Хатина дядька Тома, стр. 20

— Не завадило б тобі мати ще один принцип: знати свій час і не морочити людей до глупої ночі, — сказала тітонька Хлоя. — А ви, малеча, тікайте звідси мерщій, поки я не надавала вам лящів по шиї.

— Любі мої негри! — великодушно мовив Сем, махнувши своїм листяним брилем. — Благословляю вас усіх. А тепер ідіть спати і шануйтеся. І по цьому патетичному благословенні високі збори розійшлися.

Розділ IX

В якому виявляється, що сенатор теж має серце

Зблиски полум’я, що весело палахкотіло, в каміні, осявали м’який килим на підлозі затишної вітальні, вигравали на фарфорових чашках та добре начищеному чайнику. Сенатор Берд щойно стягнув з себе чоботи і саме намірявся встромити ноги в гарні нові пантофлі, що їх пошила йому дружина, поки він їздив у своїх сенаторських справах. Місіс Берд, що вся ніби променилася щастям, наглядала за тим, як накривають стіл, і раз у раз погукувала на пустотливих дітлахів, які чимдуж скакали по кімнаті й робили, що кому заманеться.

— Томе, ану облиш смикати клямку! От молодець… Мері! Мері! Не тягни кицю за хвіст. Бідна киценька!.. Джіме, на стіл лізти не можна. Не можна, чуєш?.. — Тоді, вибравши хвилинку, щоб звернутися до чоловіка, сказала: — Ти собі не уявляєш, любий, які ми всі раді, що ти нарешті приїхав.

— Атож, я подумав, що варто відбути цю подорож, щоб хоч одну ніч відпочити вдома. Страх як натомився, аж голова болить!

Місіс Берд метнула оком на пляшечку з камфорою, що стояла в прочиненій шафці, і вже хотіла дістати, та чоловік зупинив її.

— Щ ні, Мері, не треба ліків! Чашечку твого доброго гарячого чаю і трохи домашнього затишку — оце і все, чого мені треба. Та й нелегко ж бути державним діячем!

І сенатор усміхнувся, немовби його потішила думка про те, що він приносить жертву рідному краю.

— Ну, а що там чути в сенаті? — спитала його дружина, коли метушня біля столу трохи вщухла.

Тендітна й лагідна місіс Берд ніколи не мала звичаю сушити собі голову державними справами, мудро розваживши, що з неї вистачить і власного клопоту. Отож містер Берд здивовано витріщив очі, а тоді відказав:

— Та нічого особливого.

— А це правда, ніби мають ухвалити закон, що забороняє давати їжу та воду отим нещасним неграм, які тікають на Північ? Я чула, кругом говорять про такий закон, але думаю, що жодна людяна влада його не ухвалить!

— Еге, Мері, то ти, виходить, зацікавилася політикою!

— Анітрохи! Як на мене, то вся ваша політика анічогісінько не варта, одначе я вважаю, що такий закон був би надто жорстокий і несправедливий. Сподіваюся, любий, ви його не ухвалили?

— Ні, голубонько, закон ухвалено. Він забороняє подавати допомогу збіглим рабам, що приходять з Кентуккі.

— Як це розуміти? Невже можна заборонити нам прихистити на ніч когось із тих бідолах, нагодувати його, дати якусь стару одіж і пустити з миром далі?

— Саме так, голубонько. Це ж, бач, і є допомога й сприяння.

Місіс Берд була невеличка на зріст, боязка й сором’язлива жінка, з добрими голубими очима, ніжним, мов персиковий цвіт, обличчям та напрочуд м’яким, лагідним голосом. Вона ніколи не відзначалась хоробрістю, і всі знали, що досить їй почути сердите ґерґотіння не дуже то й великого індика, як вона чимдуж пускається навтіки, а звичайнісінький двірний собака може нагнати на неї страху, лиш злегенька вишкіривши зуби. Весь світ був обмежений для неї чоловіком та дітьми, але й тут вона порядкувала більше проханням, аніж примусом. Лише одна річ здатна була збудити гнів у її навдивовижу добрій і лагідній душі: найменший прояв жорстокості викликав у неї такий бурхливий спалах, що аж страх і подив брав, звідки б то воно в цій тихій, сумирній жінці. Навряд чи була в світі ще одна така поблажлива й згідлива мати, проте сини її все життя шанобливо згадували, як одного разу вона суворо покарала їх за те, що разом з лихими сусідськими хлопчаками вони кидали каміння в беззахисне кошеня.

Ось і тепер місіс Берд рвучко підвелась і, вся розшарівшись, від чого її обличчя стало ще милішим, рішуче підступила до чоловіка.

