Юрiй Луценко. Польовий командир, стр. 48
А ось, скажімо, в боротьбі з проституцією Луценко мало не опинився в незручній ситуації, почавши дискусію з керівником ГУМВС Києва Віталієм Яремою. Восени 2006 року начальник столичного міліцейського главку виступив з ініціативою легалізувати проституцію, відмінити кримінальне переслідування повій, залишивши при цьому статтю за торгівлю людьми та примушення до зайняття проституцією. Тим більше що секс-індустрія в нас практично легалізована і координати борделів можна знайти в будь-якій рекламній газеті, не кажучи вже про Інтернет. У такий спосіб, казав Ярема, можна суттєво розвантажити міліцію.
Луценко тоді виступив категорично проти. Не приховуючи, що керівник столичної міліції є одним із його улюблених підлеглих. [32] Та попри це, він висловився стосовно пропозицій Яреми наступним чином: «Ця неординарна ідея, мабуть, прийшла йому в голову після святкування власного дня народження. Звісно, що про це мова навіть не йде. Минулого (2005) року Ярема зустрічав власний день народження в літаку, яким летів на нараду, а цього (2006) року – під землею, [33] де ми проводили наради з опонуючими сторонами щодо святкування чергової річниці Української повстанської армії. Такі неординарні святкування дня народження приводять до таких неординарних ідей».
Погодьтеся – сама тема дискусії так само не зовсім ординарна.
– Тут можна використовувати класику: коли Папа Римський проїхав по регіонах України, його спитали, як він ставиться до паризьких проституток. Він поцікавився: «А що, це в Парижі актуально?». На другий день газети вийшли з заголовками: «Папа Римський, зійшовши з літака, в першу чергу поцікавився, чи є в Парижі проститутки». Я прекрасно знаю, як це маніпулюється. Коли говорити про ту історію… Не те щоб я був категорично проти ініціативи Яреми. Просто трохи так неакуратно його покритикував. Він, у принципі, правильно каже. Боротися з проституцією немає ніякого сенсу, в усьому світі вона була, є і буде. Тільки в Радянському Союзі її не було. Хоч сексу не було, а проституція була. Тому, очевидно, її треба легалізувати. Але поки що не знайшлося ні політичної сили, ні конкретно фізично такої особи депутата, який би пішов на такий закон. Так само ми десь років зо три шукали, хто ж буде автором закону про похоронну справу. Ніхто не хотів. [34] Тут теж очевидно, що ніхто не хоче стати на все життя автором закону про публічні будинки. Просто інше питання, що в суспільстві до цього таке ставлення неоднозначне. Принаймні не міліції бути ініціатором. Бо скажуть, що ви з ними боріться, а не шукайте способу, як їх легалізувати. Хоча для держави в цілому варто легалізувати цю річ, поставити її в рамки, в кінці кінців – відірвати величезний шматок тіньового бізнесу.
Одначе такі речі – не головне, що хвилювало головного міліціонера. Насправді Луценко, знаючи рівень підготовки міліції, був дуже занепокоєний відтоком професіоналів у кримінальні структури. Йдеться не про дезертирство: досягши віку, коли, згідно із законом, міліціонер може йти на пенсію, цей професіонал лишається ще в розквіті чоловічих сил та має сили й бажання працювати далі. Дехто переходить у державну службу охорони, комерційну структуру при МВС, яка частину грошей за охоронні послуги перераховує в бюджет, а частину лишає для того, аби утримувати себе. Державі це вигідно, одначе це так само вигідно і бізнесовим структурам, частина з яких не завжди займається чесним бізнесом. Однак ДСО – структура, яку все ж таки можна контролювати. Гірше, коли професіонали переходять зі своїм досвідом роботи та зв’язками у МВС під дах до приватних недержавних комерційних структур.
Часи, коли всі бізнесові справи вирішувалися на «стрілках» бритоголовими «братками» за допомогою автоматних черг, пішли в минуле і не повернуться. Розбійництво на вулицях уже нікому не потрібне. Організована злочинність набула інших форм, через що Луценко розпорядився переглянути функції УБОЗу і поступово почати скорочувати управління боротьби з організованою злочинністю, переводячи його зі статусу окремого міліцейського підрозділу в загальний.
