Буремні дев'яності, стр. 111

Політика тільки легальних форм боротьби та пасивного опору, від якої не хотіла відступатися Спілка захисту старательських прав, викликала дедалі більше невдоволення її членів.

Але керівники Спілки стояли на своєму й весь час доводили, що не можна допустити, щоб уряд мав привід повестися з старателями як з неорганізованим, засліпленим злістю натовпом.

— Ми боремось за справедливу справу, — заявив Пат Мак-Грат. — Ми не якісь там шахраї чи пройдисвіти, і нам нема чого соромитись. Ми боремось відкрито, і тому не побоялися назвати поліції свої прізвища. Нехай дадуть нам можливість захищати свої права перед безстороннім трибуналом. Ми вимагаємо таких законів, які йшли б на благо народу, а не жменьки продажних політиканів.

Все це добре, погоджувалися старателі. Але ж люди хвилюються, невдоволення зростає. Поліція вештається скрізь, озброєна до зубів. Якщо вона почне стріляти, уб’є чи поранить когось із старателів, хлопці не стримаються. І чи мало що може трапитись під гарячу руку! Адже не віднімеш у людини права на самозахист. Жоден старатель не зможе байдуже дивитись, як убивають його товаришів, і не схопитися за зброю. Але першим у бійку, звісно, ніхто не полізе. Кожен розуміє, що цим неважко занапастити всю їхню справу, і тому всі присяглися навіть натяку не давати, що вони мають чим захистити себе, і не вдаватись до зброї, поки поліція не відкриє вогню.

— Ми демонструємо свій бойовий дух, коли провозимо руду повз поліцію, — з запалом казав Майк Берк. — І ми робитимемо це доти, доки новий закон, що набиває кишені багатіям та монополістам і не дає чесній трудящій людині заробляти собі на хліб, не зникне назавжди із зводу законів.

РОЗДІЛ LX

Сутички чекали у неділю вранці. Старателі всі, як один, вийшли на приїск, готові силою захищати товаришів, які вантажили на підводи руду, щоб везти її на промивання. Ось розляглося гучне «ура», і валка з вісімнадцяти підвід поволі покотилася по рудій землі під ясно-блакитним небом. Однією з підвід правив Дінні, слідом за ним їхав Кріс Кроу.

Сьогодні їх тут зібралося вісім тисяч чоловік, вони зуміють дати відсіч поліції — нехай тільки спробує перепинити шлях підводам чи арештувати візників! Було вирішено не заходити в розмови з поліцейськими і не називати їм своїх прізвищ. Подейкували, ніби дехто з ватажків має револьвери, а поблизу місця очікуваної сутички заховано рушниці. Якщо й сьогодні поліція піде проти волі робітників, кровопролиття не минути, це вже напевно.

Віддалік за роботою старателів стежили кінні поліцейські; вони були напоготові, але з місця не рушали.

До початку роботи й під час обідньої перерви Пат Мак-Грат та інші промовці попереджали старателів: брати лише свою руду, додержувати дисципліни й порядку; поліції не чіпати, а якщо вона спробує втрутитись, — все одно продовжувати роботу, як домовились. І кожен хай знає, що сьогод шній день може принести йому тяжкі випробування, можливо, навіть доведеться сісти за грати на кілька років.

— Ми не боїмося! — лунало звідусіль.

— Ми покажемо їм, на що ми здатні, Пате!

— Пам’ятайте, хлопці, що наша боротьба — це велика боротьба за благородну справу! — вигукнув Пат Мак-Грат. — Ми хотіли домогтися справедливості миром, але нас змушують вдатись до сили. Покажемо ж їм, що ми від свого не відступимось!

Робота кипіла до самого вечора без перешкод; а наступнного дня мали відбутися муніципальні вибори, і більшіс старателів пішло голосувати до міста.

І ось тоді, коли на ділянках залишилося всього по два-три чоловіки, за стайнею, біля будинку управляючого на Айвенго, розташувалось двадцять вісім озброєних кінних поліцейських на чолі з сержантом Смітом та інспектором Конноллі й кілька агентів у цивільному. Переодягнені поліцейські ходили поміж старателів і арештовували їх. Люди не змогли чинити опору. Арештованих посадили на підводу і в супроводі дванадцяти кінних поліцейських відвезли до калгурлійської в’язниці.

