Хто ти?, стр. 83
— Гординя обуяла, Оксано, — осудливо сказав дядя Митя, встаючи з стільця. — Гординя! Не навчило тебе нещастя нічому! Ой, не навчило!
— Навчило, дядю Митя, — заперечила дівчина. — Ще й дуже! А тепер — давайте попрощаємось. По-людськи… Я не хочу робити вам боляче. Не будемо сперечатись…
Дядя Митя мовчки пішов до дверей, на виході одягнув картуз на голову, буркнув через плече:
— Як хочеш. Покаєшся, та буде пізно! Пізно…
Він вийшов. Стало тихо.
Оксана засміялась тихенько, щасливо. Пізно! Що він каже? Пізно. Пізно для чого? Каятися? Що таке каятись? За що? За помилки? Так вона сама осудила себе за свої помилки! Навіщо Ієгова? І до чого він? Де він? Найжорстокіший і найсвятіший суд в серці своєму!
Промінь сонця посилювався, грав на стінах. За вікнами переливалося розмаїте зеленкувате весняне марево, співали машини, раділи діти. Оксана похапцем склала останні книги до чемодана. Почала одягати сукню. Постояла перед дзеркалом, глянула на свої очі. Кивнула сама собі.
— Що, сестро? Боляче? Знаю. Нічого… Перетерпимо. Нічого. В огні і воді гартують сталь… Терпи…
Вона взяла чемодан, винесла на кухню. Одягла пальто.
Хтось постукав у двері. Дівчина запитала:
— Хто там?
Не відповівши, в двері зайшов Ниденко. Він зняв капелюха, пригладив рідке волосся на голові, зітхнув, вказав поважно:
Здрастуй, Ксана…
— Здрастуйте. — холодно відповіла дівчина, не дивлячись на нього.
— Я здивований, — розвів руками Ниденко. — Тому зайшов. Вже минуло біля тижня, як померла Софія Гаврилівна, а ви не виходите на роботу. Як це зрозуміти? Ви знаєте, що я вас люблю і все для вас зроблю, щоб приховати таку… недисциплінованість… але ж є якась міра?..
— Ви ще щось скажете, Василю Павловичу? — спокійно глянула йому в очі Оксана.
— Ксана, — забурмотів Ниденко, усміхаючись масляними очицями. — Навіщо ти так дивишся на мене? Я вже все забув… Я більше не буду говорити як начальник… а як друг… Ксана… Ти тепер одинока…
Він підступив до неї, простягнув руку.
Оксана відступила, рішуче сказала:
— Василю Павловичу, ви не торкнетесь мене!
— Ксаночка… ну як же так можна… ну дозволь…
— Невже ви не розумієте, що ви огидний мені? — скрикнула дівчина. — Невже й досі ви цього не збагнули?
— Як? — розгублено запитав Ниденко. — Як ви сказали?
— Ви чули, Василю Павловичу!..
— Ні! Ви, певно, збожеволіли! Я не дочув!..
— Та ні, — твердо і насмішкувато сказала дівчина. — Все правильно! Я не буду більше мовчати! Ви ніколи не були приємні мені! Розтлінний, лицемірний, сексуальний тип! Від вас тхне розпустою. Ви нечистоплотний, як блошиця!..
Ниденко аж пирхнув від обурення. Лоб у нього спітнів. Він надувся, почервонів, крикнув:
— Дівчисько! Як ви смієте? Та я після цього не стану вас терпіти й хвилини! Вижену! Сьогодні ж вижену! Геть!
— Не біснуйтесь, — заспокоїла його Оксана. — Я послала заяву про звільнення. Я сама йду від вас!
— Ви пропадете під парканом, — крикнув від дверей Ниденко. — Ви загинете в болоті!
— Ви забули, в якій країні ми живемо, — з осудом сказала Оксана. — Ви забули, що носите книжку комуніста в кишені. Нікчема! Крім вас, є ще мільйони трударів, робітників! Це вони творять життя! І комунізм будують вони! І туди таким, як ви, не ввійти… Ой!
Дівчина скрикнула від несподіванки, побачивши в дверях Євгена. А Ниденко, розлючений, ображений, не помічаючи нічого, люто погрожував:
— Ви ображаєте мене як людину і комуніста! Ви поплатитесь за це!..
— Гаразд, поплачусь, — нетерпляче сказала дівчина. — а тепер ідіть, ідіть! Забирайтесь геть!
— Ви смієте мене виганяти?
— Ану, котись, котись ковбасою, гад! — прогув басом Євген.
Ниденко оглянувся злякано, зіщулився. Євген згори вниз обпік його поглядом.
— Чого дивишся? Вас же попросили лагідно, культурно! Дівчина попросила. Чи, може, повторити минуле?
