Крізь час. Темна Вежа II, стр. 33
Думаю, може, він це зробив. Не знаю як, і мені начхати. Єдине, що мені відомо напевно — мені геть не подобається ця фігня, зовсім не подобається.
6
Джорджеві Бйонді теж дещо не подобалося. І він сумнівався, що й Едді Дін буде від цього в шаленому захваті.
Джордж був абсолютно впевнений, що невдовзі після того, як Чимі зайшов до кабінету бухгалтера і загасив світло, Генрі помер. Помер тихо, не завдаючи нікому клопоту. Його душа просто відлетіла собі геть, як спора кульбабки, підхоплена легеньким вітерцем. На гадку Джорджа, це могло статися саме тоді, коли Клаудіо пішов на кухню помити свою замащену лайном руку.
— Генрі? — прошепотів Джордж на вухо Генрі. Його губи опинилися так близько від вуха Генрі, що виглядало це так, ніби він цілує дівчину в кінотеатрі, і це було так, хай йому грець, непристойно, особливо якщо подумати про те, що чувак, мабуть, мертвий — це було наче наркофобія чи як там, бля, її називали, — але він мусив дізнатися, а стінка між цим кабінетом і Балазаровим була дуже тонка.
— Що там таке, Джордже? — спитав Фігляр Постіно.
— Стули писок, — тихо нагримав на нього Чимі. В голосі вчувалося ревіння двигуна на холостому ходу.
Усі стулили писки.
Джордж просунув руку під сорочку Генрі. Ох, дедалі, то гірше. Його не полишало відчуття, що він з дівчиною в кіно. Тепер він її мацав, тільки це була не вона, а він. Це вже була не просто наркофобія, а підорська наркофобія, бля. Кістляві, як і в будь-якого наркоші, груди Генрі не піднімалися й не опускалися, і всередині нічого не робило стук-стук-стук. Для Генрі Діна все закінчилося, участь Генрі Діна у бейсбольному матчі скінчилася в сьомому раунді. Крім його годинника, нічого не цокало.
Джордж повернувся до Чимі Дрето, відчувши тяжкий дух маслинової олії й часнику (аромат Старої Доброї Італії, який оточував його завжди), і прошепотів:
— Здається, у нас проблема.
7
Джек вийшов із туалету.
— Там нема ніякої наркоти, — сказав він і втупився важким поглядом у Едді. — А якщо ти думаєш про вікно, то забудь. Там сталева сітка десятого калібру.
— Про вікно я й не помишляв. А товар справді там, — тихо сказав Едді. — Просто треба знати, де шукати.
— Вибачайте, пане Балазар, але цей розумник починає діяти мені на нерви.
Балазар наче й не чув, що сказав Андоліні: він вивчав Едді поглядом. Та інтенсивно розмірковував.
Думав про фокусників, що дістають кроликів із капелюха.
На сцену викликається хтось із глядачів, щоби підтвердити той факт, що капелюх порожній. А що ще завжди залишалося незмінним? Звісно, те, що ніхто, крім фокусника, до капелюха не заглядав. А що сказав цей хлопець? Зараз я зайду до вашого туалету. І зайду сам.
Зазвичай він не хотів дізнаватися, як виконується той чи той фокус. Бо після цього вся втіха б пропала.
Зазвичай.
Однак задоволення від цього трюку він хотів перебити якомога скоріше.
— Гаразд, — мовив він, звертаючись до Едді. — Якщо товар там, піди й принеси його. Тільки без нічого. З голим задом.
— Добре, — погодився Едді і рушив до дверей туалету.
— Але не сам, — зупинив його Балазар. Едді враз зупинився. Все його тіло заціпеніло, наче Балазар поцілив у нього невидимим гарпуном, і від цього Балазарові стало легше на душі. Бо зараз уперше все пішло не так, як запланував малий. — Джек піде з тобою.
— Ні, — одразу ж заперечив Едді. — Я так не…
— Едді, — м'яко сказав Балазар, — мені не відмовляють.
Це одна з тих речей, яких робити не слід.
8
«Нічого, — сказав стрілець. — Нехай іде».
«Але ж… але…»
Едді ледь не втратив самовладання: він був на межі зриву. І не через підступні фінти Балазара. Його постійно гризла тривога щодо Генрі, але понад усе терзала потреба вколотися.
Нехай іде. Все буде гаразд. Скорись.
І Едді послухався.
9
Балазар дивився на Едді — стрункого голого чоловіка, в якого тільки почали з'являтися перші ознаки типової для наркоманів сутулості та впалості грудної клітини. Він стояв, схиливши голову набік. І що довше Балазар спостерігав, то сильніше відчував, як його самовпевненість потроху щезає. Здавалося, хлопець керується голосом, який чує тільки він сам.
Та сама думка, тільки в іншій формі, промайнула і в Андоліні: «Та що це таке? Він схожий на собачку зі старих грамплатівок!»
Кол хотів щось йому сказати про очі Едді. І тут Джек Андоліні пошкодував, що тоді не послухав його.
«В одній руці бажання, у другій — шматок лайна», — подумав він.
Якщо Едді підкоряється голосам, що звучали в його голові, то зараз одне з двох: або вони перестали звучати, або він перестав на них зважати.
— Гаразд, — сказав він. — Ходімо, Джеку. Я покажу тобі восьме диво світу. — Він обдарував їх сліпучою посмішкою, яка анітрохи не сподобалася ні Джекові Андоліні, ні Енріко Балазару.
— Та невже? — Андоліні витяг револьвер з подвійної кобури, що висіла в нього на поясі ззаду. — І це справить на мене враження?
Едді всміхнувся ще ширше.
— О так. Як на мене, то ти будеш просто приголомшений.
10
Андоліні попрямував до туалету слідом за Едді. Револьвер він тримав напоготові, бо нерви в нього були на межі.
— Зачини двері, — сказав Едді.
— Та пішов ти, — відповів Андоліні.
— Зачини двері, а то не віддам наркоту.
— Пішов ти, — повторив Андоліні. Зараз, трохи наляканий, відчуваючи, що відбувається щось незбагненне, Андоліні виглядав кмітливішим, ніж у фургоні.
— Він не хоче зачиняти двері, — гукнув Едді до Балазара. — Так дійде до того, що я розчаруюся у вас, пане Балазар. Та у вас тут, мабуть, цілих шість горил, і у кожної по чотири пістолети, а ви двоє сците через якогось пацана в сортирі. Мало того — ще й наркомана.
— Та зачини ти ті довбані двері, Джеку! — крикнув Балазар.
— Молодець, — сказав Едді, коли Андоліні ногою захряснув за собою двері. — Мужчина ти, кінець кінцем, чи м…
— Ну й дістав же мене цей гівнюк, — промовив Андоліні сам до себе. Він підняв револьвер рукояткою вперед, наміряючись врізати Едді по зубах.
Але закляк на місці, так і тримаючи револьвер піднятим. Злобний вишкір зубів поволі зникав, натомість щелепа відвисла від здивування, бо побачив він те саме, що й Кол Вінсент у фургоні.
Колір очей Едді змінився з карого на блакитний.
«А тепер хапай його!» — сказав тихий владний голос, який не належав Едді, хоч і линув з його рота.
«Шизанувся, — подумав Джек Андоліні. — Бля, йому шизи перемкнуло…»
Але думка обірвалася, коли Едді руками вхопив його за плечі, бо коли це сталося, Андоліні побачив діру в реальності, яка. зненацька утворилася за спиною Едді на відстані близько трьох футів.
Ні, не діру. Обриси цього отвору були надто досконалі, аби називати його дірою.
То були двері.
— Пресвята Діво Маріє, — тихо з придихом простогнав Джек. Крізь дверний отвір, який зяяв у повітрі на висоті приблизно фута над підлогою перед душовою кабіною Балазара, він побачив темне узбережжя, що полого спускалося до шумливих морських хвиль. По узбережжю повзали якісь істоти. Потворні істоти.
Він усе-таки завдав удару рукояткою револьвера, але розтрощити всі передні зуби Едді аж до самих ясен, як намірявся Джек, не вдалося: рукоятка лише приплющила Едді губи й трохи подряпала їх до крові.
Сили залишали Джека: він буквально відчував, як це відбувається.
— Я ж попереджав, що ти будеш у паніці, — сказав Едді й накинувся на нього. Джек тільки в останню мить зрозумів наміри Едді й почав пручатися, як дикий кіт, але було вже занадто пізно — вони вже випали крізь той дверний отвір, і гул нічного Нью-Йорка (такий звичний і постійний, що його навіть не було чутно, поки він не стихав) змінився на ревіння хвиль і скреготливі питання страховиськ, ледь помітних у пітьмі, що сновигали туди-сюди узбережжям.