Баранкін, будь людиною!, стр. 13
— Знаєш, Баранкін! — сказав Малинін противним голосом. — Я через тебе вже стільки витратив сил на те, щоб нічого не робити, що краще б я весь цей час щось робив!
— Малинін! — закричав я. — Але ж я теж не менше тебе на те сил витратив! А тепер ми перетворимося на трутнів і від усього цього відпочинемо!
— Як перетворимось! — заволав Кость Малинін. — Знову перетворимось? Ну, знаєш, Баранкін! Годі з мене, Баранкін! Я і так за ці два рази наперетворювався по горло!
— Костю! Так ті ж два рази не рахуються! Раз не в того, в кого треба, перетворювались, значить, не рахується!
— Чому це — не рахується!
— Тому, що треба ж нам нарешті перетворитися на того, на кого слід було перетворитися… А перетворитися нам треба було на трутнів!..
— Та на яких трутнів?.. — несподівано спокійно-байдуже спитав Кость.
— Та ти що? — здивувався я. — Не знаєш які бувають трутні?
— Не знаю, які бувають трутні, — відповів Малинін, враз потягуючись і позіхаючи.
— Ну що ти, Костю, — сказав я розгублено, — ти повинен знати, які бувають трутні…
— Чому це, я повинен?.. А сам ти, Баранкін, знаєш?..
Я хотів по інерції обуритися, що я, мовляв, знаю, які бувають трутні, але поперхнувся і нічого не сказав, бо, чесно кажучи, я… я не мав найменшого уявлення, які вони, ті дивні створіння, на котрих нам давно треба було перетворитися з Костем Малиніним! Натомість я сказав зовсім інше.
— Та ти що, Малинін, — сказав я, — пам'ятаєш, нам Ніна Миколаївна розповідала про трутнів і малюнки показувала…
— Не пам'ятаю, — сказав Малинін, — і ти не можеш пам'ятати…
— Це чому?
— Тому що на тому уроці ми разом з тобою винаходили нову мову… — Його правда, на тому уроці ми з Костем, дійсно, обоє не слухали Ніну Миколаївну: в цей час ми винаходили нову мову, що її на всій земній кулі розуміли б лише двоє людей — я і Кость Малинін. Зрозуміло, що нам було не до Ніни Миколаївни і її трутнів…
— Зажди, Малинін, — сказав я, — але ж ти інколи поглядав на дошку?
— Ну то й що?
— О, може, ти хоч краєчком ока бачив, який вигляд мають ті трутні?
— Нічого я не запам'ятав, — сказав Малинін, знову потягуючись і позіхаючи.
— А може, ти все це мені навмисне говориш, щоб не перетворюватись на трутнів?
— Ні, слово честі!!!
Це був жахливий удар. Ні я, ні Малинін не мали найменшого уявлення, який вигляд мають трутні, що на них нам треба було перетворюватись…
— То що ж виходить? Виходить, перетворення відміняється? Виходить, перетворення не відбудеться?! А як же ВОНО може відбутися, Баранкін, коли ти не уявляєш, який вигляд має ТЕ, на ЩО ти повинен перетворитися! І навіщо я на тому уроці займався сторонньою справою? Ех, Баранкін, Баранкін! Ніну Миколаївну треба було слухати, а не нову мову винаходити!
— Тру… Тру…» Тру… — раптом ні з того ні з сього забурмотів Малинін собі під ніс. — Згадав, згадав… Бджілки такі маленькі… з кри… з кри… з кри…
З цими словами Малинін якось дивно захитався і почав падати на бік.
— З кри… з кри… з кри… з крилами! — підхопив я. — Правильно, Малинін!
Згадав! Тепер і я згадав малюнок, на якому було зображено трутнів. Він висів на дошці в нашому класі… Це були бджоли, такі маленькі бджілки нашого, чоловічого, так би мовити, роду з невеличкими прозорими крильцями… Все!!! От тепер ми зрештою відпочинемо з Костем як слід! Відпочинемо від усього на світі. Всі надії, весь мій ентузіазм і навіть даремно розтрачені сили — все, все повернулося до мене!
— Вставай, Малинін! — загримав я на Костя. — Нема чого тобі тут розлежуватися! Працювати треба! — сказав я, розуміючи під словом «працювати» те саме єдино необхідне, єдино вірне, єдино не дурне перетворення на трутнів, яке нам треба було зараз здійснити.
— Вставай же, Малинін! — загорлав я, тремтячи від нетерпіння і бажання поповнити Костевою і моєю персоною лави трутнів на земній кулі.
Проте мої радісні крики не справили чомусь на Костя ніякого враження.
Малинін усе ще лежав на боці, щось промурмотів мені у відповідь, проте я не зрозумів жодного слова.
— Що ти говориш? — запитав я його.
— Хри… Хр-ри… — прохропів Кость.
