Хатина дядька Тома, стр. 76

Розділ XXХІІІ

Кассі

Минуло небагато часу, і Том дізнався, чого можна сподіватися й чого треба стерегтись у його новому житті. Він мав хист до будь-якого діла і все, до чого брався, робив справно й сумлінно — такий уже був його звичай. Спокійний і незлобливий від природи, він сподівався своєю щирою працею відвернути од себе хоч би часину тих знегод, що могли спіткати його на плантації. Він бачив навколо чимало кривди й лиха, та, хоч серце його обкипало кров’ю, твердо вирішив терпляче зносити все й працювати не покладаючи рук, а в душі плекав надію на можливий порятунок.

Легрі помітив Томову старанність, але не давав того взнаки. Хоч який був Том сумлінний робітник, проте Легрі почував до нього таємну неприязнь — щось на зразок вродженої зневаги лихої людини до людини доброчесної. Він добре бачив, як щоразу, коли він чинив жорстоку розправу над беззахисними людьми, Том з мовчазним осудом дивився на нього, і такий промовистий був той погляд, що Легрі розумів його без слів і ще дужче злостився, бо лихому господареві дошкуляє навіть думка раба. Том у різні способи виказував до своїх стражденних товаришів жаль та співчуття, такі незвичні й дивовижні для них, і це теж не проходило повз пильне око Легрі. Він купив Тома, маючи намір з часом зробити його доглядачем, на якого вряди-годи можна буде звіряти маєток, від’їжджаючи з дому. Така людина, на думку Легрі, мала бути передусім і над усе безжальна, а оскільки Том цій вимозі не відповідав, то Легрі вирішив загартувати його душу і, почекавши кілька тижнів, доки Том призвичаїться до життя на плантації взявся до цього діла.

Одного ранку, коли невільників зібрали до гурту, щоб вигнати в поле, Том з подивом помітив серед них незнайому жінку, вигляд якої враз привернув його увагу. Жінка була висока, струнка, з тендітними руками й ногами, охайно і пристойно вдягнена. З обличчя вона виглядала років на тридцять п’ять чи сорок, і, раз побачивши те обличчя, його не можна було забути — так виразно промовляло воно про якусь страшну душевну драму. Високе чоло, гарні, мов намальовані, брови, рівний, правильної форми ніс, тонко окреслені уста, зграбна шия та благородна постава голови — усе свідчило, що свого часу ця жінка була справжня красуня. Та обличчя її помережили глибокі зморшки зневаженої гордості й гірких страждань, шкіра набула хворобливого жовтого відтінку, щоки позападали, риси обличчя загострились, і вся вона змарніла.

Та найдужче вражали зір її очі — величезні, незглибно-чорні, затінені такими самими чорнющими віями і сповнені відчайдушної, безнадійної туги. В кожній рисочці її обличчя, в кожному вигині уст та русі тіла вчувалася гордість і рішучість, і тим страхітливішим здавався отой застиглий в очах вираз пекучого, незвичайного болю, як порівняти його з гордовитою зверхністю усієї її зовнішності.

Звідки взялася ця жінка і хто вона така, Том не знав. Він оце тільки вперше побачив її поруч себе в гурті невільників, що тягся дорогою у сірому світанковому присмерку. Але інші, як видно, знали її, бо її поява викликала помітне збудження серед цього нещасного, обідраного й голодного люду. Невільники раз у раз обертались і поглядали на неї.

— До цього воно йшлося. Я дуже радий! — промовив один.

— Хе-хе-хе! — обізвався другий. — Скуштуйте, пані, нашого меду!

— Побачимо, як вона робитиме!

— А цікаво, чи мордуватимуть її вечері, як нас?

— Ото б подивитися, як їй дадуть батогів! — докинув ще один.

Жінка не зважала на ті слова, ніби й не чула їх, і з погордою йшла собі далі. Том, який змалку жив серед благородних і вихованих людей, з її вигляду та поведінки підсвідомо відчув, що й вона належить до тих кіл, але як і чому вона опинилась у такому середовищі, було Для нього незбагненною загадкою Жінка ні разу не подивилася на нього й не обізвалась ані словом, хоч усю дорогу йшла поруч.