Він засукав рукава піджака. Ниденко метнувся в коридор, звідти крикнув:
— Ви в мене наплачетесь! Один раз вже одсидів! Ще попадеш!
— Давай, давай, — засміявся Євген. — Включай четверту швидкість!
Оксані здалося, що в підвалі заграла райдуга. Стало радісно і сумно. Хлопець стояв перед нею спокійний і ясний. В білій сорочці, високий, плечистий, ясноокий. Він мовчки дивився їй в очі. Мовчав.
— Ти прийшов, — прошепотіла дівчина.
— Прийшов, Оксанко…
— Чого?
— За тобою…
— З жалості? — прошелестіло запитання. І погляд дівчини — синій, гострий, як блискавиця, — заглибився в душу Євгена. Він мовчки похитав заперечливо головою.
— Я люблю тебе…
— Після того, що сталось? Мене… забруднену, зганьблену?.. Я зрадниця. Я зрадила тебе… любов твою…
— Ти чиста, — ніжно сказав Євген. — Ти не зрадила. Ти, засліплена, кинулася на чорний вогонь. І обпалила крила. Вони одростуть. Лебедині крила. Ти чиста, любов моя… Лебедя не можна забруднити. Любов очистить його…
— Що ти кажеш? — задихана, щаслива, сп’яніла від його слів, ледве промовляла дівчина. — Що ти кажеш? Я вмру від щастя… Ти прощаєш мене, Євгене?
— Мовчи, — сказав Євген. — Хто має право прощати? Я люблю тебе. Я ждав тебе все життя. Завжди. Я повинен іти з тобою. І коли ти спіткнулась, впала в дорозі, що з того? Можна пожалкувати, що це трапилось… Але все пройшло. Я з тобою. І шлях перед нами. Чого ще треба? Позаду помилки… Усміхнемось їм. І ходімо. Ходімо невпинно. Ще, може, спіткнемось, впадемо, розіб’ємо носи… Може бути! Та й то нічого! Аби вперед! Аби разом! Чуєш, Оксанко? Все буде добре, любов моя…
Оксана припала до грудей Євгена, плакала радісними сльозами і не соромилась їх. Мара минулого щезала, танула в пітьмі… А життя… Справжнє життя, справжня любов починалася лиш тепер…
Мелодія п’ята
ПЕРЕМОГА
СПАЛАХ
Срібним вогнем пломеніли в сяйві місяця свічки каштанів. Неонові ліхтарі кидали мерехтливі промені на постать святого Володимира. Біля нього пливла весела юрба. Над горами київськими лунала пісня.
Марія з тривогою і надією дивилася на Миколу. З ним щось діялося! Він щось згадував!..
Довгі, худі пальці його стисли металевий прут бар’єра. Очі дивляться десь в простір, туди, де на Лівобережжі мріють густі вогні нових поселень, Микола до чогось прислухається. Чогось жде. Тонке обличчя тріпоче, міниться. Щось хоче пробитися з нього, народитись в цей світ.
Чорні очі Марії горять надією. Гаряче в грудях. Згадуй, згадуй, друже! Хай прийде для тебе радість! Ти заслужив її великим стражданням, великим подвигом життя!..
Завмер Микола. В його очах відбилися дніпровські вогні, згасли. Піднялися груди і впали. І обличчя опустилося донизу.
Марія витерла сльозу на оці. Зітхнула тяжко. Знову нема. Знову надія її вмирає. Два тижні водить вона Миколу по Києву. Бувала і в театрах, і в консерваторії, і в філармонії, на концертах… Скрізь Микола ставав тривожним, напруженим. Він готувався до чогось незвичайного, намагався згадати… Марія знала, що треба ще щось… і тоді він згадає! Згадає! Тепер вона була твердо впевнена, що він жив і учився тут? Але як узнати? До кого звернутись? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. А їй не хочеться цього… Не хочеться…
— Ходімо, Миколо, — ніжно сказала вона. — Ходімо, друже… Ти щось згадував? Щось чув?
Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно і ласкаво. Прошепотів:
— Не знаю… Щось літає в повітрі… Знайоме… Дивне… Не знаю… Гаряче в голові…
Вони пішли алеями, тримаючись за руки. Зустрічні з подивом оглядали дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого, худого чоловіка з дитячим лицем. Очі його світилися іскрами навколишніх вогнів. Здавалося, він не бачив нікого. Тільки невпинно прислухався до нечутних звуків.
Вони спустилися вниз, перейшли Хрещатик. Піднялися в Першотравневий парк. Повільно йшли алеєю над кручами. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хмари купали в своєму потоці повновидий місяць. Він грався з ними, ткав срібну симфонію української ночі. Хитались каштани, шелестіли таємну пісню.