Хто ти?, стр. 50

— Овечкою прикидався? А сам совєтам служив? Паразит старий! Нашим і вашим? Не вийшло! Я тобі ребра полічу! Ти швидко заспіваєш, як одправлю в гестапо!..

— Бий, нелюд, — тихо сказав дід Василь. — Бий. Тільки страшну долю собі готуєш ти! Не хотів би я народитись тобою!..

Пилип вилаявся брудно, зареготав.

— Мораль читаєш? Я тобі прочитаю! Думаєш, діждешся большевиків? Кулі в лоб діждешся!..

В двері застукали. Поліцаї насторожилися. Пилип хутко відчинив двері. В сінях стояла Оленка. Вона не бачила ще діда Василя, усміхнулася коменданту.

— Можна бачити старосту?

Пилип оскальнувся.

— Можна, можна, дівко, проходь…

Він схопив її за руку, смикнув до хати. Вона вирвалась, різко крикнула:

— Що це за хамство?

І осіклась, побачивши закривавленого діда Василя. Кинулась до нього.

— За що ви його, катюги?

Поліцаї заступили дорогу. Пилип приглянувся до неї, вилицювате лице його розповзлося задоволено.

— Ба! Що я бачу? Це ж невісточка його! Звідки, яким вітром! Здрастуйте, голубонько! Теплесенька компанія! Буде гестапо робота…

— Дочко, дочко, — застогнав дід Василь. — Навіщо ти прийшла? Я загубив тебе…

Очі Оленки потемніли. Рука її хутко метнулась в кишеню. Не встигли поліцаї схопитись за зброю, як тріснули постріли. Пилип, захрипівши, мішком впав додолу. Поліцаїв кулі нагнали в сінях.

Запанувала тиша. Дід і Оленка стояли над трупами, дивилися одне на одного, понурі, бліді. Дід перший отямився, зітхнув. Занепокоєно сказав:

— До лісу. Негайно.

Надворі пролунали крики. Оленка визирнула у вікно. Від Дніпра бігли постаті в зеленій уніформі. Блищали каски, дула автоматів.

— Пізно, — сказала Оленка.

— Не пізно, — заперечив дід. — В тебе є автомат?

— Є…

— Дай сюди! Я їх затримаю. А ти біжи. Заховаєшся в гущавині — не доженуть! Біжи, дочко!

— Дідусю! — Сльози котилися по щоках Оленки. — Дідусю! Як же я?

— Не час плакати, — крикнув дід Василь. — Мені вже давно пора в дорогу! Дай сюди автомат! Біжи!

Він виштовхнув її через задні двері в кущі барбарису. Звідти недалеко посадка, густий ліс. Майнула над парканом руса коса, востаннє сяйнули голубі очі.

Він хвацько, ніби згадавши юність, кинувся до ґанку, визирнув надвір. Німці вже бігли подвір’ям. Побачили діда, закричали:

— Партизан! Здавайся!

Цьвохнули кулі. Дід одсахнувся. І собі тирнув по зелених постатях. Передній німець впав. Інші закричали, попадали на землю. Порачкували назад.

Як все швидко сталося. Ні подумати, ні зважити своїх вчинків.

Усміхнувся. Не треба мудрувати перед останнім часом. Просто, ясно. Все просто. Кінець — серед битви. Людям оддав, що зміг. В найважчий час. Міг би більше — не вийшло. Хай простять. Хай зрозуміють…

Постаті оббігали поза парканом, поза посадкою, підлазили з інших боків. Аби лише Оленку не помітили. Аби лише вона врятувалась!

— Підпалюй хату, — почулися голоси поліцаїв. — Швидко з вогню вискочить! Не витерпить, як припече!

Він усміхнувся спраглими устами. О бідолахи! Ви все міряєте на свій лад. Ви розцінюєте волю людську своєю мізерною волею…

Дід Василь приставив драбину на горище, поліз. З-під стріхи вже курився димок. Знадвору чулися злорадні крики, регіт. Дід Василь вирвав кілька снопів з покрівлі. На горище ковзнув промінь сонця, дихнуло весняним вітром. Останнє вітання землі, життя…

Вогонь тріщить, охоплює всю покрівлю. Жар нестерпний. Та дід Василь не помічає його. Він відкинув геть автомат. Тепер не потрібна зброя людська. Зброя серця до речі…

Він згадав людей — знайомих і незнайомих, близьких і далеких. Нескінченним потоком пройшли вони перед його очима, перед внутрішнім зором за одну мить. Багато прикростей і добра, злоби і ніжності, люті і сердечності хлюпало з океану життєвого через його борт! Він відкидає все погане, він всім друзям, братам посилає своє серце, яке знає любов…

Вже тріщало волосся, нестерпний біль палив обличчя, забивало подих. А думка вирувала, не здавалася, прагнула вгору, до неба, до сонця.

