Крізь час. Темна Вежа II, стр. 69
Вони посміхнулися одне одному.
— Диво чарівне мені сотвори, — продовжив Едді, а сам подумав: «Прошу, нехай це завжди будеш ти».
— Диво чарівне мені сотвори, — луною підхопила вона і подумала: «Якщо мені судилося померти в цьому дивному місці, прошу, нехай я не дуже страждатиму і нехай цей добрий юнак буде зі мною».
— Вибачте, що я розплакалася, — сказала вона, витираючи очі. — Зазвичай я такого не роблю, але сьогодні…
— …був дуже важкий день, — закінчив він її думку.
— Так. А вам потрібно поїсти, Едді.
— Вам теж.
— Сподіваюся, мені не стане від цього зле, як раніше. Він посміхнувся.
— Навряд чи.
6
А пізніше, коли над їхніми головами в повільному танці оберталися чужі галактики, вони кохалися, відчуваючи, що ніколи раніше це не було так солодко і не наповнювало такою радістю.
7
З першим проблиском зорі вони вже вирушили в путь і мчали вперед. Коли настала дев'ята ранку, Едді пошкодував, що не спитав у Роланда, що їм робити, коли схили остаточно заглушать узбережжя, а жодних дверей у полі зору не буде. Схоже, Це питання наразі було актуальним, бо, поза всіляким сумнівом, наближався кінець узбережжя. Схили підступали все ближче й ближче, діагоналлю спускаючись до моря.
Сам берег вже, по суті, перестав бути берегом, бо земля стала твердою і досить рівною. Більша частина каміння, що стирчало з-під землі, зникла. «Мабуть, його змило повінню в котрийсь із дощових сезонів», — подумав Едді. Проте відколи він у цьому світі, з неба ще не впало жодної краплини. Декілька разів воно захмарювалося, а потім вітер знову розганяв хмари.
О дев'ятій тридцять Одетта почала гукати:
— Зупинися, Едді! Стоп!
Він так різко зупинив візок, що Одетті довелося вхопитися за бильця, аби не випасти. І вмить опинився перед нею.
— Вибач, — сказав він. — З тобою все гаразд?
— Я в порядку. — І Едді зрозумів, що помилився: то було хвилювання, а не сигнал тривоги. Вона показала кудись пальцем. — Он там! Бачиш?
Він приклав руку дашком до очей, але нічого не побачив. Потім примружився. На мить йому здалося… ні, ясна річ, це було просто спекотне марево, що піднімалося з утрамбованої землі.
— Ні, сумніваюся, — сказав він і посміхнувся. — Хіба що тобі дуже цього хочеться.
— А я не сумніваюся! — Вона повернула до нього схвильоване усміхнене личко. — Стоять самі-самісінькі! Поблизу того місця, де закінчується берег.
Він іще раз поглянув туди, де, за Одеттиними словами, мали бути двері, цього разу так сильно примруживши очі, що вони засльозилися. 1 знову на коротку мить йому здалося, що там щось є. «Все-таки ти побачив, — подумав він і посміхнувся. — Угледів її бажання».
— Все може бути, — сказав Едді, але не тому, що повірив, а тому, що так вважала вона.
— Вперед!
Едді знову зайшов за спинку стільця й забарився на мить, масажуючи собі поперек, де оселився постійний тупий біль. Одетта здивовано озирнулася.
— Чому ти зволікаєш?
— Ти справді вважаєш, що розгледіла двері?
— Так!
— У такому разі вперед!
Едді знову почав штовхати візок.
8
Минуло півгодини, й Едді теж побачив двері. «Господи, — подумав він, — та в неї так само гострий зір, як і в Роланда. А може, навіть гостріший».
Їм не хотілося зупинятися на обід, але потрібно було поїсти. Швидко перекусили й знову рушили. Наближався час припливу, й Едді з тривогою, що постійно наростала, поглядав праворуч — на захід. Поки що вони були на безпечній відстані від плутаної смужки водоростей, що позначала собою лінію припливу, але він думав, що на той час, коли двері будуть на відстані витягнутої руки, вони з Одеттою опиняться в неприємному становищі, затиснуті з одного боку морем, а з іншого — навскісними схилами. Тепер він бачив пагорби так добре, наче вони були поряд. І нічого приємного у їхньому вигляді не було. Скелясті узвишшя поросли низькими деревами, покручене коріння яких грізно впиналося в землю, наче скалічені артритом пальці, й тернистими чагарниками. Вони не були надто крутими, але з візком не проїхати. Можливо, Едді зміг би винести Одетту нагору, зміг би, якби його змусили до цього обставини, але він навіть помислити не міг, що залишить її там.