— Костю, та що з тобою? — кинувся я до Малиніна і що сили затряс його за лапку. — Ти що?.. Прикидаєшся, що спиш, чи що? Отже ти не хочеш перетворюватись на трутнів! Ну і грець з тобою! Я і один можу!
— Хр-ри… — одізвався Малинін і тут же почав молоти таку нісенітницю, що я зрозумів: Кость не прикидається, він спить!
Кость Малинін спить! Він заснув. Згадав про трутнів і заснув в останню мить. У таку хвилину! Перед таким перетворенням! Заснув згідно за всіма жахливими правилами й законами природи, за якими восени засинають усі справжні метелики… Заснув і навіть не попередив мене, а ще казав, що цей «закон» на нас, на людиноподібних метеликів, не поширюється, а сам узяв і заснув, як та «спляча красуня», яку проковтнув горобець… Добре, що поблизу нема горобців… Нема! Поки що нема, а чи довго їм з'явитися? Треба будити Костя Малиніна, швидше будити… Будити, поки не пізно, поки не з'явилися кляті горобці!
Я термосив Костя за лапи, я штовхав його в бік, я смикав його за крила, але все марно — Кость Малинін не прокидався. Мені стало моторошно:
— Костю! — зарепетував я. — Прокинься негайно ж! Чуєш? Або ми з тобою на все життя посваримось!
— Хр-р-ри… — сказав Кость Малинін.
«Коли він заснув, як людина, то я його, звісно, розбуджу, — подумав я, — а коли він заснув, як метелик, до самої весни, та ще за розкладом, то я… то я… Його все одно розбуджу! Я повинен його розбудити, хоч би що там було! Треба йому… Що йому треба?.. Ні, треба його! Що його треба?.. Знаю!.. Треба його облити водою!..»
Я злетів з камінчика до калюжі, набрав через хоботок води і раптом почув за кущами голоси хлопців з нашого класу. Вони наближалися…
ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТА
Такий метелик, як я, у них в колекції є
— Несправедливо! — сказав Кость Семенов, виходячи із-за куща. — Ми тут усі працюємо, а Баранкін з Малиніним де-небудь у кіно сидять…
Усі загалдикали, а я подумав: «Вам би таку картину показати, яку ми з Костем бачили!..»
— Правильно говорить Семенов, — сказала Віра Большова. — Коли працювати, то всім, а не працювати, то теж усім…
— Баранкін з Малиніним завіялися, а Смирнов і Пенкін взагалі не з'явилися! — сказав Семенов.
«От ще невчасно приперлись сюди, — подумав я, ховаючись за кущик трави. — Цікаво, довго вони збираються тут стовбичити чи ні?..»
— Та вигнати цього Баранкіна із школи! — закричала Ерка не своїм голосом. — Годі з ним панькатись!
— Куди його виженеш? — сказала Фокіна. — На вулицю, чи що?
— Чому — на вулицю? — відповіла Кузякіна. — Перевести в триста п'ятнадцяту школу…
— А чому в триста п'ятнадцяту? — спитав Кость Семенов.
— Тому, що ми з цією школою змагаємось… От і нехай Баранкін там отримує двійки! Нам це буде навіть вигідно!..
— Значить, ти, Ера, пропонуєш перевести в іншу школу Юркові двійки? — сказала Фокіна. — А що з Баранкіним робити?
— Гаразд, ви тут розбирайтесь, а ми пішли газировку пити! — сказав Кость Семенов.
— Обридло про цього Баранкіна слухати, — додав Валя Череваткін. — Ходімо.
— Юннатів прошу залишитись! — сказала Фокіна.
Хлопці пішли, а дівчатка розсілися на галявинці навкруг Зіни Фокіної, хихикаючи і про щось перемовляючись між собою.
— Тихіше, дівчата! — сказала Зінка Фокіна, розкриваючи товсту книгу. — Не відволікайтесь, будь ласка! Темою нашого сьогоднішнього заняття є…
— Метелики! Метелики! — заверещали дівчата, розмахуючи сачками.
— Правильно! Метелики! — підтвердила Зінка і почала гортати книгу.
Метелики? Це що значить? Це значить… Я і Кость — тема сьогоднішнього заняття… Ну, знаєте! Я ледве не поперхнувся тією самою водою, якою збирався окропити Костя Малиніна. Оце так-так!.. Тепер мені зрозуміло, навіщо ці юннатички-лунатички з собою сачки прихопили: щоб ловити нас, метеликів! Мабуть, тепер будити Костя навіть небезпечно… Я вилив із хоботка воду. Прокинеться ще, крилами замахає спросоння, а дівчата його тут і цапнуть… Що ж з ним робити? От напасть! Сховати його, чи що?.. Ось клаптик газети. Взяти і прикрити його папірцем, щоб ніхто не побачив… Я вчепився у клаптик газети і потяг його до Костя Малиніна.