Незабаром Том ревно взявся до роботи. А оскільки та жінка весь час була неподалік, то він вряди-годи позирав на неї. Він одразу помітив, що завдяки природній вправності та гнучкості їй працюється легше, ніж багатьом іншим. Вона оббирала бавовну дуже швидко й чисто, і з обличчя її не сходив зневажливий вираз, неначе вона гидувала і тією роботою, і принизливим становищем, що випало їй на долю.

Того дня Том працював поруч мулатки, яку Легрі купив разом з ним. Було видно, що вона зовсім знесиліла: руки її тремтіли, ноги підтиналися, і Том раз у раз чув її болісний стогін. Він підступив до жінки й мовчки переклав кілька пригорщ бавовни із свого мішка до її.

— Ой, не треба, не треба! — мовила жінка, звівши на нього очі. — Щоб не було тобі через мене біди.

В ту ж мить до них підскочив Сембо, що мав особливе зло на цю жінку. Замахнувшись батогом, він люто закричав:

— Це що таке, Люсі? Махлюєш, га?

Він копнув жінку своїм важким черевиком, тоді обернувся до Тома й оперіщив його батогом по обличчю.

Не кажучи й слова, Том знову взявся до роботи. Але жінка, й так до краю виснажена, впала непритомна.

— Ось я її швидко підведу! — вишкірившись, мовив наглядач. — Маю такі ліки, що куди там тій камфорі! —І, витягши з рукава довгу шпильку, він застромив її в тіло жінки.

Жінка застогнала й підвела голову.

— Ану вставай, бидло, та берися до роботи, а то я тобі ще не таке утну!

Зробивши над собою надлюдське зусилля, жінка в розпачі підвелась і почала хапливо оббирати бавовну.

— Гляди мені, не барися, — сказав Сембо, — бо я тобі ввечері такого гарту дам, що жити не схочеш!

— Та я вже й так не хочу! — почув Том її кволий голос.

Наражаючи себе на ще гірше лихо, він знову підійшов до жінки і переклав їй у мішок усю свою бавовну.

— Ой, не треба! Вони ж тобі не знаю що зроблять! — мовила вона.

— Мені легше все знести, ніж тобі, — відказав Том і швидко повернувся на місце.

Незнайома жінка, яку ми вже описали, на той час була досить близько й почула Томові останні слова. Вона підвела свої похмурі чорні очі й якусь мить пильно дивилась на нього. Тоді взяла із свого коша частину бавовни й поклала йому в мішок.

— Ти ще не знаєш, куди ти попав, — промовила вона, — а то не вчинив би такого. Ось поживеш тут з місяць, то не будеш нікому допомагати. Збагнеш тоді, що власна шкура дорожча.

— Боронь боже, пані! — сказав Том, несвідомо звертаючись до цієї збирачки бавовни так само шанобливо, як до високородних людей, що в них жив раніш.

— Бог сюди ніколи й не заглядає, — гірко мовила жінка.

За мить вона вже старанно працювала далі, і уста їй знову кривила зневажлива посмішка.

Та наглядач, хоча й був далеко, побачив, що вона зробила, і, махаючи батогом, підбіг до неї.

— Он воно як! — зловтішно вигукнув він. — То й ти махлювати? Ну, тепер я візьму тебе в шори, начувайся! Ти в мене побачиш смаленого вовка!

Раптом у чорних очах жінки неначе блискавиця спалахнула. Уста її затремтіли, ніздрі розширились. Вона рвучко випросталась і окинула наглядача лютим, презирливим поглядом.

— Ти, тварюко! — мовила вона. — Ану лиш зачепи мене! Я ще маю тут владу, щоб кинути тебе на поживу собакам, спалити живцем, роздерти на шмаття! Досить мені слово сказати!

— То якого ж біса ви тут? — буркнув наляканий наглядач і похмуро відступив назад. — Я ж і в гадці не мав чогось лихого, міс Кассі!

— Отож знай своє місце! — сказала жінка.

І справді, наглядач начебто миттю згадав, що має якісь справи на другому кінці поля, і мерщій подався геть.

Жінка знову взялася до роботи й працювала так вправно, що Том аж дивом дивувався. Усе в неї виходило наче само собою. Ще не скінчився день, а її кіш був ущерть натоптаний, хоч вона ще кілька разів підкладала чималі оберемки своєї бавовни Томові.

Уже споночіло, коли знесилені збирачі, примостивши на голову свої коші, довгою низкою поплентались до комори зважувати бавовну. Там уже стояв Легрі з обома наглядачами й про щось з ними розмовляв.