Уперше за весь час його вухо розрізнило дзижчання комах. Звук нагадував стрекотіння цвіркунів, але був вищим і без натяку на ритм — просто монотонне ріііііііііііі. Так гудуть високовольтні лінії електропередач. Уперше він бачив якихось птахів, крім чайок. Деякі з них були досить-таки великими і ширяли над землею на розправлених крилах. Едді подумав, що то яструби. Він бачив, як час від часу вони складали крила й каменем падали вниз. Полювали. На що? На всіляких малих тваринок. Нічого страшного в цьому не було.
Але з думки не йшло те дике виття, яке він чув уночі.
Опівдні вони вже чітко розрізняли треті двері. Як і попередні двоє, ці двері здавалися неможливими в цьому місці й разом з тим непохитно, наче ліхтарний стовп, вивищувалися над землею.
— Неймовірно, — почув він Одеттин спокійний голос. — Абсолютно неймовірно.
Двері стояли саме там, де, за його здогадами, й мали знаходитися, під кутом, що позначав кінець безперешкодного простування на північ: точно над лінією припливу, менш ніж за дев'ять ярдів від того місця, де з-під землі, наче гігантська рука, на котрій замість волосся росли сіро-зелені чагарники, різко виринали пагорби.
Приплив почався, коли сонце стало хилитися до поверхні води. Приблизно о четвертій годині — так сказала Одетта, і оскільки, за її власними словами, вона добре вміла визначати час за сонцем (а ще тому, що він був закоханий), то Едді їй повірив — вони досягли дверей.
9
Обоє просто дивилися на двері: Одетта — з візка, склавши руки на колінах, Едді — з того боку, де було море. Певним чином вони роздивлялися двері так само, як минулого вечора — вечірню зірку, тобто, так би мовити, наче діти, — та з іншого боку зараз усе було інакше. Загадуючи бажання до зірки, вони дитиніли від радості. А тепер обоє дивилися урочисто, з задумою, наче діти, що пильно вдивляються в утілення того, що трапляється тільки в казках.
На цих дверях було написано два слова.
— Що це означає? — врешті-решт спитала Одетта.
— Я не в курсі, — відповів Едді, але відчув, як у душу закрадається якесь темне передчуття.
— Точно? — Допитливий погляд у відповідь.
— Так. — Він ковтнув слину. — Не знаю.
Ще секунду-дві вона дивилася на Едді, а потім попросила:
— Завези мене на той бік дверей, будь ласка. Я хочу побачити, що там. Я знаю, що тобі потрібно повертатися до нього, але, може, все-таки зробиш це для мене?
І він зробив.
Вони почали об'їжджати двері з того боку, що був ближчий до пагорбів.
— Почекай! — вигукнула Одетта. — Ти це бачив?
— Що?
— Повертайся! Дивися! Уважно!
Цього разу Едді дивився на двері, а не виглядав можливі пастки попереду. Поволі просуваючись уперед, він бачив, як двері вужчають у перспективі, бачив петлі, петлі, що наче були впосаджені в порожнечу, бачив двері в товщину…
І тут вони зникли.
Товща дверей пропала.
Вид на море зараз мусили перекривати три або й чотири дюйми суцільного дерева (двері виглядали надзвичайно міцними), але ніщо не заважало бачити воду.
Дверей не було.
Тінь була на місці, а самі двері зникли.
Едді відкотив коляску на два фути назад, щоби стати точно на південь від того місця, де стояли двері, і ось вони знову на місці.
— Бачиш? — різким голосом спитав він.
— Так! Знову з'явилися!
Едді трохи прокотив візок уперед. Двері не зникали. Ще шість дюймів. На місці. Тепер ще два дюймів. На місці. Ще дюйм… і зникли. Наче випарувалися.
— Господи, — прошепотів Едді. — Боже милостивий.
— А перед тобою вони відчиняться? — спитала Одетта. — Чи переді мною?