Юрiй Луценко. Польовий командир, стр. 20
Потім Тарас Стецьків скаже: тоді народ вперше показав владі, що може дістати її фізично. Тому штурм парламенту, який дуже вчасно призупинив Луценко, справді можна вважати переломним моментом революції. Після цього захоплення Кабміну й адміністрації вже не було потрібне, оскільки влада зрозуміла: так само можна дістати і Кучму. Що потім і було зроблено, коли активісти «Пори» прийшли в Кончу-Заспу.
«Я впевнений – Кучмі були надані гарантії»
Все ще діючого українського президента справді кілька разів могли реально захопити. Але більш ефективною виглядала демонстрація його безсилості.
В перші дні Кучма наочно явив її сам, навіть не відреагувавши офіційно на події на Майдані та в парламенті. Один мій знайомий провів потім досить дивну паралель: приблизно так само відмовчувався 1941 року Сталін, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Адже до радянського народу звернувся Молотов, хоча люди чекали заспокійливих слів від «культового» вождя. Поки що ніде чітко не прописано, що робив Сталін у перші дні війни. А про Кучму говорять однозначно – пив. Про те, що глава повсталої проти нього держави перебуває в явно плачевному стані, яскраво свідчили телекамери, котрі фіксували його зустрічі з Хав’єром Соланою та іншими іноземними «миротворцями».
У своєму інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» відразу після перемоги «помаранчевих» Тарас Стецьків проводить інші аналогії. Коли у Франції Людовік XVII утік у Версаль, то парижани довго думали, як бути, а потім пішли туди і повернули його в Париж. Ця історія була нами розказана, відразу переосмислена, і «Пора» негайно пішла блокувати дачу президента.
Справді, Кучма в ті дні був повністю деморалізований. Луценко згадує випадок, коли польові командири оголосили: президента не можна пускати на робоче місце, тобто – в адміністрацію. Саме тоді Кучмі було дуже важливо з`явитися там і довести самому собі та всьому світові, що він поки що лишається президентом і має якусь владу, може на щось впливати. Тому напередодні його появи на Банковій на Майдані оголосили повну бойову готовність, а Микола Томенко закликав людей згуртуватися на десяту ранку.
– Приходжу о сьомій. Мені пообіцяли, що буде машина з озвучкою – голосу на той час уже не було, зірвав до хрипоти. Виявляється, машини не буде, зате є десять мегафонів. Правда, в них нема батарейок, а в цей час їх купити ніде. Довелося знову напружувати голос – треба, аби мене почули тисяч десять людей, які зібралися для чергового походу на Банкову. Колона пішла вгору, міліція розступилася. Потім мені розказали: міліцію навезли з інших міст, київській не дуже довіряли. Ці загони мусили утримувати людей на підступах до Адміністрації Президента. Наші демонстранти були не навчені в позиційних боях, тому Юра Гримчак допоміг колоні пройти через ці ланцюги – він мав такий досвід. А тоді просто на нас поїхав кортеж Кучми, озвучений мигалками. Йому було важливо в`їхати в підворітню адміністрації, аби довести – він може пересуватися столицею, не зважаючи на Майдан. І в цей момент броньований «мерседес» Андрія Деркача, хресника Кучми, перекриває йому цей в`їзд! І ми тут же затоплюємо собою все довкола. Кучма розвертається і повертається в Кончу-Заспу. На цьому, здається, Кучма зрозумів, що його влада скінчилася. Коли хтось сьогодні щось там каже про Деркача і критикує мене за дружбу з ним, я відповідаю: він тоді зробив вчинок і в той момент ризикував. Кожному треба дати право як на помилки, так і на нове нормальне життя.
Проте, здається, останнє правило має винятки. До яких, поза сумнівом, належить Леонід Кучма, ворог номер один як для Луценка, так і для більшості революціонерів іще з часів «України без Кучми». Коли «пористи» заблокували його на дачі в Кончі-Заспі, це видавалося не лише Майдану, а й більшості громадян України цілком логічним та правильним ходом. Помилкою не буде навіть припущення, що діючий український президент на той час дістав практично всіх: друзів, ворогів, «помаранчевих», «біло-блакитних», «червоних», «зелених», революцію, контрреволюцію, європейських переговірників на чолі з Хав’єром Соланою та, за чутками, навіть власну родину. Ситуація могла бути розв’язана лише за двома сценаріями.
