Хто ти?, стр. 101

— Тоді розкажи про себе, про Марс. Ти говорив про трагедію. В чому вона?

— Слухай. Ця розповідь повчальна і для вас, істот Землі. Та ти вже читав легенду, записану мною…

— На чорному камені? — раптом осяяло Павла.

— Так. То символічний, легендарний виклад нашої трагедії. Слухай, слухай же, друже з планети Земля…

5

Руа, або Марс по-вашому, старіший від сестри Землі. Вона ще котилася по орбіті туманною, насиченою творчою снагою, кулею, вона ще породжувала в конвульсіях і несвідомих радощах, в муках і трепеті потворних, дивних, жадаючих дітей своїх — химерних драконів, жахливих риб, гігантські дерева, барвисті водорості… а Руа вже ніс на собі величну цивілізацію.

Я і мої товариші, яких ти бачиш тепер, жили ще тоді. Ти дивувався знову. І недаремно. Це і є трагедією тих, кого ти зустрів…

Минули нескінченні цикли еволюції. В битві з хаосом і собою ми досягли вершин розуму. Ми зрозуміли вселенську єдність, ми створили суспільство братства і краси. Але розумна істота ніколи не здобуває повної перемоги. Безмежжя ставить перед нею нові і нові завдання. Це і є смисл Буття. Без цього — смерть!

Руа шукав нових шляхів. Бо завершувався виток спіралі історії планети, який вичерпував попередній ступінь еволюції. Всесвіт ставив перед нами нову загадку. В майбутньому майоріла постать істини, покрита запоною тайни. Загадка була ось у чому: конечне не може розвиватись безконечно. А планета, істота, видимий світ — конечний. Або наша цивілізація загине, або вона повинна розірвати запону видимого світу, розширити його в невидимість. Так говорили мудрі учені. І кликали всіх шукати нових шляхів, вивчати глибинні закони Матерії, щоб відкрити їх для Людини.

Я і мої друзі — нас було тридцять, скептично ставилися до таких пророкувань. Ми іронізували над старими ученими, говорили:

— Погляньте на небо. Воно неосяжне. Воно вказує нам шлях до Безсмертя. Вперед, жителі Руа. До інших зірок. Там ми знайдемо нових істот, а з ними й тайни Буття…

Сіар — старий учений — спокійно відповідав:

— Ти бачиш, Сана, безмежний плин того ж самого поверху матерії, що і в нас. І там брати по розуму шукають ту ж загадку Буття, як і ми. Навіщо даремні поривання? Хіба не краще спрямувати сили в суть речей, а не ковзатись на поверхні? Безмежність немає ні довжини, ні протяжності часу. Безмежність тримає в собі, як частки, і те, і інше. Вона скрізь і ніде. Зупинись, Сана, в ефемерному польоті. Лети в розумі! Розбуди сон свого єства…

Ми сміялися. І прагнули до далеких галактик. Нас підтримали. І дали все, що необхідне. Збудували гігантські кораблі. Обладнали їх для далеких мандрівок.

Ми стартували з Руа.

Ми відвідали безліч систем. Ми шукали в далеких світах мудрості і знання. Ми зустрічали сотні, тисячі інших істот, схожих і не схожих на нас. Нижчих по рівню і вищих, мудрих і жорстоких, бідних і багатих, процвітаючих і занедбаних.

Ми відвідали інші галактики. І не знайшли того, що шукали. Скрізь кипіла боротьба, шукання, прагнення до істини. Скрізь розумні істоти здіймали вгору погляд до зоряних небес, і мучились в роздумах, і запитували в Безмежжя:

— Де істина? Куди нам іти?

І ми старіли. Летіли далі. І вже не сміялися, згадуючи старого Сіар. Минали вражаючі потоки часу, Нас зберігала відносність ритміки Буття, зв’язана з швидким польотом.

А в одному з світів ми знайшли близьких істот. Вони досягли грандіозних успіхів у підкоренні матерії. Вони творили живих істот, регенерували пошкоджені члени, воскрешали мертвих, синтезували будь-які плоди чи рослини, продовжували життя в нескінченність.

Ми торжествували. І раділи, що тепер зможемо повернутись на Руа, знайшовши для близьких своїх правильну путь — путь вічного життя, творчості, розвитку для кожної окремої істоти. Не міфічне єдине людство, а щастя для кожного.

