Шукач [Стрілець]. Темна вежа I, стр. 15
— О Ісусе Спасителю…
— Це через нього наш Господь змушений був зійти на гору…
— Отак…
— Це він спокушав Його і пропонував Йому весь світ і мирські блага…
— Та-а-ак…
— І він повернеться, коли настане кінець світу… а він наближається, дорогі мої брати й сестри, невже ви не відчуваєте?
— Та-а-ак…
Паства, що коливалася і схлипувала, нагадувала море, а жінка, здавалося, вказувала на всіх разом і ні на кого зокрема.
— Це він прийде в подобі Антихриста, багряного царя з залитими кров'ю очима, щоб повести людей у палаючу безодню пекла, до кривавого кінця всіх грішників — довічних мук, коли на небосхилі зійде сліпуча зоря Полин, а душі дітей малих буде роз'їдати жовч, лона жіночі народжуватимуть потвор, а всі діяння рук людських перетворяться на кров…
— Ох-х-х…
— Боже правий…
— О-о-о…
Якась жінка впала на підлогу і забилася в істериці, барабанячи ногами по дошках. Один із черевиків полетів геть.
— Це він стоїть за кожною плотською втіхою… Це його розум породив машини з клеймом «Ламерк». Він! Лукавий!
«"Ламерк" — подумав стрілець. — А може, вона сказала: "Лемарк"». Це слово якось дивно відгукнулося в ньому, але поки що не викликало ніяких асоціацій. Хай там як, та він відклав його у надра своєї справді місткої пам'яті.
— Так, Господи! — верещали люди.
Один із чоловіків, упавши на коліна, тримав голову руками і несамовито волав.
— Коли ви вживаєте спиртне, хто тримає пляшку?
— Лукавий!
— Коли ви сідаєте грати у фараона чи «Гляньте», хто перевертає карти?
— Лукавий!
— Коли ви займаєтеся перелюбством, коли оскверняєте себе рукоблудством, кому продаєте ви свою душу?
— Лу…
— …кав…
— О Ісусе…
— …ому…
— Оу… Оу… Оу…
— А хто ж він такий?! — крикнула вона, але насправді в душі була спокійною — стрілець відчув урівноваженість, досвідченість, самовладання і вміння верховодити. Зненацька він подумав, із жахом і абсолютною певністю, що чоловік, який називав себе Волтером, вселив у неї демона. Вона одержима. Крізь страх знову накотилася гаряча хвиля статевого потягу, і в стрільця виник здогад, що це чимось подібне до слова, яке чоловік у чорному залишив у пам'яті Еллі, наче пастку з наживкою.
Чоловік, що стискав голову руками, впав і поповз уперед.
— Я у пеклі! — кричав він до неї, піднявши голову. Його обличчя кривилося й спотворювалося, наче під шкірою кублилися гадюки. — Я вдавався до блуду! Я грав у карти! Я вживав зілля! Я грішив! Я… — Але його голос линув угору страхітливим істеричним причитанням, що заглушало слова. Він тримав голову так, наче вона от-от трісне, як перезріла мускусна диня.
Паства, наче за командою, вгамувалася, завмерши у напіверотичних позах, що виражали екстаз.
Сильвія Пітстон зійшла вниз і поклала руку на голову чоловіка. Щойно її сильні білі пальці, делікатні й бездоганні, занурилися в його волосся, чоловік перестав кричати і мовчки подивився на проповідницю.
— Хто був із тобою, коли ти грішив? — спитала вона, дивлячись йому просто у вічі. Її погляд був досить глибокий, ніжний і холодний, щоби здобути перемогу.
— Лу… Лукавий.
— Ім'я якому?
— Ім'я якому Сатана. — Напівшепіт зі шморганням.
— Ти зречешся?
— Так! Так! О Ісусе, Спасителю мій! — пристрасно заговорив він.
Вона струснула голову свого парафіянина, а він втупився у неї бездумним ясним поглядом фанатика.
— Якби він зайшов у ті двері… — Вона посварила пальцем у бік темного вестибюля, де стояв стрілець, — ти б міг зректися, дивлячись йому в обличчя?
— Клянуся іменем матері!
— Ти віриш у вічну любов Ісуса?
Він почав рюмсати.
— Гадом буду, якщо не вірю…
— Він прощає тебе за це, Джонсоне.
— Хвала Господу, — сказав Джонсон, все ще схлипуючи.
— Я знаю, що він прощає тебе, так само напевно, як і те, що після Армагеддону він вижене тих, хто не розкаявся, із храмів своїх у вогненну геєну за краєм світу.
— Хвала Господу, — урочисто промовили знеможені парафіяни, що вже знесилилися плакати.
