річці Мерчісон і в глиб країни. Землемір Остін розповідав про чудесні самородки, знайдені в Маунт-Магнеті та біля озера Еннієн. Ми з товаришем подалися туди й чимало наколупали в Нанніні. Але найбільше гримів район Ілгарна, і тому ми перебралися морем з Ройбурна у Фрімантл, а звідти прийшли в Південний Хрест.

Джонс Крупинка опинився там раніше за інших. «Їлгарн», пояснив він, мовою тубільних кочівників означає «кварц» — мабуть, там на всіх довколишніх горбах виступають оголені породи. Поселенець, на прізвисько Чарлі Чарка, перший запримітив золото на далеких відрогах хребта Дарлінг. Він мав ділянку миль за сто від Тудайя. Копав землю для загати, а наскочив на самородок.

Кольріві з партією старателів пішов у розвідку і знайшов жилу — те місце вони назвали Золотою Долиною. Раррі Енсті з іншою партією добув хороші зразки біля озера Дебони. А незабаром Том Ріслі відкрив багате родовище за тридцять миль на південь від Золотої Долини і охрестив те місце Південним Хрестом. Він зі своїми товаришами дві доби мучився без води і, як казав Том, зараз там, мабуть, біліли б їхні кісточки, якби Чарлі Кроссленд не взяв напрямку на сузір’я Південного Хреста, а воно вивело їх до болітця, де можна було націдити води. На тому ж самому місці Том Ріслі знайшов і перший «кавалочок» та визначив розташування жили. Х’ю Фрезер провадив розвідку північніше, навколо Маунт-Джексона, але потім вернувся й закілкував ділянку в сусідстві з Ріслі. Щоправда, хтось із його напарників — Енсті чи Пейн — перший знайшов золото в районі Ілгарна, проте не може бути сумніву, що саме Том Ріслі відкрив Південний Хрест, хоч ділянку й перехопив Фрезер; і тоді компанії «Фрезерс», «Фрезерс-Саут», «Сентрал» та «Сентрал-Екстендід» почали там промисловий видобуток золота. Ще рік тому Їлгарн давав більше золота, ніж будь-який інший західний приїск. Компанії й зараз би сплачували дивіденди, якби власники не утискали рудокопів, чим викликали страйк.

Білл Єгосафат любив поглузувати з «експертів», які пророчили, що в Західній Австралії ніколи не буде знайдено промислового золота і що пустеля в глибині материка — то згубна пастка для старателів.

— Суть справи в тому, — говорив він, — що уряд тоді боявся, як би золота гарячка не стала на перешкоді заселенню країни. Перші поселенці жадали землі. Вони й шукали тільки землі — пасовиськ для худоби та овець, ланів для посіву пшениці, їх лякало, що, коли буде відкрито родовища золота, всі їхні робітники порозбігаються; кинуться нишпорити по країні в пошуках багатства, кожен сам собі стане господарем.

— Білл був недалекий від істини, — посміхнувся Дінні. — Коли Хент в шістдесят четвертому пішов на розвідку, він, можна сказати, просто топтався по золоту. Але шукав він не золота. Він шукав гарних пасовиськ і гадав, що знайшов їх. Наступного року уряд знову послав його туди, а з ним — кілька тубільців, загін солдатів і каторжників, щоб прокласти тракт для поселенців. Отоді й утекли чотири каторжники, і при них було знайдено золото, хоч ніхто з цього не зробив належного висновку.

Але кінець кінцем саме золоті приїски розчахнули ворота вглиб материка, і скотарів у тих краях спіткала нелегка доля, хоч кормів там було вдосталь — густі зарослі акацій та низькорослих евкаліптів, а після дощів взагалі вся місцевість ставала квітучим морем.

— Отак-то було в дев’яносто другому році. Коли я поглянув тоді на цей край з вершини Нарлбін-Роксу, він здався мені просто казковим. Всі ми аж роти пороззявляли. Бо ж ми гадали, що нас чекає пустеля, а всюди буяла трава, яскріли квіти: білі безсмертники, мов сніг, устеляли землю під деревами, на акаціях за жовтим цвітом не було видно листя.

