Хто ти?, стр. 79
— Ну, як можна, тату, — злякався Роман. — Я запарюсь!
— Рома, — капризно сказала Ріта, — ти готовий?
— Ні, ти присядь, — наполягав батько. — Я тобі все розповім. Це дуже просто!..
— У нас нема часу, тату! Ми поспішаємо! Дуже важлива зустріч!
Ріта поцілувала Кирила Степановича в чоло.
— Пробачте, папочка, ми вас залишаємо! Кожна хвилина дорога! Ходімо, Ромцю!
Вже від дверей Роман крикнув:
— Потім, потім, тату, іншим разом! До побачення!
Розгублений батько почав складати папку, зітхнув.
Почухав потилицю.
— М-да. Ну що ж… Щось важливе… Нічого не зробиш…
Клава внесла тацю з вечерею. Поліна Михайлівна чимчикувала за нею, почала ставити на стіл.
— Що це за важлива зустріч у Романа? — запитав Кирило Степанович?
— Яка там важлива, — похмуро сказала Клава. — В «Кукушку» поперлися…
— Клаво, як ти смієш? — верескнула Поліна Михайлівна.
— А чого ж сміти? Я правду сказала…
— Ходімо, ходімо, Кирюшо, — смикнула мати Кирила Степановича. — Помиєш руки. Теж мені… правдолюб знайшовся…
Кирило Степанович поглянув на Клаву, на жінку, закліпав очима.
— Гм… Кхм… Так…
І покірно пішов вслід за Поліною Михайлівною.
— Зовсім прибили людину, — сумно сказала Клава. — А який хлопець геройський був колись. Яка голова…
З внутрішніх кімнат вийшов Євген, радісно скрикнув, побачивши Клаву. Він обняв її, поцілував у зморшкувату щоку.
— Здрастуй, Клаво. Що трапилося? З Оксаною. Я прочитав твій лист… і одразу сюди… Я лише ради цього і приїхав.
Клава осудливо глянула на нього, похитала головою.
— Євгене, Євгене! А раніше не міг? А тепер таке твориться…
— Ну що, говори! Не муч мене!
— Вона поступила на роботу. Десь секретарем, чи що. Начальник там вхажує за нею. Дівка ж видна…
— Ну-ну…
— Не нукай. Невже не збагнув? Тисне на неї. Оце тільки що йшла — бачила — з ресторану повів її…
— З ресторану?
— Атож. П’яну…
— Що ти кажеш? Оксану…. ні, це не може бути!
— Оксану, не Горпину ж! — пробурчала Клава. — А він піжониться коло неї, вихиляється. І вже не раз я бачила. Потягнуть твою Оксану в болото. Босота! Таку дівку загубили!.. Роман почав. Інші докінчать. Невже не знайдеться серця…
— Клаво, — з болем скрикнув Євген. — Клаво, куди вони пішли?
— Додому потягнув, напевне, — зітхнула Клава. — Мабуть, до матері…
Кирило Степанович повернувся з кухні, сів за стіл. Побачив сина, зрадів.
— О, Євген. Женя! Давно я тебе не бачив, синку! Радий, радий! Ну як там у тебе? А ми, знаєш, нейтрино спіймали! Страшенно цікавий дослід! Іди сюди, я тобі розкажу!
Євген не відповів батькові. Він якусь мить дивився десь в простір, нічого не бачачи, не чуючи. Потім зірвався з місця і вихором вилетів у двері.
Кирило Степанович розвів руками, з подивом глянув на Клаву.
— Нічого не розумію. Що з ним? Всі якісь божевільні…
Клава підійшла до вікна, поглянула на вулицю, де в сутінках білою рікою пливли суцвіття каштанів. Сумно посміхнулася.
— Не турбуйтесь за нього, Кириле Степановичу. Він по важному ділу побіг. Йому зараз це діло, може, важніше… ніж всякі там ваші нитрини…
Мелодія четверта
АРМАГЕДДОН
ПОЄДИНОК
В напівпідвал з вулиці проникало сіре світло. На фіранках миготіли тіні людей, що проходили мимо — сюди і туди. Інколи чулися сигнали машин, сміялися діти.
Мати Оксанина Софія Гаврилівна лежала непорушно на ліжку, дивилася на вікно. Її запалі очі палали хворобливим вогнем. Тіло майже не рухалось, а душа прагнула виявити себе, діяти, кудись поспішати, щось зробити. І недобре почуття до навколишнього світу народжувалось в серці, і отруювало воно мозок, тіло, всю психіку.
Дядя Митя — далекий родич — сидів поряд на стільчику, читав біблію. Обличчя в нього було строге, серйозне. Палець, яким він відзначав прочитані місця, був схожий на спис архангела, що нагадував про неминучу розплату.
