Юрiй Луценко. Польовий командир, стр. 21
За словами Тараса Стецьківа, Кучма все ж усвідомив, що знайдеться кілька тисяч відчайдушних людей, котрі перелізуть через паркан його дачі. В такому разі він буде змушений дати команду стріляти. А це, у свою чергу, призведе до ще більш масових заворушень. Хоча він не знав, що штурм дачі не готувався. Блокада відбувалася лише для того, аби чинити психологічний тиск. Адже Кучма розуміє лише мову сили, переконати його нікому ніколи ні в чому не вдавалося.
Хоча на якомусь етапі драбини в Кончі-Заспі все ж таки з`явилися. Польові командири згадують дзвінок Романа Зварича, якому, в свою чергу, подзвонив посол США в Україні Джон Хербст, а тому – донька Кучми Олена Франчук. За її розпачливими словами, до паркана вже прихилили драбини і хочуть перелазити. А через те, що поскаржитися нема кому, бо зараз в Україні президента захищати або не можуть, або не хочуть, вона звернулася по допомогу до американського посланця.
Виявилося, все дуже просто. Драбини, котрі так налякали президентську родину, активісти «Пори» не прихилили до паркана, а примостили до стовбурів сосон за десять метрів від нього. Зробивши своєрідний оглядовий майданчик, аби кожен бажаючий міг подивитися бодай на відстані, де і як живе український президент.
Однак реальна загроза штурму свою справу зробила. Пізніше, коли Ющенко спробував завалити невигідну йому політреформу, польові командири запропонували: «Якщо ви тиснете на Кучму, а той опирається, то потрібно йти і Кучму захопити. Але, дорогі депутати, при цьому ви підете попереду. І перелазити через паркан будете першими. І по вас можуть стріляти. Коли ви до цього готові, тоді валіть політреформу, посилайте Литвина в Кончу-Заспу, і, якщо він повернеться з фінгалом і непідписаними змінами закону про вибори, то ми змушені будемо очолити похід людей на Кончу. Але, повторюю, там можуть стріляти. Особисто ми до такого революційного сценарію готові. І якщо ви теж готові, то ходімо. А якщо ви, шановні, не готові до цього, то йдіть і голосуйте за політреформу».
Чим усе закінчилося, вже відомо.
Леонід Кучма все ж таки привітав Україну з новим, 2005 роком. Він був у чорному костюмі і виглядав, наче мумія, що повернулася. Коли за кілька тижнів у держави був уже інший президент, Кучма замовк, дуже рідко погоджуючись на якісь інтерв’ю. Він узагалі відмовлявся нагадувати про себе в будь-який спосіб. З боку це виглядало так, наче він хотів, аби про нього швидше забули.
– Чому нема політичної волі його принаймні допитати в Прокуратурі – це питання. Він зараз сидить в Україні і має наглість давати свої оцінки політичній ситуації. А тепер тим більше – просто героєм себе подає, ожив. Ожив. Насправді після посмертної записки Кравченка [5] йому взагалі не можна з’являтися на людях. Бо бувають вироки юридичні, а бувають – моральні. Тому записка Кравченка – це моральний вирок Кучмі. Мені здається – це взагалі найбільший вирок у справі Гонгадзе, який йому можна було дати в нинішній ситуації. У протоколах допиту Чечетова [6] та інших матеріалах слідства було розказано про причетність бізнес-сім’ї Кучми до розкрадання країни. Але він на свободі, і це зайвий раз доводить неприпустиму бездіяльність Генеральної прокуратури України. Він доторканний де-юре, а де-факто лишається недоторканний. Я впевнений у цьому, бо очевидно, неофіційні гарантії про недоторканість були надані йому під час круглого столу в ході революції.
Розуміння цього всього прийде потім. Поки що Кучму справді гнали геть. У процес втручається Європарламент і 1 грудня закликає Україну провести повторні вибори президента, аби розв’язати кризу демократичним шляхом. Понад 500 співробітників дипломатичного відомства України приєднуються до заяви про те, що Україну має очолити лідер, який має реальний мандат довіри народу.
У цей самий час в урядовому аеропорту «Внуково-2» (Москва) проходить зустріч Президентів Росії й України – Володимира Путіна та Леоніда Кучми. А Віктор Янукович подає до Верховного Суду зустрічний позов, у якому просить визнати недійсними підсумки другого туру виборів у зв’язку з фальсифікаціями на Західній Україні й зобов’язати ЦВК повторно встановити результати голосування. Верховна Рада 229 голосами «за» висловлює недовіру уряду Януковича, наслідком чого є відставка Кабміну. Петро Порошенко оголошує про зняття облоги з будинку Верховної Ради. Багатотисячна колона «помаранчевих» революціонерів на чолі зі щасливими Петром Порошенком, Юлією Тимошенко, Юрієм Луценком, Валентиною Семенюк, які стоять на даху мікроавтобуса, повз будинок Кабміну вирушає на Майдан.
А наступного дня перший заступник міністра внутрішніх справ Михайло Корнієнко заявляє про порушення 15 кримінальних справ за фактами блокування державних установ і доріг. Після зняття з посади міністра Луценка він знову опинився при владі в МВС.