— Я хочу знати, Джоне, — твердо промовила вона, — чи ти вважаєш цей закон справедливим?

— Але ж ти не вб’єш мене, Мері, коли я скажу, що так?

— Не сподівалась я від тебе, Джоне! Ну, а хоч сам ти за нього не голосував?

— Уяви собі, що голосував, любий мій політику!

— Як тобі не сором, Джоне! Нещасні, бездольні, безпритульні люди! Це лихий, ганебний, підлий закон, і я радо порушу його при першій же нагоді. Сподіваюсь, така нагода мені випаде, неодмінно випаде! Оце-то ми дожилися, що людині вже не вільно нагодувати й прихистити на ніч бідне голодне створіння лиш через те, що воно мало нещастя народитись рабом і його все життя кривдили й гнобили!

— Але ж послухай і ти мене, Мері. Твої почуття цілком природні, голубонько, вони гідні всілякої поваги, і я ще дужче тебе за них люблю. Одначе не можна, голубонько, щоб наші почуття брали гору над розумом. Треба зважати на те, що тут ідеться про важливі суспільні інтереси. Громадськість дуже занепокоєна, і ми мусимо поступатися своїми особистими уподобаннями.

— Ні, Джоне. Я не розуміюся на політиці, але твердо знаю одне: коли я бачу голодну, нещасну людину, я повинна її нагодувати і втішити. Так велить мені сумління.

— Ну, а якщо цим ти завдаєш шкоди цілому суспільству?..

— Доброчинність не може завдати суспільству ніякої шкоди, я певна. Найкраще чинити так, як підказує сумління.

— Ось послухай мене, Мері, я наведу тобі такий переконливий доказ, що ти…

— Дурниці, Джоне! Ти можеш говорити хоч до ранку, але нічого мені не доведеш. А от скажи-но мені, Джоне: чи ти сам прогнав би від своїх дверей злиденну, змучену, голодну людину тільки тому, що вона втекла від свого пана? Прогнав би, скажи?

Коли відкрити всю правду, наш сенатор, на свою біду, мав надзвичайно людяне й добре серце і ніколи не був здатен прогнати людину, що потребувала допомоги. Його становище в цій суперечці ускладнювалось тим, що дружина знала його вразливе місце і провадила наступ на досить слабко укріплену позицію. Отож йому не лишалось нічого іншого, як відтягувати час із допомогою звичайних за таких обставин способів: він гмукнув, прокашлявся, тоді витяг з кишені хусточку і заходився протирати окуляри. Помітивши замішання в стані су противника, місіс Берд не забарилася скористатись із своєї переваги.

— Хотіла б я побачити, Джоне, як би в тебе стало духу таке зробити, дуже хотіла б! Приміром, узимку, в заметіль, вигнати за двері якусь нещасну жінку… Чи, може, ти забрав би її і одвів у холодну, га? Ото здобув би собі славу!

— Звичайно, то був би дуже тяжкий обов’язок… — м’яко почав містер Берд.

— Обов’язок, Джоне? Не кажи цього слова! Ти добре знаєш, що ніякий то не обов’язок, не може бути обов’язком! Коли господарі хочуть, щоб їхні раби від них не тікали, нехай поводяться з ними по-людському — ось як я вважаю. Якби я мала рабів (а я сподіваюсь, що ніколи їх не матиму), я б не стала їх ловити, коли б вони схотіли втекти від мене… чи й від тебе, Джоне. Ніхто ж не тікатиме від добра, правда? А коли вони й утечуть, то подумати лишень, скільки їм, бідолашним, усього терпіти доводиться, — і холод, і голод, і страх. і ви ще хочете, щоб усі їх цькували! Ні, хай там буде хоч який закон, а я цього ніколи не робитиму!

— Мері, голубонько, поміркуймо разом…

— Я не люблю розмірковувати, Джоне, а надто про такі речі. То ви, політики, маєте звичай туману напускати, навіть і там, де все ясно, мов божий день. А коли доходить до діла, ви й самі не вірите в те, що говорите. Я ж добре знаю тебе, Джоне. Ти віриш у справедливість цього закону не більше, ніж я…

Під цю критичну хвилю в двері просунулась голова старого Куджо — негра, що робив у домі всіляку роботу.

— Нехай пані вийде до кухні, — мовив він. Сенатор з полегкістю подивився вслід своїй маленькій дружині, і на обличчі у нього кумедно змішались задоволення і досада. Він сів у крісло й узявся читати газету. Та за мить біля дверей почувся схвильований голос дружини: