Крізь час. Темна Вежа II, стр. 64

Це було б весело, якби не було так сумно. Едді Дін востаннє бачив яловичину, коли подорожував небесним диліжансом, а Роланд, той взагалі не куштував відтоді, як з'їв останні свої запаси в'яленого м'яса — а це було ще бозна коли. Що ж до пива… він напружив пам'ять.

Талл.

У Таллі було пиво. Пиво й м'ясо.

Господи, зараз би пива. Боліло горло, і прохолода пива могла б заспокоїти той біль. Ліпше за астин зі світу Едді.

Вони відійшли подалі від Детти.

— Що, білі хлопчики вже не беруть мене в кумпанію? — прокаркала вона їм услід. — Чи вам просто хочеться потягати один одного за ті мацюпусінькі білі свічки?

Закинувши голову назад, вона вибухнула реготом, від якого чайки, котрі зібралися на зліт приблизно за милю звідти, перелякано знялися зі скель.

Стрілець сидів, опустивши руки між колінами, і думав. Врешті-решт підвів голову і зізнався Едді:

— З кожних десяти слів, які вона промовляє, я ледве розумію одне.

— Тут я тебе випередив, — відповів Едді. — Я розумію цілих два з трьох. Та байдуже. Найчастіше йдеться про біломазих мудаків.

Роланд кивнув.

— Невже там, звідки ти родом, так розмовляють більшість людей із темною шкірою? Та, друга, говорила не так.

Едді хитнув головою і розсміявся.

— Ні. І мушу тобі сказати щось смішне — принаймні мені це видається смішним, але може, все тому, що тут взагалі-то нема з чого пореготати. Це все фігня. Фігня, а вона навіть про це не здогадується.

Роланд тільки глянув на нього і нічого не сказав.

— Пам'ятаєш, як вона вдавала, що боїться води, коли ти їй лоба промивав?

— Так.

— Ти розумів, що вона придурюється?

— Спочатку ні, але дуже скоро збагнув.

Едді кивнув.

— То був спектакль, і вона сама чудово знала, що грає. Але актриса з неї нівроку — обох нас надурила на кілька секунд. Так от, її манера балакати — теж спектакль. Але не такий вже і вдалий. Це так тупо, бля, така лажа!

— Ти гадаєш, вона гарно грає тільки тоді, коли знає, що це гра?

— Так. Вона говорить, наче негрів із тієї книжки, «Мандінго», яку я колись читав, схрестили з Метеликом Макквін із «Віднесених вітром». Я знаю, що тобі ці імена нічого не кажуть, але що я хочу сказати, так це те, що вона сипле всілякими кліше. Знаєш, що означає це слово?

— Те, що кажуть чи вважають люди, які не звикли багато думати.

— Точно. Я б і наполовину так гарно не сформулював.

— Ви там і досі дрочите, хлопці?

Деттин голос звучав хрипко і був наче надтріснутий.

— А може, ви просто не можете знайти свої недогарки? Що, вгадала?

— Ходімо. — Стрілець повільно звівся на ноги. На мить похитнувся, але, побачивши, що Едді за ним спостерігає, посміхнувся. — Я буду в нормі.

— Надовго?

— Рівно стільки, скільки потрібно, — відповів Роланд, і від спокою в його голосі у Едді все похололо всередині.

Того вечора стрілець використав останній стовідсотково придатний патрон на те, щоби пристрелити чергову потвору. Завтра ввечері він один по одному перевірятиме ті, які здавалися йому негодящими, але він починав схилятися до думки, що Едді каже правду: невдовзі їм доведеться забивати проклятущих крабів до смерті.

Нині все було, як завжди: багаття, приготування вечері, видобування м'яса з панцира, їжа — зараз її просто повільно пережовували без будь-якого апетиту. «Ми просто заправляємось», — подумав Едді. Вони запропонували Детті поїсти, і вона почала верещати, сміятися, матюкатися і спитала, як довго вони матимуть її за ідіотку, а потім почала дико торсатися з боку в бік, не зважаючи на те, що її мотузки затягувалися все тугіше і тугіше. Вона просто хотіла завадити їм поїсти: перекинути візок на один чи інший бік, аби їм довелося її піднімати.

Але за мить до того, як цей фокус вдався, Едді вхопив її, а Роланд привалив до обох коліс по великому каменю.

— Я трохи ослаблю пута, коли ти заспокоїшся, — сказав їй стрілець.

— Висмокчи гівно з мого ґузна, мудак!

