Хто ти?, стр. 70
Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей. Покликати лікаря…
Вона прочинила двері. В коридорі чувся голос. Знайомий голос. Ага. Це ж лікар.
Оксана визирнула в коридор. Постать в білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном. Голос говорив:
— Жаль… Руки для неї — головне… Розумію… Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку… а людину. Що? Неповторне явище? Ну знаєте… кожна людина неповторне явище…
Що він говорить? З ким? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?
— Сьогодні встане, — говорив лікар. — Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте… Хм… А вона питала про вас…
Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану. І радісно сказав у трубку:
— Хвилиночку… Вона якраз вийшла. Хвора, ідіть сюди. Передаю трубочку…
Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос — м’який, ласкавий:
— Привіт, Ксана! Як ми всі переживали за тебе! Таке нещастя! Як ти себе почуваєш?
— Не знаю, — прошепотіла Оксана.
— Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба. Я даремно турбую тебе… Що?
— Чому ти не приїдеш… Романе? — запитала Оксана.
— Чому не приїду? — перепитав медовий голос. — Робота заїла. А оце їду у відрядження. За кордон. В Гаагу. На міжнародний симпозіум. Здорово?
— Здорово, — ледве чутно сказала Оксана. — Ти швидко… йдеш вгору… Романе…
— Блискавично, — захоплено кричав у трубці Роман. — Думаю, що незабаром святкуватимемо доктора!
— Так, так… Я знаю… буде все… а як же я?..
— Ти? Ксана… Лікуватися треба…
— Як же… заручини?.. Коли тепер?..
— Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу… Треба, щоб ти вийшла… поговоримо… вирішимо разом… Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили! Я їду через тиждень. Якщо не побачимось — тоді після повернення…
Клацнула трубка. Почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулась. Лікар підхопив її. Поглянув у зблідле обличчя.
— Голубонько, та ви на себе не схожа! Що з вами? Негайно в ліжко…
— Нічого, нічого, лікарю… Просто голова закрутилась… Пройде. Проведіть мене…
Лікар повів її, підтримуючи, до дверей. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:
— Не хвилюйтесь. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує Євген якийсь… пустити на побачення?
Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чого йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!
— Передайте йому, — з гнівом прошепотіла вона, — щоб він не з’являвся сюди… Ніколи… Що я не хочу його бачити! Не хочу! Не хочу!
Вона впала на подушки, заридала. Холод оповивав серце, котився по тілу, кидав крижини в душу. Холод., холод… холод…
ЦИНІЗМ
Роман сидів з батьком на ворзельській дачі, грав у шахи. Недбало поглядав по боках, на осінні квіти, на жовті дерева. Прислухався до звуків машин, насторожувався.
— Що це з тобою? — питав батько.
— Нічого. А хіба що?
— Та якийсь ти… ніби зляканий…
— Хм… Це тобі здається… Краще ти бійся. Мат!
— Як мат? — здивувався батько, чухаючи кістляві груди, що виглядали з-під піжами. — Е, ні, зажди. Я переходжу…
— Це проти правил, — ліниво сказав Роман. — В житті так не буває. Потерпів поразку — не встанеш!
— Хм. В житті. А помагати хіба не слід? Виправляти помилки…
— Який тоді смисл у грі?
— Я кажу про життя, — поправив Кирило Степанович.
— Все’дно, — запевнив Роман.
— Хм. Все’дно. Дивно. Гра і життя… не все’дно. Давай реванш.
— Який реванш, тату? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!
— Ну-ну! «Слабак»! Я просто задумуюсь… от і попускаю тобі!
— Так уже й «попускаєш», — поблажливо усміхнувся син. — Давай краще до діла візьмемось…
— До якого діла?
— Моя дисертація докторська… Хіба забув?
— Послухай, Ромо, — зітхнув батько. — А чи не здається тобі, що моя поміч… як би м’якше сказати… переходить за межі допустимого?
Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.
— Ким допустимого?
— Етикою, Ромо, — розсердився Кирило Степанович. — Науковою етикою…
Роман знизав плечима.
— При чому тут етика, тату? Ти говориш, як старорежимний гімназист. Ти ж впхнув мене в фізику, так би мовити, зробив мене кандидатом. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Треба бити до кінця! Доктор, членкор, академік!
— Ого… барвисте майбутнє!
— А чого ж! «Коль грозить, так не на шутку!» Доки є можливість — треба використовувати…
— Себто мене? — поцікавився батько.
— Не чіпляйся до слів. А згодом… кількість переросте в якість… Діалектика!
— Філософ! Я не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, — іронічно відзначив батько. — Кількість в якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор!
— От і будь архітектором, — цинічно сказав Роман, нюхаючи синенькі квіти морозу. — І потім… з тебе, татку, не вийде Остапа Вишні! Кинь іронію!..
— Є таке, синку, слово іноземне: цинізм!
— Є, татку, — в тон йому відповів син, — інше древнє слово — фарисей…
Кирило Степанович скочив з стільця, змів з дошки фігури.
— Добра у мене буде відпустка, спасибі тобі! Відпочинок, називається!
— Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш дурачок Євген!
— Да, Євген, — похопився батько, забуваючи про образу. — Що з ним?
— Поїхав у село. В яму якусь над Дніпром. Дурень! І ні гу-гу! Слухай, тату, я хотів з тобою дещо обговорити…
— Що таке?
— Розумієш… я не сам хочу їхати в Гаагу…
— Не сам? Розумію… Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора. Їй ще не можна. Ти був там, знаєш, що з нею?
— Знаю, знаю, — роздратовано сказав Роман. — Здорова. Вже ходить. Але я не про неї…
— Як то не про неї?
— Ай, тату, я зовсім не про те… Оксана не до діла тепер!
— Не розумію…
Бесіду перебив звук сирени автомобіля. Загавкав собака. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчик, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Ріта, в вузеньких штанях, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, губи.
Кирило Степанович застебнув піжаму, хмикнув.
— Чого це вона? Дивна якась!
— Кириле Степановичу, привіт! — крикнула Ріта. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва! У мене все готово!
— Здрастуй, Ріто, — здивовано відповів Кирило Степанович. — Що у вас готове? Дипломна робота? Чи ще що-небудь?
— Помилуй боже, — засміялася Ріта. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут!
— Як? — вражено запитав учений. — Чому? Батько вас з такими труднощами влаштував…
Роман торкнувся пальцями батькового рукава, кашлянув.
— Слухай, татку… Я забув тобі сказати… Чи не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона дома. Вистачить клопоту й дома…
Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.
— Пробачте… Не розумію… При чому тут вона… І ти…
— Ми одружилися! — бовкнула радісно Ріта.
Ці слова були для батька ніби громом серед ясного неба.
— Одру…жилися! Коли?
— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово?
Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.
— А як же…
— Заспокойся, татку, — перебив Роман. — Все буде гаразд!
— Весілля — сьогодні ввечері! — щебетала Ріта. — В ресторані «Москва». Зал на сто чоловік. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися…
— А як же…
— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по плечу Ріта, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули! Всі тузи, всі ваші знайомі будуть! Ніхто не буде ображений!
— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман. — Ти, тату, не турбуйся. Ти, звичайно, заплатиш…
— Гм… Як же це, — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але ж я не розумію…