— А ще я знаю, що Лукавий, цей Сатана, цей володар мух і гадів буде повалений і розтоптаний… ти розтопчеш його, Джонсоне, коли він постане перед тобою?
— Так! Хвала Господу! — ридав Джонсон. — Обидвома ногами!
— Брати й сестри мої, ви розтопчете його, коли він постане перед вами?
— Та-а-ак. — Задоволено.
— Коли завтра побачите, як він простує Головною вулицею?
— Хвала Господові…
Стрілець непомітно вислизнув за двері і попрямував до міста. Повітря було насичене запахом пустелі. Майже час іти.
Майже.
XIII
Знову в ліжку.
— Вона не прийме тебе, — сказала Еллі голосом, у якому бриніли нотки страху. — Вона взагалі нікого не приймає. Виходить тільки у неділю ввечері, щоб допомогти кожному звільнитися від диявола.
— Давно вона тут?
— Дванадцять років. А може, всього лише два. Час — дивна штука, мабуть, тобі це відомо. Давай змінимо тему.
— Звідки вона з'явилася? З якого боку прийшла?
— Не знаю. — Бреше.
— Еллі!
— Я не знаю!
— Еллі!
— Ну годі! Годі! Вона прийшла з того боку, де поселяни. З пустелі.
— Я так і думав. — Йому трохи відлягло від серця. Інакше кажучи, з південного сходу. Тією дорогою, якою йшов він сам. Тією, яку він часом навіть бачив у небі. І він припускав, що місце, з якого прийшла проповідниця, лежало значно далі, ніж хижки поселян чи навіть сама пустеля. Як їй вдалося забрести так далеко? Користуючись якоюсь старезною машиною, яка і досі була на ходу? Може, поїздом? — Де вона мешкає?
Її голос знизився майже до шепоту.
— Якщо я тобі скажу, ти кохатимешся зі мною?
— Я кохатимуся з тобою в будь-якому разі. Але я хочу знати.
Еллі зітхнула. Це був знайомий ревнивий тон, змучений, жовтий, наче шелест сторінок, які перегортають.
— У неї будинок на пагорбі позаду церкви. Просто хижка. Це там… жив справжній священик, поки не поїхав. Цього досить? Задоволений?
— Ні. Поки що ні, — сказав він і навалився на неї.
XIV
Він знав, що настав останній день перед розставанням з Еллі.
Небесне склепіння нагадувало гидку пожмакану сутану, химерно облиту зверху багрянцем зорі. Еллі ходила, немов у воду опущена: запалювала лампи, перегортала кукурудзяні оладки, що шкварчали на сковорідці. Після того, як вона розповіла стрільцеві все, що йому потрібно було знати, він кохався з нею дуже пристрасно, і вона віддавалася пристрасніше, ніж будь-коли раніше, і віддавалася з відчаєм через наближення світанку, з невичерпною енергією шістнадцятирічної. Але цього ранку її обличчя було блідим — перед черговою менопаузою.
Сніданок подала мовчки. Він їв швидко, поспіхом пережовував і ковтав, запиваючи кожен шматок гарячою кавою. Еллі підійшла до дверей бару і зосереджено спозирала на ранок з мовчазними армадами хмар, що повільно пливли по небу.
— Наближається суховій.
— Мене це анітрохи не дивує.
— А тебе взагалі що-небудь дивує? — іронічно спитала вона і, повернувшись, побачила, як він бере капелюха. Нап'явши його на голову, стрілець пішов до виходу, зачепивши її, коли проходив повз.
— Іноді, — сказав він. Після того йому судилося побачити її живою лише один раз.
XV
Коли він підійшов до хатини Сильвії Пітстон, вітер зовсім ущух, і весь світ наче зачаївся в очікуванні. Стрілець досить довго перебував у пустельному краї, тож знав, що чим довше затишшя, тим страшніше лютуватиме буря, коли вона врешті-решт розіграється. Над усім розтікалося химерне, рівномірно розсіяне світло.
До дверей перехнябленої старезної хижі було прибите величезне дерев'яне розп'яття. Стрілець постукав і став чекати. У відповідь — ні звуку. Постукав ще раз. І знову ніякої відповіді. Трохи відійшовши назад, він одним ударом правої ноги так сильно штовхнув двері, аж відлетів маленький засув із внутрішнього боку. Двері з розгону грюкнули об стіну, подекуди обшиту дошками, і в усі боки з ляку порснули щури. У передпокої в гігантському кріслі-качалці з «залізного» дерева сиділа Сильвія Пітстон і спокійно дивилася на нього своїми величезними темними очима. Грозові спалахи відбивалися на її щоках мінливими напівтонами. На ній була шаль. Крісло-качалка тихенько порипувало.