Хатина дядька Тома, стр. 32
— Ну, саме час, — мовив Гейлі, піднімаючи сплячу дитину й віддаючи її незнайомцеві. — Глядіть тільки, щоб воно не прокинулось і не запищало, бо тоді буде нам мороки з тою бісовою дівкою.
Незнайомець обережно взяв загорнуту дитину й за мить загубився в натовпі, що сходив на берег.
Коли пароплав, сапаючи, крекчучи та бухаючи димом, відчалив од пристані й поволі рушив далі своєю дорогою, жінка повернулася на місце. Там сидів лиш торговець. Дитина зникла!
— Що таке?.. Де?.. — почала була жінка, приголомшена несподіванкою.
— Люсі, — мовив до неї торговець, — малого твого нема, і нехай ти вже одразу все знатимеш. Тобі однак не можна було везти його з собою на пониззя, а тут трапилась нагода продати його в добру родину. Там йому буде куди краще, ніж при тобі.
Жінка кинула на нього нестямний погляд, сповнений болю та розпачу. Він міг би збентежити когось менш досвідченого, але для Гейлі то була не первина. За своє життя він бачив сотні таких поглядів. Отож і тепер, помітивши гримасу пекельної муки, що спотворила чорне обличчя жінки, її конвульсивно стиснуті руки та хрипкий, уривчастий віддих, він сприйняв усе те за цілком звичайні речі, невід’ємні від його торгівлі, і його непокоїло лиш одне: чи не почне вона голосити й не збере коло себе натовп, — бо, як і інші поборники деяких наших принципів, він рішуче не полюбляв непорядку.
Та жінка не закричала. Тяжко вражена в самісіньке серце, вона не мала сили плакати й голосити.
Не тямлячи себе, вона сіла на місце. Руки її безпорадно впали, невидющі очі втупились у простір. Наче вві сні, вона чула навколишній гук та гомін, хрипке сапання машин. Та серце їй немов заціпеніло від болю, в неї не було навіть сліз, щоб виплакати своє горе. І вона сиділа незворушна, байдужа до всього.
Торговець, маючи на оці свій інтерес, був, як і дехто з наших політиків, зовсім не від того, щоб показати при нагоді свою людяність, і спробував якось розрадити нещасну жінку.
Я знаю, Люсі, спершу трохи боляче, — мовив він, — але такій тямущій жінці, як ти, негоже собі попускати. Ти ж сама розумієш, що так було треба, і нічого тут не вдієш. ‘
— Ой, не кажіть мені, пане, такого! — озвалася вона здушеним голосом.
— Ти метка жіночка, Люсі, — невгавав торговець, — і я тебе не скривджу. Ось приїдемо на пониззя, я тебе влаштую в добрий маєток, а там і чоловіка нового собі знайдеш. Ти ж он яка красуня…
— Ой пане, та не говоріть ви до мене! — мовила жінка, і в голосі її бринів такий пронизливий біль, що торговець відчув: тут його звичний метод нічого не зарадить. Він підвівся, а жінка відвернулась і затулила обличчя плащем.
Торговець походжав по палубі, час від часу спиняючись і позираючи на жінку.
— Добре-таки їй дошкулило, — пробурмотів він сам до себе. — А проте мовчить. Ну, та дарма, пожуриться трохи — і помалу заспокоїться.
Том бачив усе, що діялося на палубі, й одразу збагнув, у чім річ. Він підійшов ближче й намагався заговорити до жінки, та вона лиш стогнала у відповідь.
Настала ніч. Тиха, незворушна й урочиста, вона всіяла небо незліченними мерехтливими зорями, ясними й прекрасними, але байдужими до людських страждань. Мало-помалу завмирали ділові розмови та згуки веселощів, скоро все довкола поринуло в сон, і стало виразно чути легенький плюскіт хвилі, яку розтинав ніс пароплава. Том і собі простягся на ящику, і до нього раз у раз долинав приглушений стогін чи тихе тужіння вбитої горем матері: «Ой, як же я тепер житиму? О боже, зглянься на мене, нещасну!» — і так знов і знов, аж доки замовк і той шепіт.
Десь серед ночі Том зненацька прокинувся. Щось чорне шаснуло повз нього до поруччів, і він почув сплеск води. Ніхто, крім нього, цього не помітив. Том підвів голову. Жінки на місці не було! Він устав і пошукав її довкола, та намарне. її стражденна душа знайшла нарешті спочинок. А річка текла собі неквапливо та безжурно, як і раніш, ніби нічого й не сталося…
Торговець прокинувся на світанку в доброму гуморі і вийшов подивитися на свій живий товар. Та тепер довелось і йому вражено вирячити очі.
— Де ж це вона, в біса, поділася, та дівуля? — запитав він Тома.
