Серце Всесвіту, стр. 15
Урочисте почуття зародилось в грудях Андрія, сповнило все єство, гордістю запалило серце.
Це ж моя країна першою зруйнувала стіну неуцтва, запалила новий світильник знання. Ніби кора бруду, невмолимо спадає з тіла людства шкаралупа ненависті, розбрату, темряви. Хто зупинить могутнє стремління духу до безмежної волі? Хіба втримається туман під проміннями Сонця?..
Савенко заплющив очі. В його свідомості вирували якісь фантастичні видіння. Марилися казкові кораблі, не бачені ніколи будинки, сонценосні істоти різних світів. Музика кришталевих акордів котилася з безмежжя, сповнювала душу чудесною гармонією. Хай пливе в безконечність час, хай в непоборному плині своєму нищить старе, темне, дисгармонійне і породжує все прекрасне. Це — невмолимий процес. Розум виявляється в будь-яких формах. Та він вивчає об’єктивний, а не вигаданий світ. І це об’єднує його. Я щасливий… я першим відчув велику єдність… Я щиро віддав своє життя ради того єднання…
Минали години. Андрій непорушно сидів на скелі. Закінчувався кисень в балонах, та він не звертав на те уваги. Величні, осяйні думки пливли, ніби мелодія органа, несли свідомість в нові світи. Холод проникав до серця, певне, почала слабнути термоустановка скафандра. Наступали останні хвилини…
Та коли почалася задуха, коли легені судорожно стислися, відчувши отруйну вуглекислоту, Андрій отямився. Він затуманеним поглядом поглянув на хронометр, сумно всміхнувся пересохлими вустами. Кінець…
Звідусіль котиться мла, застилає обрій. Та що там, над скелями? Зелений вогник. Земля… Вона посилає прощальний промінь своєму сину…
З сивого туману з’явилося обличчя неньки. Вона простягає до сина струджені руки, очі сповнені німим благанням і відчаєм. По блакитному небу прокотилися білосніжні хмарини, розтанули вдалині, перетворилися в зграю лебедів…
Страшний біль пронизує груди, розтинає серце розпеченим шворнем. Сліпучий блиск виник перед очима космонавта. Постать мами хитнулася, впала, покотилася в темну прірву…
— Ненько, — прошепотів Андрій…
— Ненько-о-о! — відгукнулося в безконечності, і луна мільйони разів повторила той заклик, посилила, понесла до зеленого вогника…
Кривава імла насунулась звідусіль, згустилася, проковтнула свідомість…
КОЛОНІСТИ САТУРНА
Ціною нелюдських зусиль Огнєв і Шура наповнили частину баків аміаком. Вони буквально валилися з ніг. Через двадцять дві години командир сказав:
— Більше чекати не можна. Я стартую. Дівчинко… ти чекай тут, в каюті корабля. І вір…
Шура мовчки хитнула головою. Вона одягла шолом і, обнявши Огнева, пішла до виходу. Та, востаннє поглянувши в ілюмінатор, раптом скрикнула.
— Що з вами? — занепокоївся Огнєв.
Вона показала рукою на ілюмінатор, в її очах з’явився вираз безмірного подиву. Командир кинувся до оптичного отвору, поглянув. З неба опускався якийсь утвір. Він був схожий на велетенську дзигу. Поверхня його переливалася іскрами в променях Сатурна і Сонця.
— Космічний корабель, — прошепотіла Шура.
Дзига наближалась. Вона опускалась по скісній лінії, виростала в розмірах, закривала собою диск Сатурна і зірки.
— Що це значить? — замислено промовив командир. — Невже врятована нами істота викликала допомогу? Погляньте — вони опускаються прямо на нас…
Те, що трапилося далі, здавалося космонавтам галюцинацією, сном наяву. Кілометррвий корабель закрив собою велику частину рівнини. «Розум», ракета з космонавтами опинилися всередині гігантського напівпрозорого купола. Потім могутня сила підняла колосальну дзигу вгору. Ракета теж одірвалася од ґрунту, летіла в просторі.
Навколо потемніло, стіни чужого корабля стали непрозорими Космонавти побачили, що їхня ракета опинилася в гігантському сферичному приміщенні.
— Вони кудись летять! — скрикнула дівчина. — А як же Андрій?
— Тихо, Шуро, — озвався зачудований Огнєв. — Ти бачиш — вони прилетіли за нами. Я не вірю, щоб вони забули Андрія… Нам треба ждати.
