Крізь час. Темна Вежа II, стр. 49

Після того вечора Одетта один раз чи двічі чіплялася до матері з питаннями, але марно. Якби вона спробувала раніше, то, можливо, їй би і вдалося щось витягти, але тепер мати мовчала, тому що не хотів говорити батько. А для нього, як зрозуміла Одетта, минуле — всі ці родичі, всі ці червоні грунтові дороги, крамнички, халупи з земляною підлогою і вікнами без скла, затуленими не фіранками, а так, однією назвою, ці випадки насильства і гноблення, ці сусідські діти, що ходили в комбінезонах, що починали своє життя як мішки для борошна, — все це було для нього поховане, як мертві зуби під бездоганними, сліпучо-білими коронками. Він не хотів розповідати, а може, й не міг. Напевно, він свідомо захворів на вибіркову втрату пам'яті. Зубами під коронками було їхнє життя у будинку «Ґреймарл-епартментс» на вулиці Сентрал-Парк-Саут. Все інше ховалося під цим непроникним зовнішнім прикриттям. Його минуле було так надійно захищене, що в ньому не залишилося шпарини, крізь яку можна було б туди пролізти, жодного шляху повз ідеальний короночний бар'єр у самісіньке горло одкровення.

Детта знала, як усе було, але Детта й Одетта не були знайомі, тож рівнесенькі зуби і тут зімкнулися щільно, як брама редана.

Вона успадкувала не тільки незламну твердість вдачі свого батька, але й щось від материної сором'язливості, тому той єдиний випадок, коли вона наважилася далі розвивати з ним цю тему, натякнути, що він відмовляє їй у заслуженій довірі, яку, однак, ніколи не було їй обіцяно і якій вочевидь не судилося визріти, стався одного вечора в татовій бібліотеці. Він обережно струснув свою «Вол-Стрит-Джорнел», склавїї, розправив і відклав убік на дерев'яний столик, що стояв поряд із торшером. Зняв окуляри без оправи і поклав їх на газету. А потім подивився на дочку, худорлявий чорношкірий чоловік, такий худий, що виглядав мало не виснаженим, з сивою закучерявленою головою (скроні западали дедалі глибше і глибше, й там, де постійно пульсували тендітні пружинки вен, швидко росли залисини), і сказав тільки одне: «Одетто, я не хочу ні говорити про ту частину свого життя, ні думати про неї. Це не матиме сенсу. Відтоді світ зрушив з місця».

Роланд би зрозумів.

Коли Роланд відчинив двері з написом «ДАМА ТІНЕЙ», то побачив щось таке, чого на початку геть не зрозумів, — але збагнув, що це не має значення.

То вочевидь був світ Едді Діна, але зітканий з якоїсь суміші вогнів, людей і предметів — стільки предметів стрілець за все своє життя не бачив. Судячи з вигляду, то були жіночі речі, і до того ж явно виставлені на продаж. Деякі лежали під склом, деякі були складені в спокусливі стосики та виставлені напоказ. Але це більше не важило, бо той світ перед їхніми очима проплив повз одвірок. Дверним проходом були очі Дами. Він дивився крізь них так само, як крізь очі Едді, коли той рушив уздовж проходу небесного диліжанса.

Едді ж стояв, немов блискавицею уражений. Револьвер у його руці затремтів і трохи опустився. Стрілець міг би легко забрати у нього зброю, але не став цього робити. Просто спокійно стояв. Цей трюк він вивчив давним-давно.

Зараз вид крізь двері зробив один із тих поворотів, які видавалися стрільцеві такими запаморочливими, — але Едді той самий різкий оберт на диво заспокоїв. Роланд ніколи не бачив кіно. Едді дивився їх тисячами, і те, що він бачив зараз, нагадувало миттєву зміну ракурсу. Такі прийомчики застосовувалися у фільмах на кшталт «Геловіну» і «Сяйва». Він навіть знав, як називається штука, якою це все знімалося. Стедікам. Саме так.

— І в «Зоряних війнах», — пробурмотів він. — Зірка смерті. Як вони залітали в ту сучу тріщину, пам'ятаєш?

Роланд тільки подивився на нього і нічого не відповів.

У полі зору, яке Роланд вважав дверним отвором, а Едді вже починав сприймати як якийсь чарівний кіноекран… кіноекран, у який за сприятливих обставин ти зможеш увійти так само, як той чувак вийшов із екрану в реальний світ у «Пурпуровій троянді Каїру»… з'явилися руки — темно-коричневі руки. Хрінове кіно.

