Буремні дев'яності, стр. 30

Над усім цим зараз замислилась Саллі, пригадуючи і свою розмову з Моррісом, і його ставлення до неї, і їхнє спільне життя, і ті романтичні ілюзії, якими вона його оповивала. Саллі не мала сумнівів, що любить Морріса її відданості й незрадливості ніщо не похитнуло. Але вона повинна брати більш рішучу участь у їхніх спільних справах, щоб їм обом було не сором дивитися людям у вічі, щоб їх обох поважали навіть у цьому розгульному товаристві.

Її думки перейшли на Фріско Джо Мерфі. Саллі чула про нього багато й гарного і поганого і тепер дійшла висновку, що він просто непутящий чоловік, картяр і розпутник. Зовсім не підходяща компанія для Морріса, хоч Фріско й користується дуже великою популярністю серед старателів. Узяти, приміром, Лілі…

Усмішка майнула на губах Саллі, коли вона згадала про своє знайомство з Лілі. Ото б розлютувався Морріс, якби він дізнався!… Але ж насправді все трапилось так просто й несподівано.

Дивлячись на дерева, що бігли обабіч дороги у безкраю далечінь, Саллі уявляла собі, як співає Лілі, вона мовби ще й зараз чула її веселий тонкий голос та журливу мелодію пісеньки:

Саллі глянула скоса на Морріса, відчуваючи, що не виправдала до кінця його віри в неї. Свідомість того, що й вона перед ним завинила, настроїла її на примирливий лад. Зрештою кожен робить помилки. Неможливо завжди бути розсудливою і обережною. Треба зважати на різні характери, бо саме через них людям і буває нелегко зрозуміти одне одного.

Вона здогадувалась, як важко було Моррісу пристосуватися до життя на приїсках. Але він зробив це, та ще й з такою рішучістю, що вона просто дивом дивувалася. І все-таки у глибині душі він залишився таким, яким був. Незважаючи на брудний пошарпаний одяг, на скудовчену бороду й чуприну, це був той самий високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг, і він вимагав від неї, щоб вона про це не забувала. Саллі хотілось, щоб Морріс ставився до неї з тією ж дружньою невимушеністю, як і до інших. Та, мабуть, це неможливо. Вона мусить виявляти до нього належну повагу, дозволяти йому диктаторський тон, на який, за переконанням Морріса, йому давали право його високородність і виховання, а також та обставина, що він на кілька років старший від своєї дружини.

Їй подумалось, що, певне, то з розпачу Морріс став у кого попало позичати гроші і програвати їх у покер. Мабуть, він волів би краще сплатити борги, та, очевидно, не в силі побороти нестримного потягу до карт. І чи можна його картати за те, що він шукав забуття і хоч якоїсь розваги після довгих годин виснажливої праці під палючим сонцем, після нескінченних самітних днів, коли йшов на розвідку в ці сірі чагарникові нетрі, що тягнуться далеко-далеко за небокрай. І що залишається робити чоловікам, коли вони повертаються з безрадісних розвідувальних походів або цілісінький день, не розгинаючи спини, працюють у гарячій, задушливій куряві, як не пиячити й не грати в карти? Слава богу, що Морріс хоч не п’яниця! Саллі сподівалась вплинути на нього, щоб він не грав так багато в карти, не залазив у нові борги.

У нього все ще насуплений і скривджений вигляд. Може, вона була з ним надто різка. Ну, ясно ж, вона його ніколи не покине! Їх єднає щось незрівнянно більше, ніж звичайні узи подружнього життя. Вони так палко кохалися, і їхній шлюб овіяний такою романтикою! Цей шлюб викликав невдоволення і в його, і в її сім’ї — всі родинні стосунки обірвались на довгі роки.

У неї є обов’язки перед Моррісом, думала Саллі, яких вона не може забувати. І Морріс так само має обов’язки перед нею, яких він теж не повинен забувати, хоч ці обов’язки й можуть на деякий час відходити для нього на другий план.

І все-таки вони сидять ось з Моррісом поруч, близенько одне біля одного, мовчазні й відчужені, у цьому дикому краю, де тільки чагарі, чагарі та небо. І такими жалюгідно-маленькими здалися Саллі вони обоє, немов дві крихітні темні мурашки, що повзуть своєю дорогою під сліпучим промінням сонця. Саллі відчула, ніби вона тоне в бездонних глибинах цієї тиші й самотності. Охоплена страхом та невиразною тривогою, вона щільніше пригорнулася до Морріса.

