Хатина дядька Тома, стр. 36
Наступний день випав гарячий та душний. Пароплав підходив до Нового Орлеана. Всіх охопили Нетерплячка й збудження. Подорожні метушилися в каютах, збираючи речі й готуючись сходити на берег. Суднова обслуга взялася мити, шкребти і всіляко чепурити свій красень пароплав до прибуття у велике місто.
Наш приятель Том, згорнувши руки, сидів собі на нижній палубі і час від часу занепокоєно позирав на купку людей у протилежному кінці пароплава.
Там стояла чарівна маленька Єванжеліна. Вона була трохи блідіша, ніж звичайно, але більше ніщо в ній не нагадувало про лиху пригоду, що спіткала її напередодні. Поруч неї, недбало зіпершись ліктем на паку бавовни й поклавши перед собою розкритий гаманець, стояв високий і стрункий молодий пан. Досить було одного погляду, щоб напевне сказати: то Євин батько. Така сама благородна постава голови, такі ж великі голубі очі, таке саме золотисто-каштанове волосся. Одначе вираз обличчя в нього був зовсім інший. Його великим голубим очам, дуже подібним до доччиних кольором і формою, бракувало її глибокої імлистої замріяності — вони дивилися на світ ясно, впевнено і жваво. На його гарних устах блукав ледь помітний гордовитий і трохи глузливий усміх, а в кожному його жесті й русі була невимушена, навіть весела зверхність. Він поблажливо, з насмішкуватою зневагою, слухав Гейлі, що велемовно вихваляв свій товар, призначений на продаж.
— Одне слово, повна збірка чеснот у чорній сап’яновій оправі, — мовив він, коли торговець скінчив говорити. — Ну гаразд, чоловіче добрий, то скільки ж я на цьому втрачу, як кажуть у Кентуккі? Або, іншими словами, що я маю заплатити? Скільки ви думаєте злупити з мене? Кажіть!
— Ну що ж, — сказав Гейлі. — Якби я віддав його, приміром, за тисячу триста доларів, то ледве повернув би свої гроші, ото й тільки. Щира правда!
— От бідолаха! — сказав молодий пан, глузливо втупивши в нього свої голубі очі. — Та, певне, з особливої до мене поваги ви таки віддасте його за ці гроші?
— Бачте, ось і панночка його вподобала, та й не дивно.
— О, ще б пак, тим-то ви й стали такий добрий, приятелю! Ну, а коли ви справжній благодійник, то скільки ще можете скинути, щоб зробити приємність панночці, яка так його вподобала?
— Та ви самі посудіть, — мовив торговець. — Онде погляньте, яка статура: широчезні груди, міцний, наче кінь. А голова яка! Зразу видно тямущого негра, здатного до всякої роботи. Це я вже віддавна запримітив. Та й сама така статура коштує чимало, навіть коли б він був зовсім дурний. А тут іще голова, та й неабияка, це я можу вам довести. Ну, то звісно, що він має коштувати дорожче. Щоб ви знали, цей хлопець порядкував у свого хазяїна всім господарством. У нього просто дивовижний хист до всіляких таких справ.
— Оце й кепсько, дуже кепсько. Надто вже він тямущий, — зауважив молодий пан з тим самим глузливим усміхом. — Це просто нікуди не годиться. Отакі меткі хлопці завжди тікають від хазяїв, крадуть коней і взагалі не шануються. Як на мене, то не завадило б скинути сотні дві за його розум.
— Воно б, може, й так, якби не його сумирна вдача. Коли хочете, я покажу вам рекомендацію від його хазяїна, то самі побачите, який він тихий і побожний, цебто по-справжньому побожний. Там, де він жив, усі прозивали його проповідником.
— То, виходить, я матиму в домі власного пастиря, — сухо зауважив молодий пан. — Дуже до речі. Релігія у нас дома — рідкісний товар.
— Ви здорово жартуєте.
— З чого ви взяли? Адже ви самі щойно сватали його на проповідника… Ну-бо, показуйте ваші папери.
Якби торговець не бачив у його великих голубих очах веселих вогників і не був певен, що всі ті жарти зрештою обернуться для нього чималим прибутком, у нього, можливо, вже урвалося б терпіння. Та він витяг свій засмальцьований гаманець, поклав його на паку бавовни й заходився переглядати якісь папери. Тим часом молодий пан стояв поруч, насмішкувато дивлячись на нього.
— Таточку, купи його! Ну що тобі з того, скільки він коштує! — тихенько прошепотіла Єва, залізши на ящик і обнявши рученятами батькову шию. — У тебе ж грошей багато, я знаю. А мені він так потрібен!
— Навіщо, ясочко? Ти хочеш, щоб він був тобі за брязкальце чи за дерев’яного коника?