Дехто з тих, що їхали верхи або на легких возах, запряжених парою коней, вже наступного дня вирвались далеко вперед і зникли з очей, і щодня все нові старателі обганяли фургон Мерфі. На останньому етапі подорожі багатьох охопила нетерплячка. Джонні Майклджон та Джордж Уорд вирішили йти цілу ніч. Вони взяли з собою лише котелок, міх для води, трохи борошна на прісні коржі, жменьку цукру та чаю і подалися, сказавши Пету Мерфі, що заберуть свої речі, коли фургон прибуде на ділянку Бейлі.

Ніч була місячна, але вони рискували збитися з дороги. Поміж кущів петляло безліч звіриних стежок, а низькорослі дерева стелили під ноги непевні, оманливі тіні. Олфу страшенно кортіло приєднатись до Джонні Майклджона й закілкувати ділянку раніше, ніж насуне весь натовп старателів, але він розумів, що Дінні знайде краще місце, а хвора нога не дає Дінні йти швидше. Моррі теж запевняв, що просто звалиться на дорозі, якщо йтиме ще хоч півночі після цілоденної ходьби. І Олф залишився з товаришами. Це він один з перших, хто був при фургоні Мерфі, помітив табір Бейлі та Форда й почав на всю горлянку кричати «ура».

Томмі Телбот і рудокопи з Південного Хреста, що були разом з ним, гучними вигуками привітали з своєї ділянки на пагорбі прибулих старателів. Коли фургон зупинився у видолинку, вони збігли вниз і відразу ж почали міняти своє золото на харчі, привезені Петом Мерфі. А старателі похапали свої речі й, мов навіжені, кинулися відміряти собі землю у видолинку або ж поруч з ділянкою Бейлі.

«Розсипного золота в тій низинці багато, — сказав тоді Бейлі інспектору, — весь пісок поцяткований, як вікно мушиними слідами».

— Ось чому ми й назвали те місце Мушиною Низинкою, — пояснив Дінні.

РОЗДІЛ IV

Оточене скелями озерце в кінці довгого й низького пасма гір кочівники називали Кукарді. Та перші старателі не гналися за точністю і вважали, що годиться й Кулгарді. А дехто з них запевняв, що справжня місцева назва — Кулгаббі.

Бейлі і Форд отаборились з північного краю гірського кряжа. Томмі Телбот, Гаррі Бейкер і Дік Фоссер — далі на південь.

Коли прибула основна маса старателів, повсюди на рудій землі виросли намети: одні — з старої, пошарпаної негодою парусини, із зшитих докупи ряден та мішків, інші — новісінькі, з цупкого білого полотна. Дехто просто розіпнув між гіллям шмат брезенту або ж, зрубавши кілька кущів, спорудив собі курінь. У ранкове небо здіймався дим від безлічі багать. В, низині, де золото не промивали, а просіювали, протягом усього дня бурою млою стояла курява. З гірського кряжа долинав гуркіт і тріск, — там старателі вгризалися в тверду, непіддатливу породу, — скреготіли лопати, розгрібаючи відвал, дзвеніли кайла об камінь, і рявкали сокири, розчищаючи непролазний чагарник. Вигуки «є!» і тупіт ніг з сусідні.х ділянок, коли хтось знаходив самородок, — все це підтримувало у людей гарячкове збудження.

Надвечір усі підраховували здобуте за день: ті, що просівали, показували один одному свої самородки та пляшечки з піском, а ті, що працювали на гірському кряжі, поспішали розтовкти руду в ступах і, поки ще не зовсім смеркло, вимити золото. Повітря було просякнуте запахом солонини та прісних коржів, що пеклися у приску багать. А коли нічний морок брав у обійми табірні вогнища і на потемнілому небі спалахували зорі, у всіх на язиці тільки й було, що розмови про золото, різні чутки про те, як повезло іншим партіям старателів.