Нас зробили практично безсмертними. І коли вже це сталося, один з інших великих творців, мовчазний задумливий вчений, сказав:

— Ви радієте, наші гості, тому, що придбали велике Знання. А мені сумно. Я б хотів позбавитись його. Це не істина — вічне життя істоти. Це прокляття…

Ми полетіли назад, несучи в серцях тривогу. Я думав над словами старого вченого. І зрозумів їх, повернувшись на Руа.

Це сталося недавно. Коли ми ввійшли в систему Сонця, то зрозуміли, що втратили все. Минуло — по рахунку Землі, десятки мільйонів років. На Землі вже виникла цивілізація. Руа котився по орбіті мертвий, покритий пустелями. Ми спочатку злякалися, гадаючи, що з планетою сталася катастрофа. Запустивши кораблі навколо Руа, ми почали досліджувати батьківщину.

Минули роки. Ми стали знати істину. Ти хочеш знати, як? Я цього не скажу. Це таємниця. Поки що. Прийде час — ви будете знати все. Ми дізналися, що люди Руа не зникли, не знищили себе і планету, а перейшли по закону ритму в інший світ. Як переходить зерно в рослину, як переходить ембріон в істоту, як переходить всяка потенціальність в реальність. Адже кожна подія, кожна річ, кожне явище є причиною, потенцією для свого наслідку, для свого вияву, для свого продовження. Попередня еволюція, дітьми якої ми являємося, була ембріоном наступного зльоту людства. Це передбачав старий Сіар, до цього кликав. А ми не послухались його і залишились ембріонами, залишками древньої еволюції. Невситимий егоїзм, бажання особистого щастя, гонитва за ефемерним, зовнішнім помстились жорстоко над нами. Ось що значить легенда на чорному камені, друже з планети Земля…

Але ми не відчаювались. Ми працювали, творили, шукали зв’язків з невидимим тепер людством, яке мчало поряд з нами в неосяжні глибини Безмежжя.

Ми покрили Руа рослинністю, використали невеликі запаси води біля полюсів для зрошення. Іригаційна система капілярів створила єдину систему. Нам належить багато зробити: дати творчий імпульс новій еволюції. Вищій, ніж була наша. А ми… тисячоліття ще будемо сумувати за вітчизною, яка маячить в тумані на обрії, ніби привид. Нам сказали, що шлях туди не закритий. Але ми самі нагромадили на ньому багато перешкод. Ті перешкоди в нас, в наших свідомостях, в наших організмах. Ми тепер зрозуміли, як зруйнувати ті перешкоди… Але скільки даремних зусиль…

Павло, заплющивши очі, слухав. Шуміли віти дубові над головою, тихо шелестіла трава, співали птахи. Що це? Як можливо? Все сплелося в дивовижному поєднанні: Земля, Марс, Безмежжя. Де він, де Сана, де невидимі друзі? Все єдино, все разом, все в одному потоці, тільки на різних гребенях хвиль…

Хтось торкнувся плеча. Блискавиця вдарила в серце. Павло розплющив очі. На нього дивилися сині мудрі очі. Усміхалися радісно.

— Я чую твою думку, друже. Ти глибоко розумієш істину. Ти — посланець мудрого племені. Хто, дивлячись в небо, каже далеким зіркам: брати! — той торкається серцем найглибшої таємниці Космосу. Я вірю — ви будете менше блукати в лабіринтах Буття, ніж ми. Ми допоможемо вам. Ти повернешся назад, а з тобою будуть наші серця. Ми допоможемо відкрити вам, людям Землі, вікно в сусідні світи, в таємничі світи, шлях через які пролягає до істини…

Сана задумався, смуток повив його прекрасне чоло.

— Але не забудьте головного, — додав він. — Не забудьте про єдність. У Матері Природи нема любимчиків. Всі сини любі їй…

ЕПІЛОГ

Скутер ткнувся носом в піщану кручу. Павло вискочив на берег. Обернувся, помахав рукою водієві:

— Дякую. Щасти вам….

А від села вже поспішала тонка жіноча постать у білому. На руках у неї був невеликий згорток. Павло відчув, як під серцем щось солодко занило. Він глибоко вдихнув п’янке повітря лугу, рушив назустріч. Потім не витримав, побіг. По травах, по квітах, збиваючи золотавий пилок, лякаючи збентежених бджіл.

Вона усміхалась, мов сонце. Завмерла. Простягла на руках дитя.

— Син…

Він прийняв материнський дарунок, притиснув до грудей, заглянув у личко. Смішний ніс ґудзиком заворушився, мокрі червоні губи мусолили соску. Павло вільною рукою обняв дружину, вдихнув запах її волосся, поцілував у очі. Прошепотів: