Хатина дядька Тома, стр. 65
— Коли відбувся цей злам? — пошепки спитав він міс Офелію.
— Десь над північ, — відказала вона. Прокинувшись від звуку лікаревої ходи, із своєї кімнати квапливо вийшла Марі.
— Огюстене! Сестрице! Ой!.. Що тут?.. — поспіхом заговорила вона.
— Помовч! — хрипло мовив Сен-Клер. — Вона помирає!
Ці слова почула няня й побігла будити слуг. Незабаром уся челядь була на ногах — замелькало світло, зчинилася метушня, на веранді показалися стривожені обличчя, що з острахом зазирали до кімнати крізь скляні двері. Та Сен-Клер нічого не бачив і не чув — він бачив лише отой вираз на личку сплячої дитини.
— О, якби вона прокинулась і сказала що-небудь! — мовив він і, нахилившись до дочки, тихенько покликав: — Єво, ластівко!..
Великі голубі очі розплющились. По обличчю Єви перебіг усміх. Вона силкувалася підвестись і заговорити.
— Ти впізнаєш мене, Єво?
— Любий тату… — останнім зусиллям проказала дівчинка і обняла його за шию.
Але в ту ж мить рученята її знов упали, і коли Сен-Клер підвів голову, то побачив, як личко їй викривила передсмертна судома. Єва насилу дихала й поривалася звести рученята догори.
— Який жах! — з мукою в голосі мовив Сен-Клер і, ледве тямлячи, що робить, схопив Тома за руку. — Томе, друже мій, я цього не знесу!
Том стиснув руку господаря в своїй. По його чорному обличчю котилися сльози.
— Скоріше б уже кінець! — провадив Сен-Клер. — Це розриває мені серце!
— Уже!.. Уже по всьому, любий хазяїне! — сказав Том. — Погляньте на неї.
Дівчинка, задихаючись, лежала на подушках, уже зовсім знесилена. її великі ясні очі підкотилися й застигли. Та на личку був такий урочистий спокій, таке осяйне блаженство, що змовкли навіть гіркі ридання. Всі, затамувавши віддих, збилися навколо неї.
— Єво! — лагідно покликав Сен-Клер. Вона не озивалася.
— О Єво, скажи нам що-небудь! — благав батько. Ясний, променистий усміх осяяв її личко, і вона уривчасто прошепотіла:
— Любов… радість… спокій…
Тоді востаннє зітхнула й затихла назавжди.
Розділ XXVII
Остання путь
Статуетки й картини в Євиній кімнаті були закриті білими серветками. Тишу порушували тільки притамовані зітхання і ледь чутні звуки ходи. Крізь затінені вікна до кімнати проходило неясне урочисте світло.
Ліжко було задраповане білою матерією, і там під фігурою пониклого ангела, лежала дитина, що заснула вічним сном.
Вона лежала убрана Б просте біле платтячко, що його так полюбляла за життя, і рожевий відсвіт од спущених завіс осявав її непорушне мертве личко теплою барвою. Важкі вії м’яко припали на білі щічки, а голівка трохи схилилася набік, неначе дівчинка просто спала. Та вираз неземного блаженства й спокою, що проймав кожну рисочку її личка, непомильно свідчив, що то не звичайний дочасний сон, а вічний спочинок.
Такі, як ти, люба Єво, не підвладні смерті! Вони не поринають у смертельний морок, а лиш примеркають, наче вранішні зорі в золотому сяєві світанку…
Чи не так думав собі Сен-Клер, що стояв, згорнувши руки на грудях, і невідривно дивився на дочку? А втім, хто може сказати, про що він думав? Від самої тієї хвилі, коли біля смертельної постелі пролунало слово «Одійшла», все для нього ніби огорнулося темним туманом, важкою запоною смутку. Він чув коло себе голоси, його про щось запитували, і він відповідав. Його спитали, на коли він хоче призначити похорон і де її поховати, і він роздратовано відказав, що йому однаково.
Адольф і Роза причепурили кімнату. Хоч які вони були легковажні, безтурботні й дитинні, проте серця мали добрі, чутливі, і, тим часом як міс Офелія наглядала за прибиранням загалом, саме їхні руки надали смертельному покоєві м’якого, поетичного вигляду, усунувши з нього той похмурий і гнітючий дух, що так часто позначає похорони в Новій Англії.
