Хто ти?, стр. 82
Дядя Митя виступив з-за її спини, вказав пальцем на Євгена.
— Справжній сатаніст! Виродок пекельний! Одхрестися од нього, дочко! Живи спокійно! Іди по шляху божому!
— Замовкніть ви, слуги божі! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого довели дівчину? Замість того, щоб помогти, заплутуєте в ще більшу павутину.
Двері рвучко розчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.
— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?
— Громадянине! Ваші документи, — строго сказав міліціонер, міряючи очима Євгена.
— Нема при собі, — похмуро сказав хлопець.
— Тоді пройдемо до відділення. Ви, товаришу… е-е…
— Ниденко…
— Ви, товаришу Ниденко, теж. А до вас зайду пізніше, складемо протокол. Ходімо…
— Нічого, нічого, — злорадно заявив Ниденко. — Там тобі дадуть прикурить. Хуліган нещасний!..
— Громадянине, — попередив міліціонер, — прошу не виражатись! Прошу за мною…
Євген рушив до дверей. На мить зупинився, тихо, щиро покликав:
— Оксанонько…
Дівчина мов пробудилась, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягнула руки до хлопця, скрикнула:
— Євгене…
— Оксано, покайся, — стукнула мати костуром об підлогу.
Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, билася в риданні, схлипувала:
— Євгене… вернися… Євгене… Євгене…
А мати стояла над нею, як страшний привид, і істерично вигукувала:
— Покайся! Покайся! Покайся!
КРАСА СЕРЦЯ
Так мало часу минуло. Кілька днів. А скільки страждань! Скільки подій!..
Ось вона в тій самій кімнаті. Сама. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…
Кошмарним сном промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. В свідомості звучать слова останньої розмови. Жахливої, несподіваної. Мати злобно і настирливо вимагала, щоб Оксана ввійшла в секту єговістів. Вона кричала, що нема іншого шляху. Що перед смертю вона хоче знати — любить її дочка чи ні?
Оксана спалахнула. Зона різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, досить посміху і зневаги, покори і облуди. Вона людина і хоче вибирати свій шлях сама…
Мати тіпалась в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металась біля неї, заспокоювала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро і жовчно говорила:
— Нічого не зробиш… чужа кістка… Скільки вовка не годуй, а його в ліс тягне!
— Чужа? — стрепенулась Оксана. — Як чужа? Що ти кажеш?
Вона була вражена, спантеличена. Серце чомусь забилося в дивному передчутті.
— Кажу те, що є, — байдужим, холодним голосом казала мати. — Я мовчала все життя. Думала, що ти вдячна будеш. А ти віддячила — спасибі тобі. Знай же… не я породила тебе… Я тільки виростила тебе…
Світ потьмянів у очах Оксани. Похололи руки, ноги.
— Хто ж?.. Хто? — прошепотіла вона.
— Горенко — прізвище твоє. Оксана Миколаївна Горенко.
— Де вони? Де… батьки?..
— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром… а мати — бомбою. В степу, під Харковом. Я приймала роди в ямі. І одразу ж… вбило її. Мене солдати підібрали… З тобою. Медальйон з твоїм прізвищем… клуночок з білизною… і все… От і все…
Мати вже, мабуть, жаліла, що сказала правду. По її сухих зелених щоках текли скупі сльози. Та сама вона була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір невидющими очима, щось шепотіла сухими вустами…
А вночі наступала агонія. І смерть.
Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Недалеко баби продавали квіти в вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постояла біля могили і пішла. Пішла, подякувавши покійній за трудне життя, за турботи, прохаючи пробачення за муки, що не бажаючи принесла їй. Не бажаючи…
Різні дороги… Різні долі…
І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранки. Думає. Думає. Думає. Світанок надворі. У вікні проходять ноги людей. Тільки ноги. Сіре світло.
Тіні в кімнаті. Сумно.
На столику, перед Оксаною, футляр з скрипкою. Давно вона не торкалась струн. Давно…
А в душі знову звучить хаотична мелодія. Набір дисгармонійних акордів в стрімкому поєднанні. Плаче, стогне серце, хоче знайти вихід з непроглядного суму, з мороку, з світу скорботи…
Що їй діяти тепер? Що?
Зненацька на фіранку впала крапля світла. Промінь ранкового сонця. І Оксана здригнулася. Та крапля зазвучала в її душі чистим музикальним акордом. О радість!