Том, навчений досвідом не базікати зайвого, визнав за краще лишити свої здогади при собі й відказав, що нічого не знає.
— Зійти десь на берег вона ніяк не могла. Коли пароплав зупинявся, я не спав і був насторожі. В таких справах я ні на кого не звіряюся.
Він промовляв до Тома, наче до спільника, якого все те дуже обходить. Том нічого не відповів.
Торговець оббігав увесь пароплав, від носа до корми, шукав між ящиками, паками, бочками, в машинному приміщенні, коло димарів — та все дарма.
— Слухай, Томе, признайся по щирості, — сказав він, повернувшись після тих марних пошуків. — Не може бути, щоб ти нічого не знав. Не огинайся, я певен, що ти знаєш. Я сам бачив, дівка була тут близько десятої, потім, над північ, тоді між першою і другою. А десь о четвертій раптом зникла, і ти ж увесь час спав тут-таки. Ні, ти напевне щось знаєш, отож розказуй.
— Гаразд, пане, — сказав Том. — Я собі спав, аж десь над ранок щось наче шмигнуло біля мене. Я ще й очі не встиг розплющити, аж чую — шубовсть! Прочнувся — а її вже нема. Оце все, що я знаю.
Томова розповідь не вразила й не злякала торговця. Як ми вже казали, він звик до багатьох таких речей, що нам з вами й не снилися. Навіть страшна тінь смерті не змусила його здригнутись. Приставши до работоргівлі, він стільки разів бачив смерть, що міг вважати її за давню знайому. Вона була для нього чимось на зразок безжального конкурента, що підступно завдавав шкоди його комерції. Тож і тепер він тільки вилаяв жінку клятою дурепою і сердито пробурчав, що йому страх як не щастить і, коли так піде далі, він не заробить цього разу ані цента. Одне слово, він почував себе несправедливо скривдженим, проте вдіяти нічого не міг, бо та жінка подалася до такого штату, що ніколи не повертає втікачів, навіть і на вимогу верховної влади нашої преславної держави. Отож роздратованому торговцеві не лишалось нічого іншого, як витягти свій записник і занести пропащі тіло й душу в рубрику збитків.
Розділ ХІІІ
Селище квакерів
Тепер перед нами мирна картина. Велика простора кухня з чисто побіленими стінами. На гладенькій та лискучій жовтій підлозі — ані порошинки. Чепурна кухонна плита й начищений до блиску олов’яний посуд наводять на думку про дивовижно смачні страви. Вилискують зеленою фарбою старі, але ще міцні дерев’яні стільці. Біля вікна — невелике крісло-гойдалка з плетеним сидінням, укритим дбайливо пошитою з клаптиків різноколірної вовни м’якою підстилкою; поруч — ще одне, більше крісло, з широкими бильцями, що немовби гостинно запрошують вас відпочити на його пухких подушках, — справжнє старовинне крісло, зручне та затишне і варте з цього погляду доброго десятка отих новомодних плюшевих кріселець, що стоять нині по всіх вітальнях.
У цьому-от кріслі, злегенька погойдуючись і схилившись над якимсь тонким шитвом, сидить уже знайома нам Еліза. Так, це вона, хоч і поблідла та змарніла проти того, якою ми бачили її в Кентуккі. А скільки тихого смутку ховається під її темними віями і в куточках ніжних уст! Неважко добачити, як змужніло й загартувалось її лагідне серце від тяжких злигоднів. Коли вона вряди-годи підводить свої глибокі темні очі на малого Гаррі, що весело пурхає по всій кухні, мов той тропічний метелик, у них прозирає така непохитна рішучість і впевненість, якої вона ніколи не мала за минулих щасливих днів.
Поруч Елізи сидить ще одна жінка. На колінах у неї олов’яна таріль, і вона уважно перебирає сушені абрикоси. На вигляд їй років п’ятдесят п’ять чи шістдесят, але вона належить до тих жінок, яким літа ніби лиш додають краси та привабливості. Сніжно-білий чіпець з обшивкою і така сама перкалева хустка, кінці якої вільно лежать на грудях, прості й неяскраві сукня та шаль одразу виказують у ній квакерку1. Обличчя в неї округле й рожеве, з ніжною, мов стиглий персик, шкірою. Припалі сріблом коси рівно зачесані назад з високого спокійного чола, на якому час не залишив жодного сліду. Під ним лагідно світяться великі, ясні карі очі, і досить тільки поглянути в них, щоб відчути, яке добре, щире серце б’ється в грудях цієї жінки. Скільки вже славили й оспівували дівочу красу, а чом би не оспівати красу літньої жінки? Коли хтось захоче надихнутися цією темою, нехай лишень подивиться на нашого доброго друга Рейчел Геллідей, що сидить оце в своєму невеликому кріслі-гойдалці.