– Мене зараз дуже сильно критикують за те, що я мінімізовував УБОЗ. Насправді на сьогодні він втратив таке особливе значення. Я його поставив у загальний стрій кримінальної міліції. До речі, це було правильно. Я вважав, що в нас є новий опонент – це структури, які, ховаючись за приватним статусом охоронних агенцій, виконують ті ж самі функції, що й колишні бриті молодчики. Тільки єдина проблема, що в ці структури стягуються після пенсії найдосвідченіші професіонали силових структур. Вони мають колосальні знання, зв’язки, інформацію, вони тільки розквітли для служби, а закон дозволяє їм піти на пенсію. І вони потрапляють ясно що не на пенсію, хто буде сидіти вдома в такому віці, після сорока років… Саме вони тепер являють найбільшу загрозу для нас. У поєднанні з фаховими юристами вчорашні міліціонери займаються рейдерством, тобто – захопленням підприємств, часто – під загрозою фізичного насильства. Діють без стрілянини, але результат той самий. Треба робити просту річ: Росія прийняла простий закон, згідно з яким суперечливі бізнесові питання розв’язує тільки Господарський суд, а не будь-який суд по всій країні. У нас же, коли були проблеми навколо Нікопольського феросплавного заводу, голова Фонду держмайна Валентина Семенюк отримала біля трьох десятків рішень судів, які суперечили один одному. А контролюють і забезпечують прийняття таких рішень наймані банди фактично легалізованих охоронних структур, де працюють учорашні міліціонери. Таких структур я в спадок отримав дві тисячі і скоротив лише на третину. Ліквідуємо фірму «А» – на її місці з тими самим людьми виринає фірма «Б» і так далі. Це найбільша на сьогодні проблема в країні. Коли в МВС зрозуміли, що моє припущення виявилося правильним, почали організовувати спеціальний департамент розвідки і аналітики, який мав би все це узагальнювати. Мені здається, що, слава Богу, зараз, після моєї відставки, цей відділ зберігається в структурі, його розвивають, розуміючи, що просто так працювати по старинці неможливо. Криміналітет швидко рухається в пошуках напівлегальних форм своєї активності. І треба давати йому адекватну відповідь.
Починань було багато. Але, як показав час, більшість планів усе ж таки не вдалося реалізувати до кінця. Причина, на мою думку, в тому, що, титанічними зусиллями вивівши міліцію за сферу впливу політичних сил, міністр залишився політичною фігурою, яка виявилася незручною як для противників, так і для деяких учорашніх соратників.
«Я сказав Януковичу: “Смотрящих не буде!”»
6 вересня 2005 року держсекретар Олександр Зінченко скликає прес-конференцію, де пояснює журналістам причину своєї добровільної відставки. За його словами, країною фактично керує не голова держави, а його кум, олігарх Петро Порошенко. Він і Олександр Третьяков використовують владу в своїх цілях. Зінченко прямо звинувачує їх у корупції. Прокуратура відреагувала швидко – перевірка показала, що Порошенко, Третьяков і Мартиненко, що примкнув до них, звинувачені в корупції безпідставно. Народ, попри це, вірить Зінченку.
Дуже швидко, з невеликим розривом у часі, подає у відставку віце-прем’єр із гуманітарних питань Микола Томенко. Ставлення до нього вкрай неоднозначне, особливо – після скандалу довкола лобіювання ним гурту «Ґринджоли» як офіційних представників України на конкурсі «Євробачення» і намірів заборонити рекламу алкоголю по телебаченню. Але йому так само вірять: Томенко і Зінченко сприймаються як реальні герої Майдану, причому Томенка називають і ді-джеєм революції, і одним із її польових командирів. Та головне – в них немає великого бізнесу. Бізнесменів українці не люблять, і Порошенко, хай він хоч буде кілька разів «помаранчевий», у народі не популярний.
32
У січні 2007 року, менш ніж через місяць після відставки Юрія Луценка з посади міністра внутрішніх справ, Віталій Ярема написав рапорт про звільнення.
33
Щоправда, він не уточнив, де саме «під землею» проводилися наради про дотримання правопорядку під час запланованих на 14 жовтня святкових заходів.
34
Йдеться про закон, що регламентує порядок поховання, який розглядався в парламентському комітеті зв’язку, транспорту і комунальних послуг. Луценко, який був на засіданні цього комітету, зрозумів – ніхто не хоче стати автором закону про кладовища. Його, зрештою, таки прийняли, і він діє, але хто конкретно є його автором – лишається невідомим.