Хто ти?, стр. 10
— Оленка… ти прийшла… Як, що? Ти ж сказала, що не любиш… Ти ж пішла до жениха…
Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:
— Дурненький мій! Як міг подумати… Ти забув клятву крові… Хіба я могла жити без тебе?.. Я кинула все. Я йду з тобою. Навіки! Назавжди!
— Оленко!
— Миколо!
Він поцілував мокрі щоки, вії, задихнувся від щастя. Схопив знову чемодан, тицьнув їй торбу.
— Біжімо. Подалі від цієї цвілі. В нове життя, Оленко…
— Я готова… Тільки одне…
— Що, ластівко моя?
— Я отак… як стою…
Вона показала порожні руки, провела поглядом по собі. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.
— Тим краще, моя смішна! Все почнемо спочатку…
Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Вільно, широко зітхнули, мов скидали з плечей, з душі, з совісті якийсь тягар. Засміялися. Схопившись за руки, дружно рушили в новий, незнайомий світ…
Мелодія третя
В РІДНОМУ ЛОНІ
ДОРОГА
Поїзд мчав Миколу і Оленку на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким в смарагдовій зелені весни линули мимо степи України, говорили поглядами, в тиші сердець. Пили розкіш природи відкритими душами, інколи переглядались, навіть в зітханні розуміючи одне одного.
— Оленко…
— Миколо…
І знову сонячні тіні на обличчях. Знову щастя, радість проносяться поруч, огортаючи їх в барвисті убори мрій.
— А хто нас зустріне?
— Мати, сонечко моє…
— А батько?
— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році…
— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла дівчина.
— Ще є дід… Тільки його дома зараз нема…
— А де?
— Заарештували…
— За що? — злякалася Оленка.
— Нізащо… Він ріже в очі всім, що думає. Декому не сподобалося… Набрехали — і все. Забрали… Розумний дід. Тричі навколо землі плавав. Він був моряком. За царату…
— А може, розберуться, Миколо? Може, випустять?..
— І я гадаю, що так… А все ж таки прикро. Недавно писала мені мати, що в божевільню його забрали. Перевіряють, може, він не в своєму умі…
Оленка стиснула руки Миколи. Густі брови її, мов хмарки, затінили сині очі, затуманили личко.
— Як боляче, друже… що на землі не все добре… Що є поряд з радістю так багато нещастя…
— Це вічна боротьба, сонечко… Наша країна піднялася, щоб вибороти право на щастя для всіх! І, по-моєму, — найголовніший бій іде в душі людини… Я ще не вмію цього висловити… але серцем почуваю, знаю…
— Я розумію тебе, Миколо… І знаєш — я подумала: найголовніше — це щирість, правда. І перед іншими, і перед самими собою… Я збагнула це на своєму прикладі… Я обманювала себе багато років, сподівалася на випадок… А випадок — тільки для пасивних, для щасливчиків долі… А тепер мені — ясно і чисто. Я щира перед світом!..
— Це правда, Оленко.
Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготувалися теж.
Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години ждали машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона їхала до цукроварні, що була недалеко від Зеленьок, рідного села Миколи.
Авто весело котилося дорогою, то поринаючи в долини, сповнені багнюкою від недавньої грози. то вихоплюючись на пагорби, між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мов супроводжуючи шлях молодих весільними піснями.
Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, шепотіла:
— А може, я не сподобаюсь твоїй мамі?
— Обов’язково сподобаєшся, — ніжно відказував Микола. — Моя мама чудесна. Ви з нею подружите. Вона одразу читає в душі людини…
Оленка щасливо всміхнулася.
— Якщо читає — я не боюсь…
Півторатонка зупинилась біля лісу. Тут шофер повертав ліворуч. Він висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованою Пикою…
— Далі на своїх, друззя! Гоніть троячку — і в путь…
Микола розплатився, зліз з машини, допоміг Оленці. Шофер цмокнув, поглянувши на личко дівчини, похитав головою. Підморгнув.
— А в тебе, кореш, губа, як кажуть, не дура! З такою красунею можна пішки йти тищу кілометрів.
Оленка почервоніла. Шофер дружньо засміявся, просигналив.
— Прощавайте. Не соромся, дівчино. То я пошуткував. Хороша пара ви! Бажаю щастя!
— Спасибі, — одказав Микола.
— Поспішайте завидна. Бо вода розлилася здорово. П’ять кілометрів до села. Як море. Будете гукати, якийсь рибалка перевезе.
Машина зафуркотіла, загарчала, дихнула синюватою хмаркою бензинного диму, рушила. Скоро вона зникла серед молодої посадки сосни. Тільки луна ще довго котилася над лісом.
— Смішний, — знизала плечима Оленка.
Нічого. Він щирий, — заперечив Микола.
Вони вступили в ліс, пішли покрученою стежечкою рядом а піщаною дорогою. Дерева зустріли їх прохолодою, урочистим дзвоном, привітним гомоном, співом птахів. Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:
— Справжній храм краси…
— Далі ще краще, Оленко…
Незабаром дорога закінчилася. Вона зникала під водою. Поміж деревами синіли гори правобережжя, блищала в променях призахідного сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скинула туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка!
— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна…
— Виходь хутчіше, застудишся…
— Ага, боїшся, щоб я не вмерла… А я ось візьму — і вмру… Щоб ти плакав…
Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув міцно до грудей. Вона не пручалася, затихла. Заплющила очі. Ждала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як в свідомість влетів могутній, незнайомий вихор, напружив тіло, хмелем оповив голову. Хлопець затремтів од жаги, піддався їй і хотів уже падати в безодню…
Зупинила його зозуля. Гучно пролунало десь ніжне, цнотливе: «Ку-ку! Ку-ку!»
Вихор прокотився далі, в невідомість, в небуття чи в свою схованку. Микола зітхнув, обережно одступив від Оленки. Вона стояла з заплющеними очима, похитувалась.
— Оленко, — тихо покликав Микола. Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:
— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?
— Ку-ку! — радісно прокувала зозуля. Дівчина розплющила очі, зблідла. Розгублено поглянула в той бік, звідки чулося кування.
— Так мало, зозуле? Тільки один рік?
— Ку-ку! — підтвердила зозуля.
— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.
— Ку-ку, — була категорична відповідь.
— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку пташка. Оленонько моя, не треба сумувати. Це все забобони…
— Я знаю… Тільки чомусь тривожно стало мені…
— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Бачиш — сонце падає. Скоро вечір…
— Де ж ми його знайдемо?
— Треба шукати. Може, рибалки десь плавають. Он дивись, якісь тіні… Два човни. Бачиш — закидають сітки?..
Микола піднявся на горбик, гучно крикнув:
— Еге-ей! Рибалки-и! Перевезіть!..
Луна покотилася поміж вербами і вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася назад. Здалека долинуло;
— Ідіть к бісу-у! Не валяйте дурня-а-а!
Оленка розгублено поглянула на Миколу. — Чого це вони так?
А хто їх знає? Зараз лов риби заборонено, може, вони просто бояться… Значить, не перевезуть?
— Ці — навряд… Треба ждати ще кого-небудь…
Червона куля сонця сіла за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися металевим блиском. Над лісом дихнув вітер. Похолоднішало.
Оленка сіла на траву, з винуватим виглядом сказала:
— А я втомилася. І їсти хочу… І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його.