«Мешканцям наметового містечка я сказав: “Тепер ви відповідаєте самі за себе”»
Будь-яку революцію роблять не політики, а люди, і українська – не стала винятком. Оцінки та переоцінки прийдуть потім. Коли одним стане соромно за те, що кричав: «Ющенко!» – на морозі, іншим – за політиків, які здали не тільки «їхнього» Ющенка, а й узагалі зрадили Майдан, а ще хтось захоче повторити ті дні.
Бо це були єдині 17 днів у нашій історії, коли влада в Україні справді належала народу. Кримінальну справу за користування цією владою не вдалося відкрити ні проти кого.
Всупереч активним старанням влади ускладнити людям шлях до Києва, у столиці зібралася величезна кількість людей, котрі жадали дій і не знали, до кого звертатися. У перші дні революції громадяни хапали польових командирів за груди: «Що робити? Де ж ваші депутати? Чому вони не керують?» Десь на четвертий день почали з’являтися самопроголошені отамани, котрі збирали свої сотні, самоорганізовувались і вже зверталися до Луценка по розпорядження. А якщо не знаходили «головного отамана», заявляли: вони від Луценка. І блокували все, що бачили на дорозі. Тобто люди виявилися дуже свідомими та самоорганізованими. Вони значно чіткіше, аніж вожді, уявляли, що їм робити, в який момент і куди йти.
Здебільшого людям усе ж доводилося перебувати в очікуванні. Особливо коли почався багатоденний переговорний процес. Тому постійно виникала потреба підтримувати в пікетниках бойовий дух і готовність, одночасно тримаючи їхній революційний порив у межах законності та здорового глузду. Це очевидно вдавалося. Всі установи, в силовому захопленні яких намагалися звинуватити людей, практично самі здавалися без бою – вони хотіли здатись і служити вже переможцям.
– Нам повідомили, що Янукович збирається розгорнути анти-Майдан на Європейській площі, в кілометрі від Майдану. Там зберуться його так звані прихильники і буде мітинг. Прикидаю – може бути бійка. Тому приймаємо рішення поставити «наших» на підступах до площі, аби не допустити бійки двох антагоністичних сил. Таксисти обгородили периметр. Питаю в людей: «Львів’яни є?» Звичайно, були, тільки, як на мене, забагато. Тоді шукаю тернопільців – їх виявилося трошки менше. «Значить так, – кажу, – вас зараз очолює Тягнибок, Гудима…». Називав тих, хто стояв біля сцени і кого я бачив, а тоді зрозумів – щось трохи екстремістський виходить набір. Тому для балансу назвав ще Лілію Григорович. «Ось із ними йдете і організовуєте пікет. Ваше завдання – зайти на східці «Українського дому» і стати там. По периметру будівлі ми виставили машини, щоб сходи не могли штурмонути. Згори, зі східців, захищатися легше». Через п’ятнадцять хвилин підбігає юнак, червоно-чорна бандерівська пов’язка на рукаві, доповідає: «Пане провідник! «Український дім» захоплений! Прапор вивішений! Чекаємо портрета Ющенка!» – «Як захоплений?» – «Ми їм сказали: «Слава Україні, смерть ворогам!» Вони відчинили нам двері, нас запустили. А самі пішли геть». Так «Український дім» став базою для відпочинку революціонерів. Ми його відразу назвали «Галицьким домом», бо там діяла зразкова галицька самоорганізація. Поки політики думали, що робити, вони самі розбилися на сотні, на тисячі, організували медичне забезпечення. Працювали навіть пункти по сортуванню одягу – його сортували навіть за розмірами. Я часто навідувався туди, бачив, як люди сплять на сходах від ескалатора, – потім ці фотки стали знаменитими.
5
Юрій Кравченко – екс-міністр внутрішніх справ України. Його вважали одним із найбільш імовірних наступників Леоніда Кучми на посту президента. За деякими даними, був прямо або опосередковано причетний до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Це, зокрема, заявляв один із лідерів БЮТ Олександр Турчинов. Покази Кравченка могли стати дуже важливими для пред’явлення звинувачень не лише виконавцям, а й замовникам вбивства, серед яких називають Леоніда Кучму: ніби наказ «розібратися з журналістом» тодішній Президент України неодноразово віддавав у присутності керівника МВС. 4 березня 2005 року, майже відразу після того, як у прямому ефірі «5 каналу» народний депутат, активний учасник «помаранчевої» революції Григорій Омельченко заявив про необхідність затримати Кравченка і, зачинивши в камері під охороною, врятувати йому тим самим життя, екс-міністра знайшли мертвим на власній дачі в Кончі-Заспі. Перед тим за чотири години до смерті він заявив про намір дати свідчення в прокуратурі. І хоча було виявлено два вогнепальних поранення, в підборіддя та скроню, слідство відстояло версію самогубства.
6
Михайло Чечетов – колишній народний депутат України, екс-голова Фонду Держмайна України. Звільнений з посади в квітні 2005 року. За відставку Чечетова голосувало 287 депутатів. Проти виступили тільки комуністи та СДПУ(о). Втративши статус недоторканності, Чечетов був неодноразово допитаний у прокуратурі як свідок по «справі Кучми», яку так і не вдалося відкрити.