Дівчина сіла в крісло, з надією і нетерпінням чекала.
— Чому вони не з’являються? Де вони? Які?
— Терпіння, Шуро… Все буде добре…
Минали хвилини. Години. Не відчувалося ні руху, ні прискорення. Здавалося, космонавти висли десь в безмовності. Тільки в каюті ракети сяяла лампа освітлення, а зокола переливався вишневий морок, густий, пружний, непроникний.
Та ось знову повільно народилося світло. Стіни безмежної споруди ніби зникли, стали прозорими. Командир припав до ілюмінатора, радісно притягнув дівчину до себе.
— Шурочко. Ми на Мимасі. Ось місце катастрофи. Там я залишив Андрія.
— Де він? — несамовито скрикнула Шура, притискуючи руки до грудей. — Ви бачите його, капітане?
— Там… біля той гряди скель. Бачите отвір? Там ми знайшли істот… Дивіться — вони прямують туди.
Справді, невеликі темні апарати попливли над сліпучо-білою рівниною до урвища. Деякі з них зникли в отворі грота, один наблизився до плоского каменя, на якому щось темніло. Через хвилю з грота повернулися, попрямували до корабля.
— Напевне, вони забрали мертвих, — схвильовано сказав командир. — А той, окремий — поглянь, Шуро… Він знайшов Андрія!
Дівчина з страхом, з надією дивилася туди. З літального апарата випливли дві фіолетові кулі. Шура запитливо подивилася на Огнева.
— Це й є живі істоти, — сказав командир.
— Такі дивні, без жодної форми?..
— Зачекайте, — загадково всміхнувся Огнєв. — Не знати, хто з нас досконаліший…
Кулі зупинилися над темним предметом, підняли його. З грудей дівчини вирвався стогін.
— Це він… Мертвий…
Командир кинув погляд на хронометр. Похилив голову. Заперечувати не було потреби. Минуло сорок три години. А кисню залишилося на сорок. Вже три години їхній друг лежав мертвий… Але для чого вони забрали їхнього товариша? Куди несуть?
Літальні апарати піднялися в повітря, минули рівнину, повернулися в нутро корабля. Так, як і раніше, зненацька померкло світло, імла покотилася навколо, стіни дзиги стали непрозорими. Ракета колихнулася. Певне, корабель знову вирушив у політ. Але куди? В якому напрямі? Чому ніхто з розумних істот не з’явився до людей Землі?..
Відповіді не було. Залишилися надія, чекання, тривога…
В ГОСТЯХ У КОСМІЧНИХ БРАТІВ
Змучена безсонням, страшними подіями, безупинним напруженням, Шура поринула в глибокий сон. Темрява ласкаво обняла її, несла в невідомість, відновлюючи втрачені сили, поглинаючи час чекання.
Та ось в прірву забуття долинули тихі слова:
— Встаньте, Шуро…
Хто це говорить? Огнєв? Як важко прокидатись. Голова падає вниз, несила звестися…
— Дівчинко, тут такі чудеса! Прокиньтеся!..
Шура розплющила очі і відразу ж зажмурила їх. Крізь ілюмінатор в каюту проникало сліпуче сяйво. Дівчина підійшла до Огнева, поглянула назовні ракети.
Стіни велетенського корабля знову стали невидимими.
На півнеба виросла куля Сатурна, а внизу простягалася вдаль, мов казкова дорога серед Космосу, смуга знаменитого кільця. Якраз вона й відбивала сонячні промені, що заливали все навколо, сліпили зір.
— Феєрично, — прошепотіла дівчина.
— Не в тому справа, Шурочко. Гляньте сюди… Бачите — в самому кільці смуги сяйва? Це вже не блиск сонячних променів…
— Бачу… І в окремих місцях своєрідні спіралі. Невже штучні споруди?
— Безумовно. Кільце Сатурна — штучне, це очевидно. Вони ним збирають, конденсують енергію Сонця… а потім перетворюють в якусь іншу. Ці смуги сяють власним сяйвом. Тепер ясно, чому кільце Сатурна має такий сильний блиск…
— Невже вони летять прямо на Сатурн? Капітане, що буде з нами? На цій планеті тиск в тисячі разів більший, ніж на Землі!
— Спокійно, Шурочко… Адже їхній корабель не руйнується? А ми всередині корабля. Я вірю — скоро все з’ясується…