О слуги темряви! Ви думаєте, що знищуєте мене чи інших братів моїх? Ні, ви нашими смертями посилюєте незримий вогонь правди. Кожен спалений, вбитий борець за правду приєднується до того вічного вогню, який невмирущий, додаючи до нього пломінь свого серця. Той вселенський вогонь наснажує нові душі, вони прийдуть у світ і не зупиняться доти, доки не розвіють тьми.

Біснуйся, пітьма! Це не допоможе тобі! Кожною підлістю, кожним кроком своїм, кожним спалахом злоби ти наближаєш свій ганебний кінець, ти наближаєш торжество Світла! Вогонь Правди не знищити, як світ, як буття, як небо!..

А Оленка пручалася на узліссі в руках німецьких солдатів. По щоках її текли сльози. Та не за себе пеклася вона, не свою долю оплакувала. Вона неодступно дивилася на село, де бушувало багаття…

«Діду, дідусю! Ти і вмираєш так, як жив! Я теж зустріну свій смертний час, як ти! Не схилюся перед катами!»

Німці ґерґотали щось, штовхали її, кудись вели. А вона не могла одвести погляду від багряної квітки над селом. І їй здавалося, що вона бачить в тому полум’ї торжествуючий, бунтарський, безсмертний дух діда Василя…

Мелодія восьма

ВИР

ГОЛГОФА

Пливе, пливе кривава ріка…

Не видно їй кінця-краю, не видно берегів. Чад стелиться над страхітливим виром, палюче полум’я клубочиться до небес, застилає зоряну далеч непроникливою коричневою запоною.

Люди, планета в небезпеці!

Люди, де ви? Хіба не бачите — новий потоп заливає ваші села і міста, вашу кохану планету? Люди, єднайтеся, розбийте чорний фронт, щоб для дітей проглянуло небо, щоб для квітів заясніло сонце…

Серце виривається з грудей, йому тісно в клітці, йому боляче і несила терпіти нелюдські тортури. Наближається така грань, де кінчається міра страждання.

Оленка важко розплющує очі. Крізь червоний туман дивиться на своїх мучителів. Що вони ще придумають? Що вигадають?

Солдат з низьким дегенеративним чолом помітив, що вона відкрила очі, зрадів. Налив собі в склянку коньяку, випив. Підморгнув своїй жертві. Поворушив у грубці розпечені металеві знаряддя. Хрипко сказав:

— Ніколи б не подумав, що дівчисько видержить мою руку! Справжній мужчина! Хвалю! Ну що — попрацюємо ще, чи скажеш?

— Що сказати? — шепоче Оленка.

— Не дратуй мене, — ричить кат. — Не змушуй повторювати всієї процедури. Пожалкуєш!..

Оленка заплющує очі, всміхається сама собі. «Які вони смішні, які жалюгідні, прислужники тьми! Нічого не придумали за тисячоліття «пошуків», крім мук і тортур. Нічого, крім голгофи! Вже все було… Був Кампанелла, був Бруно, Галілей, були мільйони незламних бійців! Вони прокладали стежку серед кривавого виру, вони лишили мені запоруку терпіння. Печи, кате, муч, ти нічого не візьмеш, тільки злобу свою умножиш, а в ній потонеш сам…»

Тріщить шкіра. А болю нема. Нема! Вона вже піднялася над собою! Вона вже дивиться на своє тіло збоку! Їй не страшна ніяка земна сила. Вона вільна — і полетить, куди схоче…

Кат кинув з люттю розжарені щипці в огонь, плюнув. Закурив сигарету. Почав мити руки під умивальником. Старанно витирав вишиваним рушником рудоволосі товсті пальці.

— Диявол якийсь, — пробубонів він. — Вони, ці совєтські, ніби не з нервів зроблені…

В підвал, низько згинаючись, ввійшов офіцер. Недбало глянув на ката, довго дивився на прив’язану до стовпа Оленку. Повіки її затріпотіли, відкрилися. Затуманений погляд ковзнув по обличчю офіцера. Вуста здригнулися, жалібно всміхнулися. Офіцер одвернувся, сухорляве обличчя його тіпнулося гримасою.

— Що нового?

— Нічого, — буркнув кат. — Всю ніч бився з нею. Мовчить,

— Ви погано старалися, — сухо сказав офіцер.

— Все, що міг, — розвів руками низьколобий. — Я не бог. Але ви поганої думки про мої здібності!.. Вже з колоди можна було б щось випалити. А вона — як мертва!