Скрізь, як і перед тим, були квіти — білі, ніжні, запашні, з граціозно похиленими пелюстками. На Євиному столику, вкритому білою скатеркою, стояла її улюблена ваза з одним великим пуп’янком білої троянди. Адольф і Роза, що, як і всі люди їхньої раси, мали гостре відчуття краси, по кілька разів перелаштовували кожну складнику завіс і драпування. Ось і тепер, поки Сен-Клер стояв, заглиблений у свої думи, Роза тихо зайшла до покою з кошиком білих квітів. Побачивши господаря, вона відступила й шанобливо спинилася. Та, пересвідчившись, що він її не помічає, підійшла до „ліжка й стала викладати квіти коло небіжчиці. Немов уві сні, Сен-Клер бачив, як вона вклала Єві в рученята жасминову гілочку, а рештою квітів з тонким смаком оздобила ліжко.
Двері знову відчинились, і на повозі, ховаючи щось під фартушком, з’явилася Топсі з припухлими від сліз очима. Роза зробила швидкий застережливий знак рукою, але дівчинка вступила до кімнати.
— Іди геть! — ще рішучіше мовила пошепки Роза. — Тобі тут нема чого робити!
— Ой, пусти мене! Я принесла квітку… таку гарну! — сказала Топсі. — Дозволь мені покласти там, тільки оцю одну.
— Іди геть! — ще рішучіше мовила Роза.
— Не чіпай її! — обізвався Сен-Клер, раптом тупнувши ногою. — Нехай зайде.
Роза вмить замовкла, і Топсі підійшла й поклала свою квітку до ніг небіжчиці. І раптом з диким зойком повалилася на підлогу біля ліжка і зайшлася голосним плачем.
До кімнати квапливо зайшла міс Офелія і спробувала підвести й угамувати дівчинку, але намарне.
— Ой панночко Єво! Панночко Єво! І я теж хочу померти… так хочу!
У голосі її бринів відчайдушний розпач. Кров прилинула до блідого, наче мармурового обличчя Сен-Клера, і на очі йому вперше, відколи померла Єва, навернулися сльози.
— Встань, дитино, — тихо промовила міс Офелія, — не треба так кричати. Панночка Єва тепер на небі…
— Але ж я її не побачу! — відказала Топсі. — Я ніколи більше її не побачу! — І знову заридала.
Якусь хвилю всі стояли мовчки.
— Вона казала, що любить мене! — голосила Топсі. — Ой лишенько, лишенько! Тепер же нікого в мене не зосталося, анікогісінько!
— А й правда, — сказав Сен-Клер. — І все ж таки, — обернувся він до міс Офелії, — постарайтеся якось заспокоїти бідну дитину.
— Ой, краще б мені й світу білого не бачити! — не вгавала Топсі. — Нащо він мені, нащо!
Міс Офелія лагідно, але рішуче підвела її і відпровадила з кімнати. Та в неї самої з очей капали сльози.
— Топсі, нещасна ти дитино, — сказала вона, привівши її до своєї кімнати, — не побивайся так! Я теж тебе любитиму, хоч я й не така, як була наша дорога дівчинка. Та я навчилася в неї любити ближніх. Я любитиму тебе й допоможу тобі стати хорошою.
Голос міс Офелії промовляв більше, ніж її слова, а ще більше промовляли щирі сльози, що збігали по її щоках. Від тієї хвилі вона назавжди заволоділа душею знедоленої дитини.
«О люба моя Єво, чи зробив хто-небудь стільки добра, як ти за своє коротке життя? — думав Сен-Клер. — А яку відповідь дам я сам за всі мої довгі літа?»
Якийсь час у покої чути було тільки тихе перешіптування і ходу тих, що заходили поглянути на небіжчицю. Потім принесли маленьку труну. Потім був похорон; до будинку під’їжджали карети, заходили незнайомі люди; скрізь були білі шарфи й стрічки, жалобні пов’язки, чорні убори; лунали слова молитов. І Сен-Клер жив, ходив, рухався, мов людина, що вже виплакала всі сльози. До останньої хвилини він бачив лиш одне: доньчину золотисту голівку в труні. Та потім її запнули покривалом і наклали на труну віко. І він покірливо пішов разом з іншими до затишного куточка в кінці парку, де біля лавочки з дерну, на якій так часто сиділи Єва з Томом, була маленька яма. Сен-Клер стояв обіч неї, втупивши додолу безтямні очі. Він бачив, як спускали маленьку труну, невиразно чув урочисті слова молитви і, навіть коли яму закидали землею, не міг повірити, що там навік сховано від очей його Єву…
А потім усі пішли, і родина повернулася до будинку, що вже ніколи не побачить маленької господині. Вікна в кімнаті Марі були затінені, а сама вона лежала на ліжку й невтішно ридала, давши волю своєму горю і щохвилини прикликаючи до себе всіх слуг. Вони, певна річ, не мали коли поплакати, та й до чого б це їм? Адже то було її горе, і вона анітрохи не сумнівалася, що ніхто в світі не зможе й не схоче тужити так, як вона.