Перший – стосовно Кучми приймається якесь законне юридичне рішення, бо він усе ж таки – діючий та легітимний глава держави, формальний гарант Конституції. Будь-які насильницькі дії проти нього вже є порушенням закону: без пред’явлення звинувачень, суду та вироку позбавлення волі вважається незаконним, а Майдан, який ухвалив таке рішення – великою злочинною групою. Навіть якщо це рішення виправдане і справедливе. Другий – Кучма щось вирішує із собою сам. Це було б найбільш сприятливо для всіх, і за такого повороту подій Майдан міг би згорнутися набагато швидше.
Проте варіант, за яким Кучма кається і здається на милість переможця, виглядав надто утопічно. Так само як можливість притягти його до суду на законних підставах. Тому на якомусь етапі з діючим Президентом почали домовлятись, і це був той самий третій шлях, який став подразником і київського Майдану, і численних Майданчиків, що виникли по Україні. Люди хотіли воювати з Кучмою.
Однак до діючого президента прийшло розуміння: революція схиляється до мирного шляху розв’язання ситуації. І в цьому процесі, як не крути, його роль як формального голови держави дуже важлива. Тому, коли Кучма приїхав у Маріїнський палац для переговорів, він відразу почав вимагати поступок з боку «помаранчевих». У першу чергу – розблокувати його дачу, інакше за стіл переговорів він не сяде.
Виглядало так, що Ющенко не знав про блок-пост у Кончі-Заспі. Це зайвий раз підтверджує: політики-«вожді» та польові командири Майдану жили своїм окремим життям, ставлячи перед собою абсолютно різні завдання і бачачи абсолютно різні способи їх вирішення. Тому Ющенко міг уже тоді почати торгуватись і вимагати від Кучми в обмін на різні поступки виконувати дані ним обіцянки і підписувати документи про відставку Уряду Януковича, Генерального прокурора Геннадія Васильєва та ін.
– Я тоді вийшов на Майдан і думаю: потрібно ж якось людей підготувати до того, що з Кучмою усе-таки домовлятимуться. Виходжу на сцену і кажу: «Дорогі мої, я можу вам принести сюди руду шкірку Кучми і повісити її тут на цвяшок». Усі закричали: «Ура!». А я їм: «Але потрібна не шкірка, а його підпис». А вони кричать: «Шкуру давай!». Коли Кучма таки все підписав, Литвин, Ющенко і Мороз пішли з ним у кабінет Литвина. І там за столом три революціонери припустилися історичної помилки: вони спробували перепити Кучму, що не вдавалося ще нікому. Але, попри це, там була можливість домовитися про що завгодно. Першим звідти вийшов Мороз. Він домовився про те, що Кучма зніме блокаду з озера, де Олександр Олександрович колись ловив щук. У цьому весь Мороз. Справа зроблена, і він домовився, що на половині озера, котре нині перегороджене і куди його не пускали вісім років, він тепер знову зможе ловити щук. Він не домовлявся з президентом ні про прем’єрське крісло, ні про щось інше, а вирішив проблему з озером, піднявся і пішов. По дорозі сказавши пресі «Слава політреформі!». Другим вийшов Ющенко – він не п’є, тільки пригублює. Цей розповів про «велику перемогу українського народу». Останнім залишив цю сцену Литвин. Про що він домовлявся з Кучмою, я не знаю.
Політреформа, яку тоді вважали компромісним рішенням для виходу з кризи і порятунком для революції, ще трохи – і загнаної в глухий кут через пасивний опір Кучми, тепер хочуть скасувати. Адже саме вона через дії спікера парламенту Володимира Литвина на початку 2006 року черговий раз призвела до політичної кризи в Україні. Але тоді таких наслідків ніхто не чекав. Додавити Кучму – ось що виглядало головним.