— Я хочу, щоб йому було добре.
— Оце-то причина, справді!
В цю мить торговець подав йому лист за підписом містера Шелбі. Молодий пан узяв його пучками довгих пальців і недбало перебіг очима.
— Благородна рука, — мовив він, — і з правописом гаразд… Ну що ж, лічіть ваші гроші, приятелю! — І подав торговцеві пачку банкнот.
— Усе правильно, — сказав Гейлі, аж сяючи з утіхи. Діставши з кишені пляшечку з чорнилом, він узявся заповнювати купчу і за кілька хвилин подав її молодому панові.
— Цікаво, а що, як і мене розкласти отак по артикулах, — сказав той, побіжно переглядаючи документ, — то скільки б за мене можна дати? Скажімо, стільки-то за поставу голови, за високе чоло, стільки-то за руки й ноги, потім окремо за освіченість, здібності, доброчесність… А втім, останнє, мабуть, недорого коштує. Ну що ж, ходім, Єво, — обернувся він до дочки і взяв її за руку.
Він перейшов палубу, підступив до Тома і, легенько торкнувши пальцем його підборіддя, добродушно мовив:
— Ану поглянь, Томе, як тобі подобається твій новий хазяїн?
Том підвів голову. Навряд чи хто не відчув би приємності, дивлячись на те молоде, гарне й веселе обличчя. На очі Томові навернулися сльози, і він щиро сказав:
— Хай благословить вас Господь, пане!
— Сподіваюся, що благословить. Отже, тебе звуть Том? Ти вмієш правити кіньми, Томе?
— Я до коней змалечку звичний, — відказав Том. — Містер Шелбі завжди мав їх багато.
— От і гаразд. Тоді я, мабуть, поставлю тебе кучером. Тільки за умови, що напиватимешся ти не частіше, ніж раз на тиждень, не беручи до уваги особливих нагод.
Том здивовано і трохи ображено мовив:
— Я зовсім не п’ю, пане.
— Цю байку, Томе, я вже чув. А втім, побачимо. Коли так, то це буде чимала вигода для нас. Ну, годібо, друже, — добродушно додав він, побачивши, що Том засмутився. — Я певен, що ти й справді шануватимешся.
— Авжеж, пане.
— Тобі в нас буде добре, — сказала Єва. Тато хороший, тільки він завжди з усіх кепкує.
— Тато дуже тобі вдячний за таку рекомендацію, — засміявся Сен-Клер і, повернувшись на підборах, пішов собі
Розділ XV
Про томового нового господаря, та про всілякі інші речі
Оскільки примхлива доля звела нашого скромного героя з особами вищого світу, ми вважаємо за свій обов’язок відрекомендувати їх читачеві.
Огюстен Сен-Клер був син заможного луїзіанського плантатора. Рід їхній походив з Канади, звідки приїхали його батько й дядько, дуже схожі один на одного вдачею. Дядько оселився на багатій фермі у Вермонті, батько став власником великих плантацій в Луїзіані1. Мати Огюстена була француженка з гугенотської2 родини, що емігрувала до Луїзіани в числі перших поселенців. Вона народила двох дітей: Огюстена та його брата. А через те, що Огюстен успадкував від матері її кволість і слабовитість, його ще в дитинстві, за порадою лікарів, відвезли до дядька у Вермонт, сподіваючись, що тамтешній суворіший клімат піде на користь його здоров’ю. Там вій прожив багато років і закінчив коледж.
1 Штат Вермонт лежить на північному сході США, в так званій Новій Англії; Луїзіана— на крайньому півдні.
2 Гугеноти — французькі протестанти, переслідувані королівською владою. Частина їх емігрувала в Луїзіану та інші штати Північної Америки.
Невдовзі по тому в одному з північних штатів він познайомився з гарною і благородною дівчиною. Вони покохали одне одного й заручилися. Огюстен повернувся на Південь, щоб підготувати все до весілля, коли раптом одного дня одержав назад свої листи до нареченої з коротенькою запискою від її опікуна, в якій говорилося, що на той час, як до нього дійдуть ці листи, вона вже буде дружиною іншого. Вражений до нестями, він, як і багато хто в таких випадках, вирішив одним відчайдушним зусиллям вирвати з серця навіть і згадку про неї. Надто гордий благати чи шукати порозуміння, він безоглядно кинувся у вир великосвітського життя і десь за два тижні після того злощасного листа вже був визнаним поклонником найпершої красуні сезону. Ледве минув час, потрібний на всілякі приготування, як він привів у дім молоду дружину, що мала струнку постать, гарні темні очі та сто тисяч доларів посагу. І, певна річ, усі вважали його за неабиякого щасливця.