Едді тільки зараз зрозумів, наскільки воно хрінове.

Тільки на іншому боці дверей, крізь які він дивився, цей фільм ще не був знятий. Так, то був Нью-Йорк — це проголошували самі лише клаксони таксівок, як би віддалено і слабко вони не звучали, — і дія відбувалася в котромусь із нью-йоркських універмагів, у які він часом ходив, але все було якимось… якимось…

— Це давніше, — пробурмотів він собі під ніс.

— Ще до твого «коли»? — спитав стрілець.

Глянувши на нього, Едді коротко розсміявся.

— Ага. Можна і так сказати.

— Вітаю, міс Волкер, — сказав непевний голос. Картина в дверях так стрімко наблизилася, що навіть у Едді трохи запаморочилося в голові. І він побачив продавщицю, яка вочевидь була знайома з власницею чорних рук — знала її та чи то не любила, чи то побоювалася. Або і те, і те разом. — Вам допомогти?

— Оцей. — Власниця чорних рук підняла білий шалик з яскраво-синьою облямівкою. — Загортати не треба, дитинко, просто засунь його в пакет.

— Будете розплачуватися готівкою чи че…

— Готівкою. Я завжди плачу готівкою, правда ж?

— Так, гаразд, міс Волкер.

— Рада, що ти схвалюєш, дорогенька.

Продавщиця скорчила міну — Едді побачив це, коли вона відвернулася. Мабуть, причина такої реакції була простою: дівчині не сподобалося, що з нею так розмовляє «нахабна негритоска» (знову ж таки, така думка з'явилася у нього тому, що ці знання він швидше почерпнув із фільмів, ніж з історії чи навіть вуличного життя, бо надто вже декорації нагадували сцену з фільма, знятого в 60-ті, щось типу «В спекотну ніч» із Сідні Стайгером та Родом Пуатьє). Але все могло пояснюватися ще простіше: Роландова Дама Тіней, чорна вона чи біла, виявилася падлючим стервом.

А те насправді це не мало значення, чи не так? Ніщо не мало, блін, значення. Він думав лише і винятково про одне — вибратися звідси до такої матері.

То був Нью-Йорк, він мало не відчував запах Нью-Йорка.

А в Нью-Йорку було ширево.

Це він теж мало не нюхом чув.

Тільки існувала одна перепона.

Одна велика заїбиста перепона.

Роланд уважно стежив за Едді. За весь цей час він будь-якої миті міг шість разів убити Едді, але вирішив стояти спокійно і мовчки та дозволити йому самому впоратися з ситуацією. У Едді було багато різних рис вдачі, і багато не надто гарних (як чоловік, що свідомо допустив, аби дитина впала у прірву і забилася на смерть, стрілець знав різницю між «гарно» і «не дуже добре»), але дурість до них не належала.

Едді був розумним хлопцем.

Він зробить правильний вибір.

І він зробив.

Він озирнувся на Роланда, всміхнувся одними губами, крутнув стрільцевий револьвер на пальці (вийшло незграбно, наче пародія на заключний жест ярмаркового стрілка по мішенях) і простягнув його Роландові рукояткою вперед.

— Ця штука може виявитися для мене шматком лайна, навіть якщо я матиму з неї якусь користь, правда ж?

«А ти, коли хочеш, то говориш розумні речі, — подумав Роланд. — Тільки чому ти так часто мелеш дурниці, Едді? Тому, що тобі здається, ніби так говорили там, куди пішов твій брат зі своїми револьверами?»

— Правда ж? — повторив Едді.

Роланд кивнув.

— І якби я все-таки всадив у тебе кулю, що б сталося з тими дверима?

— Не знаю. По-моєму, єдиний спосіб дізнатися — спробувати це зробити.

— А як ти думаєш, що могло б статися?

— Думаю, вони б зникли.

Едді кивнув. Йому теж так здавалося. Пуф! Зникли, наче помахом чарівної палички! Зараз ви їх бачите, дорогі друзі, а тепер — раз, і їх нема. Те саме, що сталося б, якби кіномеханік у кінотеатрі взяв і всадив у проектор кулю з шестизарядного револьвера, хіба ні?

Якщо вистрілити у проектор, кіно обірветься.

Едді не хотів, щоби екран погас.

Йому не хотілося, щоби пропали гроші, витрачені на квиток.

— Ти можеш піти сам, — повільно промовив Едді.