Та й до кого ж їй пригорнутись, як не до нього? Кому, як не їй було турбуватись про Морріса і бути разом з ним у найбільшій біді? Вони самі в цьому світі, чужому й незрозумілому. Хіба вони можуть забути все те, що поєднало їх в єдине ціле?

Чи зрозумів Морріс той панічний страх, що пронизав її істоту, коли вона вдивлялася в довколишню сіру незнану безкраїсть, думала Саллі. Ніби підслухавши її думки, Морріс раптом схвильовано сказав:

— Поклянись мені, Саллі, що ти більше цього ніколи не скажеш. Що ти ніколи не покинеш мене!

— Клянусь тобі, Моррісе, — прошепотіла вона, задихаючись. — Але ж ти сам забув про мене в останні місяці.

— Ти єдина у світі, хто мені дорогий, Саллі, — з гіркотою озвався Морріс. — Як я міг про тебе забути? Але тут людина іноді сама себе не пізнає. Ніби іржа її роз’їдає. І тоді вона безсила скинути з себе апатію, що діє немов наркотик. Тобі це стане зрозуміло, коли ти поживеш тут довше.

— Я відчувала, що з тобою трапилось щось подібне, — сказала Саллі. — Через те я й приїхала, Моррісе.

РОЗДІЛ XV

Коли сонце схилялось надвечір, вони під’їхали до купки наметів та куренів, безладно розкиданих біля підніжжя гірського кряжа, над яким випинались поодинокі стрімчаки. Це й був Хеннан.

Мідно-червоне світло заливало покопирсаний схил кряжа й кучугури рудої та бурої землі. Тут і там на тлі чистого неба, голубувато-зеленого й прозорого, неначе вода, бовваніли дерев’яні копри. Навколо готелю — ветхої споруди з гофрованого заліза — та кількох крамничок, зліплених з обрізків жерсті й мішковини, із плетеними з гілля піддашками, по широкій дорозі, на якій ще подекуди стирчали захлялі дерева, снували старателі. Люди нескінченним потоком ішли до опріснювача, що стояв оддалік при тій же дорозі. Дим від численних багать, запалених для готування вечері, висів у нерухомому повітрі, перемішуючись з пилюкою, яку цілісінький день збивали грохоти.

Морріс зупинився перед однією з крамничок. Кілька чоловіків, які там стояли, відгукнулись до нього млявими привітаннями. Вони помітили жінку, що сиділа біля нього, і неквапливо підійшли до повозки. Морріс зіскочив на землю, роздав листи та газети, пакунки з м’ясом та овочами, інструмент і пару чобіт, які йому було доручено купити в Кулгарді.

Його закидали питаннями про «старий табір», як вони називали Кулгарді, та про похід на Лондондеррі. Поки він розповідав, старателі з цікавістю розглядали Саллі, яка мовчки сиділа в повозці, страждаючи від того, що про неї знову забули.

Саллі була обурена, що Морріс не познайомив її з товаришами, як Олф познайомив Лору по приїзді в Кулгарді. Мабуть, вирішила вона, Морріс твердо собі поклав не дати їй подружитися з чоловіками в Хеннані так, як вона дружила з усіма відвідувачами готелю Фогарті.

З крамнички вийшов рослий бородань; легкі впевнені рухи, крислатий фетровий капелюх і порівняно охайна зовнішність вигідно виділяли його серед старателів, які з’юрмилися навколо Морріса, — нечесаних і немитих, в занехаяних сорочках та штанях, припалих рудою пилюкою.

— Хелло, Моррі! — весело гукнув він. — Таки привіз свою господиню?

І він зухвало блиснув усміхненими очима в бік місіс Гауг, що й досі сиділа в повозці серед своїх речей.

— Милості просимо до нас у Хеннан, місіс Гауг, — він спроквола підійшов до неї. — Доведеться мені самому представитись: Моррі, як видно, надто заклопотаний, щоб зробити мені таку честь. Франсіско Хосе де Морфе, більш відомий, як Фріско Джо Мерфі, до ваших послуг.

Він скинув капелюха і, на втіху всім присутнім, низько вклонився Саллі.

— Як поживаєте, містер де Морфе? — відгукнулася Саллі.