Спасибі дяді Миті, не забував він останнім часом її, покинуту, залишену всіма. Розважав, підтримував у нещасті, нагадав про неминучу смерть. І тепер слова з біблії, які він читає, перегукуються з настроєм Софії Гаврилівни:
— «Что пользы человеку от всех трудов его, которыми трудится он под солнцем? Род проходит и род приходит, а земля пребывает во-веки. Восходит солнце, и заходит солнце, и спешит к месту своєму, где оно восходит. Идет ветер к югу и переходит к северу, кружится, кружится на ходу своем, и возвращается ветер на круги свои…»
Дядя Митя підвів голову від книги, довгий хрящуватий ніс його ворухнувся, очі пронизливо зупинились на обличчі хворої.
— Так-то, Софіє Гаврилівно! Ще тищі років тому люди які мудрі були. Вони мали всякі багатства, і рабів, і розваги, і мудрість, а зрозуміли, що все це — суєта, прах, ніщо. Ось так прямо і сказано: «Видел я дела, какие делаются под солнцем, и вот все — суета и томление духа!»
— Ой, правда, правда, — простогнала Софія Гаврилівна. — Все томління. Все мара. Скоріше б, скоріше б кінець прийшов!
— Прийде, — кивнув головою дядя Митя. — Прийде грізний день суда, змете Ієгова з лиця Землі всіх прихильників сатани, згорять вони в огні праведному! Тільки ми, свідки бога Ієгови, тільки обрані залишаться, щоб веселитися і святкувати з богом віки вічні!
— А чи довго ще ждати? — з надією запитала хвора.
— Терпіти треба, Софіє Гаврилівно, — солідно сказав проповідник. — Думаю, що скоро…
— Якби зараз, — зітхнула хвора.
— Все в руці божій. Наповнюється чаша скорботи, страждання. Встає народ на народ, царство на царство. Син проти батька, батько проти сина! І сказано, що сидітимуть друзі за одним столом, і готуватимуть меч один проти другого, і вуста їхні будуть брехливими, зміїними…
— Ой, правда, правда, — заворушилася на ліжку Софія Гаврилівна. — Обман кругом один тільки, нема людей! Ось хоч би й у нас…
— Правильно, — схвально прогув дядя Митя. — В твоїй сім’ї це дуже проявилось! Ти ясно побачила, що все земне — суєта, прах, ніщо! Чим була твоя дочка? Знаменитість! Слава, почот! На весь Союз, на весь світ! А ти теж під її крилом загордилася, забула бога!..
— Ой, правда! Гординя обуяла! За те й покарана…
— Щоб не забувала бога! — підняв палець вгору дядя Митя. — Щоб знали, що все в його руці! І ти побачила тепер, які люди навколо, яке в них нутро…
— І не кажіть. Всі одцуралися, хто раніше ходив, бував…
— Отож-бо. Доки ти годен, славен, — як муха біля меду, будуть витися. А впав — одвернуться, не простягнуть руку. Тільки справжні друзі, свідки бога Ієгови, приходять до нещасних в лиху годину.
— Спасибі вам, дядя Митя!
— Не мені дякуй, богові! Він знає, коли й кому потрібна поміч. І ще дочці твоїй треба урозуміти, що пора ставати на нову дорогу. Час грізний, і недовго ждати до приходу бога Ієгови!
— Я не вмію говорити про це, — зітхнула мати. — Ви вже самі з нею, дядя Митя…
— Постараюсь. Але ви ставайте на поміч. Це для нас велике діло. Так би мовити, агітація і пропаганда. З такої висоти — і в грязь! Наочно для інших. Дуже наглядно. Щоб не забували бога… До речі, де вона тепер?
— Десь гуляє… З новим знайомим своїм…
— Жених? — строго запитав дядя Митя.
— Нібито… Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретарем. Помогли їй по знайомству. Робота нібито неважка, получає непогано… Та каже — нудно… Скучає за музикою. Ну, а потім — переживає за колишнім знайомством своїм…
— Що — покинули?..
— Де й поділися, — сказала мати, блиснувши оком з-під запалених повік. — То вже й заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А тепер — врозтіч!
— А жених?
— Зник. Кажуть, одразу женився на іншій. Як шкодливий пес. Та всі вони зараз брехливі, блудливі. А цей… начальник її, що ходить тепер, теж має блудливі очі. Падлюка добра, бачу одразу… А треба терпіти. Я їй кажу — терпи. Жити якось треба. Я негодна, пенсії тої, як кіт наплакав, заробляй, кажу, дочко… А вона прийде інколи додому, заллється сльозами… Плаче — мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо!..