Буремні дев'яності, стр. 113

Коли уряд нещодавно програв справу в суді присяжних, він подав апеляцію до Таємної ради і зробив це за кошти народу. А старателі позбавлені такої можливості, бо де ж їм набратись грошей! Як же можна від них вимагати, щоб вони примирилися з такою несправедливістю?

Натовп заревів:

— Годі! Досить ми вже терпіли!

— Розсипне золото — старателям!

— Геть уряд Форреста!

— Самоврядування приїскам!

Воспер запропонував резолюцію: «Зважаючи на те, що нинішня криза виникла внаслідок неясності законів та поганого управління, збори вимагають від уряду вжити негайних заходів, щоб відновити справедливість по відношенню до старателів». Резолюцію охоче підтримали, але вона не вдовольнила присутніх — старателі жадали більш рішучих дій.

Отець О’Горман, молодий священик-ірландець, висловлюючи прагнення тих, що прийшли на цей мітинг, сказав:

— Є лише один спосіб заспокоїти розгнівані серця — повернути старателям дароване їм богом право на розсипища, а компаніям нехай залишається рудне золото.

Розповідали, що коли заарештували Майка Берка, Дена Ші, Тессі Рігана й інших, отець О’Горман, не тямлячи себе від гніву та обурення, напався на Меллокі О’Дуайра.

— Що ж ти збираєшся робити тепер?

— Не знаю, — відповів Меллокі.

— Не знаєш? — визвірився на нього священик. — Чи, може, своя шкура дорожча? Либонь, в Ірландії, знав би, а тут, в Австралії, де утиски ще більші, не знаєш?!

Кажуть, Меллокі довго доводив О’Горману, що діяти треба згідно з рішеннями Спілки й що, маючи свою міцну організацію, робітники швидше досягнуть мети, ніж коли будуть громити в’язниці чи відбивати в поліції окремих товаришів. Кінець кінцем отець О’Горман, мабуть-таки, погодився з ним, бо енергійно почав домагатися звільнення арештованих на поруки і всіляко намагався заручитися підтримкою городян.

Дінні, посміюючись, розповідав, що епіскоп надіслав отцю О’Горману листа, в якому вимагав, щоб той не встрявав у політику. При цьому епіскоп натякав, що участь отця О’Гормана в боротьбі старателів за розсипне золото викликає невдоволення прем’єра, сера Джона Форреста.

— А хто він такий, отой Джон Форрест? — спитав отець О’Горман. — Я з ним не знайомий. І лист цей, далебі, не витвір мислі його превелебності, він продиктований тим-таки… як його?… Джоном Форрестом. Мене такі цидулки не обходять!

Казали, що отець О’Горман належить до ордену, який може дозволити собі не дуже зважати на місцевих церковників. Так чи не так, але він і далі продовжував боротися за справу старателів. Популярнішого священика ще ніколи не було на приїсках.

Коли на мітинг прийшла звістка, що видано ордер на арешт Меллокі О’Дуайра, натовп захвилювався, сердито загомонів. А втім, усі знали, що Меллокі — мастак дурити поліцію, і потішалися з того, як він уже не раз наставляв їй носа.

— Чули, як він учора від кінної поліції вшився? — розповідав хтось у натовпі. — Сидить собі в барі у Мак-Суїні і теревенить з хлопцями, аж раптом бачить — чиясь пика зазирає крізь засклений дах. Меллокі зачекав, поки той сповз униз і накивав п’ятами. Кінна поліція оточила будинок, а його вже й сліду нема.

— Хотіли вони заскочити його в «Біржі». Він саме зайшов туди перепустити з нами чарчину. Аж гульк — цілий ескадрон поліції примчав. Ми тільки озирнулись — був Меллокі й нема, наче крізь землю провалився. Поліцейські нишпорять, перекидають все догори ногами, лаються, що їх знову пошили в дурні, а хлопці, знай, під’юджують служак та регочуться.

Всі задоволено прислухалися до цих балачок, і кожна розповідь про подвиги Меллокі супроводилась розкотистим сміхом та захопленими вигуками. Жарти, приказки, пісні та вірші, які складав Меллокі для старателів, передавалися з уст в уста, підбадьорюючи людей, додаючи їм впевненості в своїх силах та рішучості боротися до останку за справу, в ім’я якої і був скликаний оцей великий мітинг у парку.