— Не розумію, ти згодна чи ні.

Вона подивилася на нього з підозрою, звузивши очі, чи, бува, за спокоєм його голосу не приховується гострий шип сатири (Едді теж над цим замислився, але не міг розібрати, так воно чи ні), і через мить понуро відповіла:

— Буду сидіти тихо. Надто, блін, голодна, аби шебуршати. Видасте мені якоїсь нормальної хавки чи голодом моритимете? Це такий ваш план? Задушити боїтеся, пересрали, а отруту вашу я не їстиму нізащо. То ви придумали таке. Щоб я від голоду здохла. Ну, побачимо. Побачимо. Аякже ж.

Вона знову нагородила їх моторошною подобою усмішки у формі серпа.

І невдовзі заснула.

Едді торкнувся рукою Роландової щоки. Той тільки глянув на нього, але не відсахнувся од дотику.

— Я в порядку.

— Ага, ти просто красава. Ось що я тобі скажу, красеню: так ми сьогодні далеко не заїдемо.

— Я знаю. — Була ще проблема із ужитим останнім патроном, але без цього знання Едді міг спокійно обійтися. Принаймні сьогодні. Едді не був хворий, але давалося взнаки виснаження. Він був надто змучений, щоби почути ще трохи поганих новин.

Ні, він не хворий, принаймні поки що, але якщо й далі йтиме без відпочинку, втомиться до краю, то точно захворіє.

У певному сенсі Едді вже занедужав. Вони обидва були хворі. У кутиках рота молодого чоловіка з'явилися болячки від застуди, а на шкірі — плями, що лущилися. У стрільця вже хиталися зуби, а між пальцями ніг і залишками пальців рук почала тріскатися та кровоточити шкіра. Вони харчувалися, але день у день одним і тим самим. Так можна було протриматися деякий час, але врешті-решт вони загинуть — просто помруть від голоду.

«У нас хвороба моряків, хоч ми й на суші, — думав Роланд. — Все дуже просто. Як кумедно. Нам потрібні фрукти. І зелень».

Кивком голови Едді показав у напрямку Дами.

— З нею нам і далі буде непереливки.

— Якщо не повернеться її інше «я».

— Добре було б, але розраховувати на це не варто, — відповів Едді. Взявши обгорілу клешню, він почав виводити нею на піску незрозумілі візерунки. — До наступних дверей далеко, не знаєш?

Роланд заперечно похитав головою.

— Питаю, бо якщо відстань між Номером Два і Номером Три така сама, як між Номером Раз і Номером Два, то ми в глибокій дупі.

— Ми вже й так у глибокій дупі.

— По самісіньку шию, — похмуро погодився Едді. — Мені просто цікаво, як довго я зможу протриматися на плаву.

Роланд ляснув його по плечу. Такий прояв приязні був настільки рідкісним, що Едді аж заблимав очима від несподіванки.

— Є одна штука, про яку наша Дама не здогадується, — сказав йому стрілець.

— Та невже? І що ж це таке?

— Ми, Біломазі Мудаки, можемо триматися на плаву дуже довго.

Едді розреготався, та так сильно, що довелося прикрити рота рукою, аби не розбудити Детту. Нині він був ситий нею по горло і більше б не витримав.

Стрілець, посміхаючись, подивився на нього.

— Я зараз засну, — сказав він. — Будь…

— …пильний. Еге ж. Буду.

Далі були крики.

Едді заснув, щойно його голова торкнулася згорнутої і зіжмаканої сорочки. Минуло хвилин п'ять, не більше, і Детта закричала.

Він миттю прокинувся, готовий до будь-чого, до того, що з морських глибин, палаючи жагою помститися за своїх убитих дітей, піднявся Цар Омар чи з пагорбів спустилося чудовисько. Йому тільки здалося, що він одразу ж прокинувся, але стрілець уже був на ногах, тримаючи в лівій руці револьвер.

Побачивши, що обоє підірвалися, Детта швиденько вгамувалася.

— Ну тре ж було мені взнати, чи ви, хлопці, пильнуєте, — сказала вона. — А раптом ті падли підкрадуться? Тут наче для них поле неоране. Хотіла перевірити, чи зможу вчасно вас розбудити, якщо котресь падло підповзе сюди.

Але в її очах не було страху — навпаки, вони світилися від лихого задоволення.

— Господи, — очамріло промовив Едді. Місяць зійшов, але невисоко. Вони проспали менше двох годин.