Невдовзі підвода, якою правив найманий тубілець-наводчик під наглядом поліцейського, повернулася на Айвенго. За допомогою того ж таки підступного трюку поліція арештувала ще кілька старателів, і серед них — Майка Берка, Дена Ші та Пата Мак-Грата.

Коли старателі почули, що сталося, всі кинулись до поліцейського участку. Тисячний натовп галасував, свистів, улюлюкав, висловлюючи свою зневагу до поліції й уряду, і підбадьорював арештованих. На дах поліцейського участку полетіло каміння. Білл Король та ще кілька чоловік з Кеноуни погрожували розтрощити стару будівлю і визволити товаришів. Але Меллокі О’Дуайр від імені Спілки закликав їх не робити цього — адже вони поклялися свято виконувати рішення своєї організації.

До поліцейських казарм та в’язниці було стягнуто всю міську поліцію. Наїжившись багнетами, поліцейські вишикувались перед старателями. Це остаточно вивело з рівноваги й розлютило людей. Натовп шаленів, і не було впевненості, що візьме гору — вибух обурення, викликаний такою нечуваною провокацією, чи сила переконання ватажків?

Переміг Меллокі, повівши за собою старателів у місто, на мітинг. На перехресті вулиць він скочив на підводу й виголосив палку промову, пересипану дотепами та ущипливими репліками на адресу уряду. Меллокі О’Дуайр був чудовий промовець і дуже показний чоловік: шести футів на зріст, з гривою золотистого волосся й пишною бородою — справжній тобі герой старовинних ірландських саг. Ніхто краще за нього не вмів утихомирити натовп і порозумітися з людьми.

Того вечора Меллокі переконував старателів не давати в руки ворогам зброї проти себе — не нападати на в’язницю і не встрявати в бійку з поліцією. Він нагадав їм, що уряд тільки й чекає приводу, щоб звинуватити старателів у заколоті. А вони ж стоять за право, за справедливість, і всі чесні люди, які здатні відрізняти правду від кривди, підтримують їх.

Так, проти старателів затіяли підлу провокацію, але досі вони вміли зберігати дисципліну й вірність прийнятим рішенням. Треба й надалі уникати необачних дій, не робити нічого зопалу, щоб не завдати непоправної шкоди організації і не позбавити себе можливості продовжувати боротьбу. Тепер, коли арештоване майже все керівництво, боротися треба ще рішучіше. Боротися до кінця, аж поки самовпевнені йолопи з Перта не дістануть по шиї і кожен старатель поверне своє право на розсипне золото.

На Меллокі О’Дуайра дивилися тепер як на ватажка. Куди б він не йшов того вечора, його скрізь супроводила охорона з двохсот-трьохсот чоловік. Дізнавшись, що біля в’язниці знову зібрався натовп, він негайно подався туди, щоб відвернути лихо, якого могли накоїти підхмелені старателі. Декотрі хлопці, хильнувши чарчину, стали надміру галасливі й нестримані. Цеп поліцейських усе ще стояв, націливши багнети на натовп. Коли інспектор Конноллі вийшов дати якесь розпорядження, старателі загаласували ще дужче, почали натискати на нього і не дали йому говорити. Тоді Конноллі наказав поліцейським очистити вулицю, і вони врізалися в натовп.

— Цього неможливо забути, — розповідав Дінні. — Попереду — цеп поліцейських виблискує багнетами, а за ними — кінні констеблі з шаблюками наголо. Вони гнали людей з вулиць рідного міста, мов якусь наволоч без роду без племені. Мерзотники! Так і чесалися руки дати їм одкоша. Але ми були беззбройні. А були б при нас ті рушниці, що ми сховали, — знали б вони, де раки зимують, поклали б усіх до ноги. Хлопці напосідали на Меллокі, щоб він дав сигнал, але Мік Меньйон та Джон Рісайд утримали його. І розсудливість ватажка перемогла запальність ірландця. Та якби все було підготовлено, він, звісно, повів би нас на бій, а кидатися так, на відчай душі, — ні, цього він допустити не міг.

Власті відмовились звільнити арештованих, хоч за них від імені Спілки клопоталися отець О’Горман та деякі інші впливові городяни.

А наступного ранку, о сьомій годині, після скорого суду приїскового інспектора, арештованих спеціальним поїздом відправили у Фрімантл. Все це робилося нишком, без відкритого судового засідання. Адвоката обвинувачених навіть не повідомили, і він нічим не міг їм допомогти.