В остаточній резолюції, ухваленій мітингом, яку Дінні свято беріг і з гордістю всім показував, було записано:

Останні слова резолюції потонули в громовому «ура», і багатотисячний натовп почав розходитись. Люди поверталися додому збуджені й веселі, несучи в серцях надію, що віднині для них почнеться нове, краще життя.

Тепер політикани Півдня уже не зможуть плескати язиками, ніби «нікчемна жменька баламутів та ледацюг» розпалює невдоволення й підбурює населення приїсків до заворушень; а сер Джон Форрест не збиватиме людей з пантелику розмовами про те, що «зловорожа й безчесна» преса навмисне роздуває повідомлення про дедалі зростаюче невдоволення політикою уряду і потяг до самоврядування на приїсках.

На цьому історичному мітингу в Калгурлі сказали своє слово всі прошарки населення приїсків. Сам народ підняв свій голос, щоб його почули. Голосно і ясно він заявив, що справа старателів — це справа всього народу і що створення самостійного приїскового штату — аж ніяк не маячна ідея невдоволених одиночок. Цю мету поставили собі всі жителі приїсків, домагаючись справедливого, демократичного представництва і включення приїсків як самостійної одиниці у федерацію австралійських штатів.

Так стояло питання. Це був міцний дрюк, занесений над урядом Форреста.

РОЗДІЛ LXI

Рішення калгу’рлійського мітингу негайно почали втілюватися в життя. Майже одразу зібралася конференція в Кулгарді. На ній були присутні представники від муніципалітетів усіх приїсків, і шістдесятьма голосами проти одного вони висловилися за відокремлення приїсків.

Було накреслено проект заснування самостійного штату з портом Есперанс та розгалуженою сіткою залізниць, які зв’яжуть порт з приїсковими містами всередині країни. Це не тільки полегшило б і прискорило перевезення пасажирів та вантажів, а й зробило б Кулгарді, Калгурлі та інші далекі населені пункти незалежними від Перта й Фрімантла. Ідея ця поширилася з швидкістю лісової пожежі. Скрізь скликалися масові мітинги, ухвалювалися резолюції, і зрештою до парламенту була подана петиція. Але на Півдні сприйняли це як жарт, — там не розуміли інтересів населення приїсків. Уряд, звичайно, рішуче відхилив петицію.

Але що впертіше уряд Форреста опирався створенню федерації, то могутнішим ставав рух за відокремлення. Кінець кінцем сер Джон все-таки вирішив провести референдум, однак в основу опиту поклав страшенно плутаний і ще більше перекручений текст Білля про федерацію. Цей маневр нікого не ввів в оману.

Якийсь Морганс, магнат-золотопромисловець, що представляв Кулгарді в законодавчих зборах, був і проти федерації, і проти відокремлення. Виборці спробували відкликати його, але він відмовився виконати їхню вимогу і звинуватив учасників руху в «підлості та віроломстві». Старателі та рудокопи зле висміяли пана Морганса: мовляв, краще й не скажеш про поведінку цього поважного депутата парламенту.

На той час отця О’Гормана звільнили з посади. Він їхав до Лондона й обіцяв розповісти знайомим йому депутатам палати громад про утиски та злигодні, що їх терпить народ на приїсках.

Пригадали, як Джон Морлі, виступаючи в палаті громад напередодні англо-бурської війни, сказав міністрові в справах колоній панові Джозефу Чемберлену:

«В ім’я утвердження своєї верховної влади ви ставите такі умови Трансваальській республіці, яких ніколи не наважилися б поставити вашій самоврядній колонії».

На що Чемберлен відповів:

«Якби самоврядна британська колонія поставила британських підданих у такі умови, в які вони поставлені в Трансваалі, я запевняю, що ми втрутилися б і поклали б цьому край».

— Що ж, сказано вельми ясно, — додав від себе Дінні. — Керівники руху за відокремлення приїсків встановили контакт з членами палати громад, які беруться нагадати панові Чемберлену його слова, коли обговорюватиметься петиція населення золотих приїсків.