Дівчина підвела голову, прислухалась. Повільно взяла скрипку, смичок. Прозвучали перші несміливі звуки… звуки пісні віри і надії. Які вони слабкі… які вони немічні… але вони летять у простір… вони народжуються!
Оксана поклала скрипку, задивилась на сонячний промінь. Зітхнула, ніби хотіла вдихнути в себе чистоту вогню. Здрастуй, сонце! Здрастуй!
Дівчина відхилила фіранку. Розтанули тіні в підвалі. Оксана всміхнулася.
Ти шукала відповіді? Ось вона — вічна відповідь. Сонце… Завжди в роботі… Завжди в неспокої… в творчості… Хмари на небі, мряка, дощ… але воно є… Є! І ніколи не згасне. Так і тобі. Треба йти до людей… до їхніх успіхів і радощів. До неспокою і трагедій. Трагедій? А в чому трагедія? Може, вона вигадана людьми? Найбільше лихо приходить… люди ридають, думають, що вже навіки повите сумом їхнє життя… Та минає короткий час, знову повертається радість… Інакше не можна. Інакше не можна… Спасибі тобі, сонце. Я зрозуміла тебе… Я йду… назустріч тобі…
Оксана закрила скрипку. Метнулася по кімнаті. Почала збирати в чемодан білизну, книги. Рухи її ставали жвавішими, бадьорішими. На якусь мить вона завмирала щось думала… а потім знову продовжувала роботу.
Збирання перервали. В двері постукали. До кімнати зайшов дядя Митя. Обличчя в нього було пісне і скорботне.
— Здрастуйте, Оксано, — тихо сказав він, скидаючи картуза.
Оксана була замкнута, спокійна. Вона привіталась і очікувально дивилась на гостя, не запрошуючи сісти.
— Я прийшов, щоб висловити свою печаль, дівчино, — сказав дядя Митя. — Я знаю, що вам дуже тяжко після смерті мами… Я хотів би поговорити з вами…
— Про що? — озвалася дівчина.
— Про вас. В останні дні ми з покійницею — царство їй небесне — часто говорили про вас, про вашу долю. Дозвольте, я сяду. Спасибі. На вашому прикладі можна бачити, що все в руці божій. Скільки ударів за короткий час. Де шукати рятунку? Куди йти? Суцільна тьма… Судьба указує шлях, Оксанко…
— І ви її посланець? — запитала Оксана.
— Так, Оксано, — не помічаючи іронії, сказав дядя Митя. — Ми щиро хочемо допомогти всякому, хто блукає в цій пустелі земній. Для кого нема радості і щастя…
Оксана не витримала, перебила його:
— А хто вам сказав, що в мене нема радості?
— Невже ви можете радіти… після стількох нещасть?
Оксана помовчала, глянула на вікно, на залиту сонцем фіранку.
— Я ще не радію, — тихо мовила вона. — Але я буду радіти. Неодмінно. Інакше… не варто жити. Знаєте що, дядю Митя! Я хочу внести повну ясність, щоб у вас не було ілюзій. У нас нема нічого спільного з вами. Маму ви заплутали… ну та то її справа, я не могла нічого зробити. Та й не до того мені було… А до моєї душі стежка вам закрита!
— Дівчино, дівчино, — сумно похитав головою дядя Митя. — Легковажно говориш ти, не подумавши. Гряде грізний час, і чим ти думаєш зустріти прихід бога?
Оксана стріпнула головою, сміливо глянула в очі проповіднику. Він не витримав, одвів погляд. Дівчина усміхнулась.
— Я не боюсь ніяких приходів! Чуєте? Чого мені боятися? Скажіть — чого? Вчилася, працювала, несла радість людям, грала! Спіткало мене нещастя — переживемо! І знову будемо радіти! Тільки радіти! Пробачте, дядю Митя! Я не хочу печалі. Не хочу грізних приходів! Треба уміти в найскрутнішу годину зберегти краплину радощів… і тоді не страшно нічого! Мене сьогодні навчив промінь сонця… Осяяв підвал — і я збагнула… я знаю тепер, як мені жити. Після зими настає весна. Після ночі — світанок. Розквітають квіти… Так і людина. Так мусить жити і людина… Ідіть, дядя Митя… Шукайте кого-небудь іншого. А ще краще… погляньте на сонце — і посоромтесь його!..